Як 24 лютого загинув перший український військовий - розповідь дружини бійця

Сьогодні минає рік, як росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Першими зустріли наступ ворога прикордонники, які героїчно стали до бою з ворогом. Серед них був Денис Ткач, який вважається першим загиблим українським військовим під час великого етапу російсько-української війни.

Видання The Guardian розповіло історію про Дениса, його останні години життя і те, що було після. Наголошуємо, що стаття наповнена подробицями, які можуть погано позначитися на вразливій психіці.

Оксана згадує чоловіка, небайдужого батька та кохання всього її життя. Вона обмила його пронизане кулями тіло перед тим, як поховати свою другу половинку у весільному костюмі. 36-річний сержант штабу загинув близько 3:40 ночі у день вторгнення. До того, як російський диктатор путін оголосить про "спеціальну військову операцію" лишалося більше години.

"Тіло Дениса було пронизане кулями зі зброї із глушниками невидимих ​​російських нападників", — йдеться у статті. Ткач проходив службу на військовому блокпосту на околиці села Зоринівка Луганської області на кордоні з рф. За кілька хвилин до загибелі він наказав вивести п’ятьох молодих хлопців-прикордонників, які служили під його командуванням.

У тепловізор прикордонники помітили декількох російських солдатів, які під прикриттям сильного снігу підкрадалися до легко укріплених позицій українців. Це була передова частина. За ними військо. Денис звелів своїм солдатам тихо відступати, а сам став за єдиний кулемет на позиції. Це була його остання дія, яка принесла йому посмертну медаль за хоробрість.

У цю мить росіяни зрозуміли, що їх помітили і відкрили вогонь. Кулі пробили сірі металеві стіни старого залізничного вагона, в якому ховався Герой. У Держприкордонслужбі України підтвердили, що російський штурм Зоринівки був першим на українській території цього ранку. Військові у селі кажуть, що Денис Ткач був першим із українських військовослужбовців, хто загинув у регіоні.

"У тумані війни мало що можна сказати напевно, і можливо, інші жертви загинули під час попередніх таємних рейдів чи ракетних ударів. Але багато чого свідчить про те, що Ткач був першим убитим з усіх українських військових того дня будь-де в країні", — йдеться у статті. Автори додають, що його історія відкриває той біль і страждання, які пережили українці в наступні 12 місяців.

Денис Ткач залишив дворічну доньку, яка вже ніколи його не пам’ятатиме; восьмирічного сина, чиє життя може обірватися у будь-який із кривавих днів; 29-річну дружину Оксану, яка через кілька годин після його смерті омивала труп свого загиблого чоловіка та одягала його в найкращий темний костюм для поховання.

За чотири години до його загибелі Оксана говорила з чоловіком по телефону. Вони цілу годину обговорювали плани на майбутній другий день народження доньки Домініки. Денис мав повернутися з роботи о 10:30 ранку, а наступного дня пара мала йти купувати доньці іграшковий автомобіль. Натомість у цей день був похорон.

Видання цитує останні слова Оксани, які почув Денис: "До завтра. Я тебе люблю. Я сумую за тобою". Нині Оксана мешкає у місті Володимирі на заході України, куди з дітьми та матір’ю перебралася зі сходу — села Микільське. Це за 5 км від блокпосту, де вбили Володимира.

Оксана посміхається, згадуючи, як її життя з самого початку було переплетене з життям чоловіка. "Ми з одного села. Я жила на одній вулиці, а він на іншій стороні", — каже вона. — Ми знайомі з дитинства. Звісно, ​​між нами сім років різниці, тому спочатку він мене впізнав, а я його пізніше. Згодом я виросла і почала ходити на дискотеки і таке інше, і ми почали спілкуватися. Ми завжди були друзями. Він возив мене зі школи додому на своєму мотоциклі і казав моїй мамі: "Я привіз ваше маленьке сонечко додому".

Їхні стосунки зав’язалися романтично лише сім років тому, тоді Оксана залишила позаду невдалий шлюб, від якого народила сина Романа. Денис, який у 2007 році пішов у Держприкордонслужбу, почав часто навідуватися до місцевого магазину, де працювала Оксана. Як згадує вона: "Мій колега сказав мені: Він заїжджає тільки на твою зміну, до мене не приходить. Тобі не здається, що в цьому щось є?"

