Повага чи зневага: з чим стикаються воїни ЗСУ та ветерани

Понад 15% населення України будуть дотичними до ветеранських послуг після завершення російсько-української війни. Чи готова до цього держава, і як бачать проблеми переходу до мирного життя самі військові? А ще — яке ставлення до жінок та ЛГБТ-спільноти у лавах ЗСУ, і як щодо їх дискримінації?

Сайт "Телеграф" розбирався у важливих питаннях.

У нашому суспільстві в цілому спостерігається позитивне ставлення до всіх, хто пішов до лав ЗСУ. Про це свідчать дані загальнонаціонального опитування, проведеного в рамках дослідження "Дискримінація різних соціальних груп у ЗСУ: погляди військових та цивільних громадян" у березні-квітні 2023 року. Ініціатори дослідження — Незалежна антикорупційна комісія за підтримки "Українського ветеранського фонду" Мінветеранів. Виконавець — соціальна агенція "Рейтинг". Однак є декілька категорій, які можуть піддаватись дискримінації у ЗСУ. Серед них — жінки та ЛГБТ-спільнота. А поза ЗСУ, в тилу, можна казати про випадки дискримінації ветеранів і дружин загиблих бійців.

"Нежіноча" робота в ЗСУ

За даними, які оприлюднила радниця з гендерних питань командувача Сухопутних військ ЗСУ Оксана Григор'єва, зараз жінок у ЗСУ — близько 62 тисяч. У Сухопутних військах — бльше 15 тисяч. На передовій перебувають приблизно 5,5 тисяч жінок. Вони приходили і приходять добровільно, основна маса — двома хвилями (2014 рік і лютий-березень 2022-го).

"Дискримінація жінок почалась не сьогодні. А основний зсув [на краще] відбувся 2018 року, коли жінкам дозволили займати всі бойові посади і всі посади офіцерського, сержантського і старшинського складу. До 2018 року жінок, які прийшли після біатлону снайперками, оформляли кухарями, швачками чи діловодами, бо на законодавчому рівні не було прописано, що жінка має право займати ту чи іншу бойову посаду. А це — інша зарплата, інші пільги, інше ставлення. І нагороду за роботу снайпера "швачка" теж отримати не могла", — розповіла Оксана Григор'єва.

Зсув відбувся в тому числі завдяки роботі громадських організацій. "Жінки нарешті пішли вчитись на всі військові спеціальності, — говорить експерт. — Чому ми маємо лише двох генералок? Тому що у жінок не було можливості навчатись. Я вважаю, що далі у нас буде багато жінок на управлінських посадах в ЗСУ, і це добре".

Учасниці фокус-груп і глибинних інтерв’ю підкреслювали, що ставлення суспільства до жінок у ЗСУ змінилося з 2014 року, від початку АТО. А особливо — в останній рік, після повномасштабного вторгнення: перед великою загрозою ставлення до тих, хто взяв у руки зброю, стає більш прихильним. Навіть якщо ти жінка і "маєш народжувати, а не воювати".

Однак, на думку учасниць дослідження, дискримінація жінок в ЗСУ все ж таки є. Вона може бути відверто негативна чи "позитивна", коли чоловіки-військові занадто ретельно оберігають військовослужбовиць від "нежіночої" роботи.

Ось що про це кажуть самі жінки-військові:

• Звісно, дискримінація жінок є — це ж чоловічий світ.
• Жінок часто ставлять на посади, які відповідають не їхнім бажанням чи можливостям, а уявленням командирів-чоловіків про те, де їм краще бути (медикині, відділ кадрів, кухарі), а не на бойові посади.
• Жінки по дефолту вважаються неправильними і повинні довести зворотне, а чоловіки по дефолту вважаються правильними, доки щось не скоять.
• Жінок дискримінують в плані забезпечення (форма, взуття, термобілизна, засоби гігієни).

Щодо побутових умов на фронті, то все залежить від командування та загальної кількості жінок у підрозділі, йдеться у дослідженні. Якщо командування адекватне і сучасне, всі проблеми вирішуються. "Я одна жінка у підрозділі, мені командир та побратими побудували окремий туалет і навіть пофарбували його", — розповіла одна із жінок-військових.

Більше проблем — з медичною службою. Вона спеціалізована для чоловіків та їхніх потреб. Це передусім стосується відсутності гінекологів і роботи бойових медиків, бо у чоловіків і жінок є відмінності в перебігу хвороб, станах при пораненнях і у тому, як важка фізична праця впливає на репродуктивну систему. Жінкам іноді "доводиться звертатись до цивільних лікарів, а на прифронтових територіях чимало тих, хто ненавидить ЗСУ і можуть не лише не допомогти, а заподіяти шкоду".

