Історія полону вчительки Вікторії Андруші: камера з написом на стіні "МОРГ" і співи гімну росії щодня

Молода вчителька розповіла про перебування у шестимісячному полоні окупантів

Всі шість місяців у російському полоні для Вікторії Андруші – вчительки математики та інформатики Броварського ліцею № 5 ім. Василя Стуса – пройшли у невідомості. Куди везуть цього разу, чи не виконають погрозу і не підстрижуть "під нуль", чи не дадуть термін "за шпигунство", чи вдасться повернутися додому і що відбувається в рідній країні – всі ці питання довго були без відповідей. Лише 29 вересня нарешті молоду жінку звільнили. Про пережите за час у неволі вона розповіла на пресконференція, організованій цього тижня Центром громадянських свобод.

"Це вона, забирай її, пакуймо все та їдемо"

Затримано російськими військовими Вікторію Андрушу було наприкінці березні у селі Старий Биків на Чернігівщині, куди вони приїхала до батьків. Як розповідала "Телеграфу" сестра вчительки, хату і подвір’я тоді буквально перевернули догори дригом.

- Напередодні люди говорили між собою, що може бути зачистка, але як вона відбувається, ніхто не знав, — згадала події того вечора Вікторія. – І вже під вечір 25 березня військові почали ходити по будинках. В певний момент зайшли і до нашого. Саме такий ретельний обшук, можна припустити, що робили тільки в нас, бо коли знайшли мій телефон, пролунала фраза: "Це вона, забирай її, пакуймо все та їдемо". Дійсно, в мене там була переписка з працівниками українського спецпідрозділу, дуже сподіваюсь, що я їм допомогла. І через це мені надали статус "коректувальниці" або "наводчиці". Вони таких ненавидять, бо думають, що ми були завербовані і маємо якусь цінну секретну інформацію. Мене про це неодноразово питали, я відповідала, що, нічого не знаю, що я звичайна вчителька і працюю в школі. Вони цьому не вірили.

Вікторія додає, що більшу частину свого шестимісячного полону вона перебувала в Курському СІЗО (переміщувати почали лише перед звільненням). За її словами, там умови утримання були дещо м’якшими у порівнянні з сумнозвісною колонією в Оленівці, чи аналогічними установами у Таганрозі і Бєлгороді.

- Якщо говорити про їжу, то на початку вона була несмачною, — наводить приклад Вікторія. – Так, ніби їстівні продукти – суп чи щі, в якому є картопля, морква, цибуля, але воно так було приготоване… вибачте, але в деяких людей свині їдять краще. Потім кухар змінився і ситуація покращилась. На вечерю зазвичай була капуста та риба, в обід перше і друге, навіть з м’ясом іноді, компот, зранку – молочна каша і чай. Так що сказати, що морили голодом, у своєму випадку я не можу. Так, багато хто повертається з полону дуже схудлий, але вони точно утримувались в інших місцях.

В якості одягу слугував один єдиний комплект роби, видати новий могли хіба що при переведенні в інший заклад і те не завжди. А весь час проходив у камерах, стан яких часом не витримував жодної критики.

- Спочатку мене розмістили в камері на шість місць, але нас там було троє, потім ми лишились у двох, — каже Вікторія. – Ми її називали "МОРГ", бо там це слово було видряпано на стіні, і атмосфера була некомфортною. Згодом нас перевели в приміщення, де був карцер. Воно розраховане на одну людину, тож для двох там було мало місця. І це був жах, бо одна зі стін була полущена, обдерта, а поруч була якась комора з трубами, де було дуже сиро. Там ще водились щури, яких навіть працівники СІЗО боялись, чули це з їх розмов. Ми з цього приводу казали: "О, так у нас хоч якісь сусіди є", тобто багато речей намагались переводити у жарт.

"Був обов’язковий гімн росії зранку при підйомі"

Вікторія наголошує, що тюремники використовували різні варіанти впливу на полонених, а цивільних утримували в тих самих установах, що й українських військових. Але вони сиділи в різних камерах, і можливість їх спілкування була обмежена.

- Як тільки ви прибуваєте в СІЗО, вас чекає "прийомка", — пояснює Вікторія. – Вас розпитують і дуже різко реагують, коли чують не те, що хочуть. Ви з України, тож апріорі винні, по іншому вас не сприймають. В розмові наголошують, що ми є бандерівці, націоналісти. З урахування мого статусу "наводчиці", бачила ненависть у очах працівників. Вони мене перші місяці навіть називали "кам’яною", казали, що своїм поглядом ніби вбиваю. Але мені було огидно з ними спілкуватися.