У 2018 році пара одружилася в невеличкій церкві села Микільське та побудувала дім разом із присадибним господарством для свиней і курей. Хоча Роман із семи років знав, що Денис не є його біологічним батьком, вони були максимально близькі. "Він завжди був для Роми татом, а Денис ставився до нього як до рідного сина".

Останній рік перед війною видався складним. Напруження було високим. В останні місяці Денис навіть думав залишити роботу. Дружині було складно доглядати за дітьми та господарством, а військовий постійно був на роботі, його викликали навіть на вихідних, у зв’язку зі зростаючою загрозою наступу рф.

Попри це, у січні Денис підписав новий контракт. За словами дружини, йому подобалася ця робота, оскільки він любив природу, а Прикордонна служба передбачала патрулювання кордону й, по суті, постійні прогулянки.

Особливо важкими були два останні тижні перед вторгненням. Пара майже не бачилася.

21 числа у захисника довгоочікуваний вихідний і він запропонував зібратися родиною та посмажити шашлик. Запросив маму, привіз покупки, заніс їх у будинок, а потім йому подзвонили, сказали, що всіх викликають. Це було близько 17:00. Військовий забрав свої речі і пішов на базу, розповідає Оксана.

Ткач повернувся о першій годині ночі, коли всі вже спали, щоб трохи відпочити перед запланованою зміною 22 числа, через сім годин. Зранку Оксана спакувала йому кілька бутербродів, вони поцілувалися й Денис пішов у своє останнє чергування.

Наступні два дні пара, за звичкою, розмовляла по телефону. Останній дзвінок відбувся близько 23:00 23 числа, незадовго до того, як Ткач мав чотиригодинну перерву у вагончику. Все було спокійно. Крім питання про подарунок на день народження Доменіки, Оксані потрібно було купити подарунок для вчителя, і вони обміркували як доставити його додому і потрім доправити до школи.

Поруч із Ткачем у вагончику, коли він завершив чергування опівночі, сидів 21-річний сержант Артем Уманець. Двоє балакали. Ткач зазначив, що планує взяти відпустку 2 березня, щоб відсвяткувати день народження дочки. Потім вони влаштувалися поспати, а їхні колеги зайняли чергу патрулювати надворі. Близько третьої години ночі по радіо у вагончик надійшла звістка про те, що на території України в регіоні помічені невідомі озброєні люди.

"Денис прийняв рішення нести вахту до наступного розпорядження, — згадує Уманець. — Під час спостереження ми помітили групу людей, які рухалися в нашому напрямку, і Денис прийняв рішення зайняти позиції".

Ткач сказав хлопцям відступати по одному. Він піде слідом, коли всі відійдуть далі. Коли Уманець біг у темряві з калатаючим серцем, одразу за ним почався вогонь з автоматів, кулі свистіли в повітрі. Війна почалася.

"Вони конкретно не цілилися, просто вкрили вогнем вагончик і все, що там було, – каже Уманець. — Я бачив лише іскри, коли кулі рикошетили". У цю мить в селі за 300 метрів від блокпоста штабний сержант Олександр разом із молодшим товаришем по службі патрулювали територію. Вони не чули куль із зброї з глушниками. Але місцеві собаки почали гавкати.

"Я сказав своєму молодшому, щось не так. А він сказав: "Що не так?. Одразу після цього хтось говорив через гучномовець, і ми їх чітко чули, два рази: "Якщо ви складете зброю і вийдете з піднятими руками, ніщо не загрожує вашому життю". Олександр подзвонив своєму командиру. Відповідь була жахливою: "Хлопці, покидайте Зоринівку, вона під обстрілом". Двоє військових втекли, рятуючи життя.

Оксану розбудили істеричні крики дочки, яка лежала поруч у ліжечку. Була 4 ранку. "Я ніколи не бачила її такою. Я намагалася її втішити, я не знала, чому вона так плаче. І поки я намагаюся її втішити, я чую, як брязкають вікна, і розумію, що це війна. І я не знаю, що робити. Треба втішити маленьку, чи дзвонити чоловікові, куди бігти, що робити? Слава Богу, дитина заспокоїлася, не заснула, але тихо лягла на мою руку, і я почала дзвонити Денису".

Чоловік не брав слухавку, тож Оксана зателефонувала командиру свого чоловіка, який наполягав, що всі, хто був на кордоні, відступили й перебували в безпеці. Але її не вдалося переконати.