Щодо питань сексизму та сексуальних домагань, то жінки-військові, які брали участь в опитуванні, не розповідали про власний досвід, однак зазначили, що чули про такі випадки. Навіть про зґвалтування. За їх словами, що наводяться в дослідженні, ці випадки не набули розголосу і винні не понесли покарання, бо ЗСУ — це закрита ієрархічна система, де в такій ситуації чоловіки покривають один одного або не хочуть давати хід справи.

"Кривдники жінок репутаційних втрат не несуть, і покарання теж", — говорять жінки-військові.

Про можливість дискримінації жінок у ЗСУ ще треба говорити, треба нагадувати суспільству постійно, каже Оксана Григор'єва: "Так, сьогодні жінка відчуває менше проявів дискримінації, але ми маємо про це кожного разу нагадувати, бо те, що далося чоловікам від народження, ми мусимо виборювати".

ЛГБТ-спільноту в розвідку не беруть?

До ЛГБТ-осіб, які служать у ЗСУ, до 30% опитаних висловлюють позитивне ставлення, 25% — негативне, 44% — нейтральне. Учасники глибинних інтерв’ю із ЛГБТ-військових зазначали, що поліпшення сталося в останні роки, особливо після 2014-го. Дехто вважає, що це відчасти через розірвання зв’язків із росією, яка є гомофобним суспільством, де є стаття за пропаганду гомосексуальності та ін.

На думку опитаних ЛГБТ-військових, це ще й тому, що підвищилася обізнаність у суспільстві щодо гомосексуальності: "Суспільство більше вже розуміє, що ми такі самі як і усі". Хоча також вказували і на наявність гомофобів у лавах військових. Ставлення є "нормальним" там, де є відповідне командування: "Від командира багато залежить, якщо він адекватним, то і в підрозділі буде адекватне ставлення". Однак є окремі підрозділи та роди військ, в яких ЛГБТ-спільнота є, на думку опитаних, небажаною ("в "Азов", ДШВ, розвідку не візьмуть, то доводиться приховувати"). Утиски представників ЛГБТ спостерігаються, якщо військовослужбовець зробив камінг-аут. Він часто є випадковим або вимушеним кроком: "Мій колишній хлопець розповів, телефонував у військову частину". — "Мій колишній зробив це мені на зло". — "Я давав інтерв’ю, це побачили в сторіз в Інстаграмі і почали його розсилати, то так всі дізналися".

Чи робити усвідомлений камінг-аут, залежить від ряду сприятливих обставин:

• психологічна стійкість та можливість себе захистити;
• підтримка близького кола, друзів, рідних, спільноти;
• адекватність командира та толерантне ставлення до ЛГБТ в підрозділі в цілому.

Із дискримінаційних дій найчастіше трапляються жарти, сексуально забарвлені зауваження – це майже у всіх. Хтось чинить опір і ображається, хтось намагається сприймати це просто як гумор і може у відповідь реагувати з гумором теж ("Вони мене підколюють, а я – їх"). Образи сексуального характеру також трапляються, але не повсякчас: від гомофобів і в різних конфліктах, коли доходить до переходу на особистості. Небажані дзвінки та повідомлення сексуального характеру – бувають, але зрідка.

Непристойні пропозиції сексуальних стосунків майже не зустрічаються ("Від жінок були, від чоловіків – ні"). Погрози розкрити інформацію про сексуальну орієнтацію чи інші особисті дані – трапляються в ході конфлікту, але відкритим ЛГБТ-особам це нічим не загрожує. Тих, хто приховує свою ідентичність або орієнтацію, це часто змушує зробити камінг-аут власноруч або внаслідок аутингу.

Способами захисту та запобігання обра́зам сексуального характеру є власна психологічна стійкість, підтримка близьких і ЛГБТ-спільноти, командира та побратимів (якщо вони адекватні), йдеться у висновку дослідження досвіду опитаних ЛГБТ-військових у ЗСУ.

Обов'язок держави — захищати

До відносно мирного життя вже зараз повертається чимало військових — після поранень або отримання інвалідності, під час ротації. Часто ми чуємо, що їм хочеться назад на фронт, бо сприймати цивільне життя складно. А що буде після Перемоги?

