"Наші ангели носять піксель": у мережі розповіли про будні "звичайних українських героїв"

У Міжнародний День студента, який відзначається 17 листопада, прийнято вітати всіх, хто перебуває у статусі студента смішними листівками та веселими поздоровленнями.

Викладач одного з київських вузів Людмила Хрокало вирішила відійти від традиції і замість серії смішних випадків на заняттях опублікувала для своїх студентів у Фейсбук оповідання, яке зібрала із фрагментів листування зі "звичайним" українським героєм – одним із тих, хто захищає країну у війні проти рашистів – задля того, щоб у студентів, і не тільки у них – була можливість спокійно жити, вчитися і любити.

Герой її розповіді закінчив військове училище: факультет розвідки, мігрував за кордон, пройшов ряд "гарячих точок", повернувся до України, з 2014 року воював у складі добровольчого формування, а з 2022 – у лавах ЗСУ.

"Оповідання я практично не коригувала, хотіла максимально зберегти авторський стиль викладу тексту", — зазначає Людмила Рохкало.

Звичайно, після такої ремарки не мало сенсу вносити свої правки в розповідь героя, і ми вирішили залишити її в інтерпретації автора посту, від імені головного героя

"Уявляєш який бій був? Контактний до 5 м, стрілецький: кидали в будинку один в одного протипіхотні гранати. А коли закінчилися патрони, пішли з хлопцями в рукопашку. Я не мав страху, і я не хвалюся, це — правда. Я підняв хлопців до бою і подивився кожному в очі… У багатьох був страх, який не можна передати словами. Ми під шквальним стрілецьким вогнем і мінометним обстрілом зайшли на "Бабушку" (двоповерховий будинок), але багато хто не добіг, з вісьми бійців: два – 200 і два – 300. Учотирьох ми прийняли нерівний бій. Проти нас були вагнерівці. Усе вкривав дим, бо вони використали димові гранати. Я просто натикався на силуети, які ставали людьми. Двох ворогів пройшов вдало (були ліквідовані мною). Раптом Фелікс вигукнув: – Командир, граната. І я побачив, як вона впала за метрів за чотири від мене, і притулився до стіни. Вибух. Бачу, як летять уламки, вони дзижчали і були схожі на джмелів або бджіл. Я нахилив голову, щоб захиститися каскою… Потім одержав удар в обличчя і ще один…

Один уламок гранати потрапив у кістку під око, другий — у щоку… Кров залила бронік і розгрузку ньому. Ще одна граната впала під ноги. Я спробував відфутболити її ногою. Вибух. Лечу і падаю на спину… Упав, дивлюся на ноги, вони на місці. З диму з'являється новий силует у чорній формі – ще один боєць вагнера. Стріляю в нього як можу, а він випускає чергу в мене зі свого автомату. Я отримую удари у груди, які мій бронік витримує (5,45!). Збиваю його з ніг, але в мене закінчилися патрони. Б'ю цеглою йому в обличчя та забираю його АК-100. Потім бачу наприкінці коридору ще двох. Випускаю чергу, вони падають і стріляють у мене у відповідь. Отримую удар у руку. Рука повисла, як батіг, тримаю автомат в одній правій.

[…. Ти запитувала про страх… Коли бачиш, як вмирають хлопці, яких тренував, то лишається тільки ненависть, і вона піднімається як хвиля… Наразі мені ще потрібно лікуватись… Я практично не сплю і на мене находить лють, звичайно не така як там, але …. Поки я хворий фізично і психологічно … У мене явно виражений синдром, що буває після таких боїв. Бо такий бій був не один…]

Стріляю правою рукою "по-македонськи": одного поранив, а його товариш затягує його з коридору до кімнати… Праворуч від мене об стінку вибухає снаряд від РПГ. Мене відкидає до сусідньої стіни, і я сповзаю вниз. Через сон, який вже міцно огортає мене, я чую голоси та шуми пострілів. Коли розплющую очі, то чую голос Фелікса: – Ні, командире, не сьогодні… не зараз…Ти ще маєш обійняти свого малого Тимка. Він накладає турнікети на мене, а Ромео прив'язує скотчем до себе і вибігає зі мною на вулицю.