Вчителька додає, що під час щоденних перевірок зранку і ввечері до полонених могли підійти представники "спецназу" і в сотий раз запитати, а ти цивільний чи військовий, а яке в тебе звання, а чому тебе затримали. Ці військові були в СІЗО час від часу змінювались, і саме вони були задіяні, коли йшлося про застосування сили. Переважно, до чоловіків, на жінок тиснули в інший спосіб.

- При "санобробці" чоловіків стригли "під нуль", дівчат іноді також. Мені лише погрожували це зробити, коли це почула вперше, була шокована. Волосся мені тоді залишили, але ще місяць лякали його позбавити, коли щось не так робила, сказала чи поглянула. Важливо було перестати реагувати на їх погрози. Коли ти їх ставиш в нестандартну ситуацію, вони не завжди знають, як поводитись. Тобто ти відмовляєшся щось робити, вони погрожують, ось якась буде фізична розправа, а ти: "Добре, робіть. Але ми мовчати про це не будемо".

Цькування з приводу волосся, за словами Вікторії, припинилось тільки, коли закінчилось розслідування за її справою "про шпигунство". Воно тривало приблизно місяць, і на початку травня полоненій вчительці повідомили: її дії не нанесли шкоди російським військам, тож чекайте на звільнення. Та спішити росіяни з цим не стали, і Вікторії ще кілька місяців провела у полоні. Важко їй поміж іншого давались обов’язкові співи.

- Був обов’язковий гімн росії зранку при підйомі, — говорить Вікторія. — Якщо комусь з працівників СІЗО не подобалось, як ви його співаєте, або це було занадто тихо, чи не дай Бог ви збилися, або якесь слово вимовили не так, вони говорили: "Ще раз". І співаєте ви до тих пір, доки вони не скажуть: "Добре, годі". Якось чоловіки до обіду співали, бо вони його не знали. Ще був обов’язковий список пісень військового характеру, проросійські, які всі повинні були вивчити і виконувати. І ці пісні це один з способів впливу на полонених. В жіночій колонії, куди перевели перед звільненням, ще вимагали під час співу крокувати, під рахунок, та використовувати звернення: "Гражданин начальник. Так точно/Никак нет".

Вікторія додає, що весь час було необхідно контролювати що і як ти говориш, бо розмови між полоненими підслуховували. Після цього могли покликати на допит і довго з’ясовувати, а для чого була заведена розмова і що малось на увазі.

- Ще в них було таке питання час від часу: "Чи немає у вас заборонених предметів?", — каже Вікторія. – А в тебе в голові: "Слухайте, про що ви, коли ви нас роздягнули догола, коли ми приїхали, дали свій одяг, і в принципі перевіряєте все кожного дня. Ми намагаємось вижити, максимально не провокувати вас, який сенс заборонених предметів?!" Коли ти знаходишся у полоні, ти мислиш по-іншому, живеш за їхнім режимом і намагаєшся максимально вести себе так, щоб не провокувати їх на розмови. Принаймні в мене було таким чином. Ти сидиш собі тихенько, як сиренька мишка, щоб не привертати уваги.

"Здавалось, що це сон, і ми зараз знову прокинемось у СІЗО"

Вікторія зізнається, що до останнього не знала, що йде на обмін. Підозри про те, що може скоро опинитися на волі виникли, коли її вперше за довгий час перевезли до іншого місця. А впевненість виникла після чергового переміщення, як виявилось, до Брянського СІЗО –близького до кордону з Україною.

- Коли настав ранок і нам сказали збирати речі, було два варіанти: або новий переїзд, або звільнення, — згадує Вікторія. – А коли почули, що зараз мають ще чоловіків забрати, думаю: "Нас везуть на обмін". Хоч ми перепитували у супроводжуючих, вони казали: "Ні, в Тайгу вас відправимо". Далі нас посадили у військовий автобус і не закрили очей, а за який час зупинка і слова: "Знімайте їм кайданки, вони далі їдуть самі". Ми, дівчата, були в піднесеному настрої, а один солдат не вірив, що це правда. Я йому ще казала: "Читай: "Україна". Усе, ми вдома". Хоча першу добу, поки ми були в лікарні, здавалося, що це сон і ми зараз знову прокинемося в СІЗО.

Зараз Вікторія приходить до тями і дякую своїм рідним, які надали розголосу її історії, що радить робити і родинам інших полонених. Сприяв її поверненню додому і Центр громадянских свобод. За даними його представників, сьогодні відомо про 686 випадків незаконного утримання росіянами цивільних українців і роботи над тим, щоб вони опинились на волі триває.

- Всі цивільні полонені мають бути звільнені без всяких обмінів, тому що вони не мають відношення до військових дій, які проводяться на території України. Так само і військові мають повернутися живими і здоровими. Бо це наша земля, на якій ми народились, живемо, це наша Батьківщина і нормально її захищати, — наголосила Вікторія.