Окремий блок дослідження присвячений очікуванням і побоювання військових щодо дискримінації після повернення до мирного життя. Воно, на думку переважної більшості учасників фокус-груп, буде пов’язане з багатьма проблемами. Однак багато залежить від того, коли і як закінчиться війна.

"Якщо це рік — одна ситуація. Якщо війна затягнеться — проблеми будуть поглиблюватися, бо буде більше втрат, руйнувань, довший час на війні і менші шанси швидко відновитися та адаптуватися", — значиться у дослідженні.

І жінки, і чоловіки, і дружини військових називають приблизно однакові потенційні проблеми, думати про вирішення яких потрібно сьогодні, не чекаючи, коли військові масово повернуться додому:

• соціальна та психологічна адаптація до мирного життя (після психологічної травматизації, перенесеного стресу, ПТСР, депресивних станів, психічних розладів);
• ресоціалізація (наново вчитися жити в мирні часи як цивільним);
• пошук роботи через втрату робочого місця або втрату професійних навичок за два-три роки війни;
• оплата праці (сформувалася звичка добре заробляти і мати певний рівень життя);
• проблеми зі здоров’ям (поранення, втрати кінцівок, інвалідність);
• безбар’єрне середовище в містах (буде багато людей з обмеженими фізичними можливостями, їм потрібен транспорт, пандуси, ліфти тощо);
• ставлення суспільства та його невдячність через коротку пам’ять ("поки прилітає та є загроза — всі бояться та вдячні, а як тільки загроза минає, так вже і забувають про війну нас"; "ми вас туди не відправляли");
• виплати та соціальне забезпечення ветеранів війни, яких буде дуже багато;
• проблеми в стосунках з рідними, друзями, пошук нового партнера (для жінок);
• проблема репродукції у жінок (яким буде їхнє здоров'я, чи зможуть вони завагітніти і народити дитину).

Першочерговими проблемами більшість опитаних вважають соціальну та психологічну адаптацію, працевлаштування та відновлення фізичного здоров’я (в тому числі — протезування).

За це відповідальна в першу чергу держава, вважають військові. "Ми пішли воювати і захищати державу, то потім це буде її обов’язок — захистити нас", — кажуть вони.

Без права на нове життя?

Перша заступниця виконавчої директорки Українського ветеранського фонду Мінветеранів Руслана Величко вказала на необхідність уваги до ще однієї категорії — вдів військових. Жінки, які після втрати коханого намагаються жити далі, часто наражаються на осуд суспільства.

"Вони підлягають стигматизації. Давайте чесно говорити: наше суспільство не зосереджене в Києві. Більшість удів військових живуть у регіонах, західних регіонах, у маленьких містечках і селищах. Давайте чесно визнавати, що наше суспільство в таких місцях є досить патріархальним, і це викликає багато проблем. Навіть на законодавчому рівні прописано, що вдова, яка втратила близьку людину на війні, пережила це все, не дай Боже, вийде другий раз заміж і почне нове життя, більше не матиме статусу вдови військовослужбовця", — каже посадовиця.

Вона припустила, що слід розглянути законодавчо питання: якщо вдова вийде другий раз заміж, то вона може бути позбавлена якихось пільг, але не самого статусу.

"Ми не можемо стерти з пам'яті людини, її емоційної пам'яті те, що вона пережила. І якщо інші країни працюють над тим, щоб надавати психологічну підтримку, щоб ці дівчата (а зараз це — молоді дівчата) жили далі, то у нас в законі чітко написано: не дай Боже!" — говорить Руслана Величко.

Чи на часі питання дискримінації?

Такі питання завжди на часі, вважає Руслана Величко:"Останнім часом я чую на публічних заходах, як люди говорять про майбутні проблеми ветеранів і військовослужбовців, які виникнуть після Перемоги. Однак уже є ветерани, які повертаються, і військовослужбовці, які отримують статус УБД. Ми маємо звернути увагу на те, що кажуть люди, які обороняють нашу країну, і починати робити аудит у державних сервісах. Адже якщо держава буде показувати, що ми неналежним чином ставимось до них, то ми скоро матимемо великі проблеми із морально-психологічним станом військових".

* Довідка: Дослідження проходило у два етапи. Перший — телефонне опитування громадян на загальнонаціональному рівні, як вони бачать проблему дискримінації у ЗСУ (2000 респондентів). Друга частина дослідження стосувалась безпосередньої розмови з тими, хто знає проблему зсередини — із військовослужбовцями та їхніми дружинами (54 особи).