Ромео… Коли я вперше побачив його, мене глибоко вразило відкрите обличчя молодої і спортивної людини років 28-30. Пам’ятаю, як вперше подав йому руку для вітання і сказав, що будемо працювати разом, то його майже дитяча радість не мала меж. Він — місцевий житель Донбасу. Під час бою перетворювався на "кракена", "машину смерті": стріляв з усього, що було: автомата, кулемета, покемона, РАН, гранатометних систем "мух", кидав у вагнерівців гранати бігав з поверха на поверх і стріляв. А коли наш координатор Дельта оголошував евакуацію поранених,то якщо він не був у бою, то прибігав першим. Я дуже вдячний цьому бійцю, безстрашному патріоту і гідному сину Неньки України

Від такої кількості куль різного калібру та снарядів довкола у вухах створюється відчуття урагану. Ромео дотягує мене до Дельти, де в під'їзді першого поверху Ромашка (ротний медик) надає мені першу допомогу, дивиться на мене і бубонить, чому я не поїхав учора, коли мене вкотре контузило. Я відповідаю: – На чому? – На велосипеді? І ми вже сміємось удвох. Під'їжджає евакуаційний джип, нас трьох вантажать у кузов. У Хохла та Кота – вогнепальні ніг. Вони лежать на моїх ногах, а я тримаю їх за броніки, як за шкуру, щоб не випали з кузова. Водій із позивним Пиздюк зривається з місця, як Шумахер. Він знає свою справу, знає цю дорогу як свою долоню. Він один із небагатьох водіїв, які не боялися приїжджати на евакуацію, решта ж просто відмовлялися. Форд реве як бик і зі швидкістю 120 км/год летить між вирвами від мінометних влучань. Чую знайомий свист – звук від мінометних прильотів 120 мм. Джип кидає від вибухів з боку на бік. Хохол бубонить "Отче Наш…" Так.. [думаю]… надія вмирає останньою. Від вибуху зад машини підкидає і здається, що вона вже перекинулася. Але американець встояв і продовжує розривати простір. Попереду горять дві перевернуті машини та розкидані люди. Це була евакуація із сусіднього підрозділу. Не всім вдається вирватися з мінометного пекла… Ворожий кулеметник – професіонал, він постійно обстрілює цей маршрут, у нього пристріляний кожен вигин, кожен метр дороги до самої Дружківки.

Пидзюк тисне на газ, і в один момент мені здається, що ми летимо. Нарешті ми вириваємося з-під ворожого обстрілу, доїжджаємо до підземного паркінгу, де нас зустрічають янголи в білих халатах. Вони витягують нас із машини, кладуть на ноші та везуть до операційної. Коли мене вантажили на ноші, я глянув на форд. Він весь був у дірках від уламків мін. Два задніх колеса були розірвані, автівка стояла на дисках, а шматки гуми висіли як бурульки. Спершись на передні двері, з посмішкою юродивого на обличчі, стояв водій. Він махнув головою і спитав: – Ну як поїздка, командир? Я глянув на нього і відповів: – Ти справжній Пи*дюк. І він засміявся у відповідь.

Вже перебуваючи в шпиталі Дніпра, я дізнався, що Фелікс, врятувавши мене, залишився прикривати групу, відстрілювався до останнього патрона, одержав поранення ніг і вже не міг пересуватись. Тоді він затиснув Ф-ку в руці, і коли вороги його оточили, підірвав гранату та загинув. Так героїчно закінчив свій життєвий шлях наш побратим – провідний програмний інженер всесвітньо відомої IT-компанії EPAM Systems, доброволець і справжній патріот Неньки України. У нього залишилося троє дітей, один з його синів має 4 рочки як і мій Тимко. Слава та вічна пам'ять герою!

Мені також розповіли, що під час чергової евакуації поранених мінометний снаряд потрапив у форд, машину викинуло на узбіччя, де було встановлено мінне поле. Кабіна форда вибухнула, і Сергію водієві (з позивним за приколом Пи*дюк) відірвало ноги. Він вижив і наразі знаходиться на лікуванні. Слава Герою! Смерть ворогам!"

"До студентів послання від мене особисто тільки одне: навчайтеся, рухайте країну вперед і завжди пам’ятайте, що наші ангели носять піксель", — резюмує розповідь офіцера ЗСУ авторка посту у Фейсбук.

Раніше "Телеграф" розповідав про ще одного мужнього українського воїна — 38-річного генерала Сергія Собка, який у 2015 році був нагороджений званням Героя України.