О шостій ранку вона поїхала до мами за 6 кілометрів від села. Там залишила дітей, забрала сестру і разом із двома друзями-чоловіками для підтримки поїхала до місця дислокації її чоловіка. Назустріч їм насувався цілий конвой російської бойової техніки, але бійців не збентежила маленька біла "Лада", що їхала в іншому напрямку.

Під’їжджаючи до КПП, Оксана зупинилася на узбіччі, біля шлагбаума. Ще будучи в машині, вона побачила біля вагончика тіло і побігла до нього. Жінка підійшла до чоловіка, впала на нього, намагаючись повернути до життя. Тіло вже заклякло. Кожна частина його тіла була вражена кулями, навіть пальці були зламані. Його обличчя було вимазане кров’ю. "Я не розумію, як вони могли вистрілити стільки куль в одну людину. Все навколо було вкрите гільзами, асфальт навколо нього, а вагончик весь простріляний".

З-за бронемашини на них насторожено визирала пара росіян, але вони не сказали ні слова і не підійшли до спустошеної жінки. "Мені хотілося кричати на них, що вони вбили мого чоловіка". Двоє чоловіків, які їхали з Оксаною та її сестрою, поїхали до місцевого села та позичили причіп для тіла. Вона нічого не пам’ятає про дорогу назад.

Була 10 ранку. Перед цим їх зустріли односельчани на чолі з сільським головою та висловлювали співчуття. Частина з них допомогли занести тіло в будинок. Дениса треба було швидко поховати. Навколо вирувала війна.

"Ми його обмили. Він був весь у крові, і я спочатку думала, що доведеться робити закриту труну, тому що навіть його обличчя було прострелене. Але потім, як тільки ми його помили, це була лише кров, його обличчя було ціле. Це було дуже важко. Ми затикали кожну дірку від кулі ватою і намагалися заклеїти її скотчем, але кров все текла і текла, і текла", — розповідає вона моторошні подробиці.

Наступного ранку о 5 годині приїхали батьки Дениса Ткача. Тоді Оксані довелося відвезти тіло за 80 км до слідчого, перш ніж повернутися на короткий похорон у свій дім і поховати на місцевому кладовищі, за 500 метрів від будинку.

Священик запропонував їй сказати кілька останніх слів. Вона заламувала руки біля тіла: "Чому ти мене покинув? Що мені робити далі без тебе?". Оксана вирішила покинути село в серпні, продавши всі свої меблі, щоб заплатити за місця в мікроавтобусі, який їхав на захід. Усе сталося після того, як зрозуміла, що її дітям доведеться відвідувати російську школу. Попри небезпечну чотириденну дорогу, вона не змогла витримати ані визнання в Микільській громаді російської окупації, ані кремлівської розповіді про події.

Сам командир Ткача та один із тих, хто був з ним на блокпосту 24 лютого, залишилися в селі, підкорилися російській владі. Побачивши там на вулицях колишнього начальника свого чоловіка, який гуляє з шестимісячною дочкою та дружиною, Оксана зізнається, що у неї були темні, вбивчі думки про помсту. "Я вважаю, що він у всьому винен. Тому що він їх не попередив, не передзвонив з поста".

Мабуть, найбільше засмутило те, що батьки Дениса та його сестра переїхали до росії. Сьогодні вони навіть сумніваються, чи не українці вбили їхнього сина. За її словами, спершу місцеві були навіть дуже обурені діями росіян.

"Але вже до кінця місяця, я не можу в це повірити, люди раділи новій владі, і підтримували її, і казали, що їх звільнили. Вся молодь, усі, хто був проти росіян, одразу пішли. Пізніше навіть його батьки почали мені говорити: "Ти впевнена, що його вбили росіяни? Може, це були українці?" Це було нестерпно чути".

Від тих, хто служив разом з Ткачем, Оксана чула, що вони вважають його першим українським воїном, який загинув на повномасштабній війні. Вона взяла його медаль за відвагу. Як вона ставиться до цієї трагічної виноски в історії через рік?: "Я відчуваю біль, — каже вона, — я почуваюся розгубленою".

Нагадаємо, що сьогодні президент Володимир Зеленський проводить прес-конференцію до річниці повномасштабного вторгнення. Тим часом телеведучий і продюсер Ігор Кондратюк зробив висновки та прогнози, враховуючи пережите під час повномасштабної війни.