"Візьмемо Херсон і за Маріуполь поквитаємось", - "Оркодав" Віктор Ожогін, попри важке поранення під Лиманом, знову рветься у бій

Старший лейтенант Нацгвардії розповів в ексклюзивній розмові з кореспондентом "Телеграфу", про те як його під обстрілом врятували побратими, та про особливості нинішньої війни

Хто не знає Віктора Ожогіна? Легенда факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (розпочав навчання у 1978 році на підготовчому відділенні). Легенда української журналістики: блискучий футбольний коментатор, незручний для чиновників, бо ніколи перед ними не прогинався, керівник Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії, кореспондент опозиційного телеканалу в Дніпрі. Коли обставини виштовхували його з професії, таксував, займався менеджментом і ще хтозна-чим, але без роботи ніколи не сидів.

Ті, хто знають Ожогіна, не можуть уявити його без футбольного м’яча. Йому вже 64, а його досі не виженеш з футбольного поля. Ще й фори дає молодим!

У нього мільйон друзів, бо сам надійний друг і має щиру душу, і цим притягує до себе гарних людей, мов магнітом. Так от, для цього мільйона не стало дивиною, що Віктор Ожогін вже у березні 2022 року знову опинився на фронті, хоча давно вже не призовного віку. Не думаю, що видам військову таємницю, коли скажу, що для цього він… підробив документи. Виправив у військовому квитку третю цифру в році народження – з 5 на 6.

Заступник командира роти по роботі з особовим складом в батальйоні "Дніпро-1" Національної гвардії України старший лейтенант Віктор Ожогін носить шеврони з написом "Оркодав". Має такі ж номери на старенькому "Мерседесі", який нещодавно передав йому для виконання бойових завдань віцепрезидент "Динамо" (Київ) і його давній друг Олексій Семененко. Це дуже відповідає його меті на цій війні – давити орків, і якомога більше. Бо, каже, "якщо ми не зупинимо цю орду, вона давитиме всю Європу".

"Пообіцяв дружині, що народимо сина. А хто ж, як не ми?"

Разом з нечисленними бойовими побратимами вів довгі виснажливі бої з переважаючими силами противника за Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Разом з ними тривалий час знаходився у зоні ураження фосфорних бомб, які двічі скидали на них росіяни. А в солдатів з індивідуальних засобів захисту були лише серветки. Довго викашлювали той "фосфор" з легенів, дехто понад місяць провів у госпіталі.

Зумів вижити з підлеглими без зв’язку, практично без одягу та їжі в згорілому лісі, з якого не було куди відступати.

35 діб разом з двома молодими солдатами прожив на березі річки у Сєвєродонецьку, ведучи спостереження за противником. Від ворога їх відділяло всього метрів 200. І щодня над їхніми головами пролітало щонайменше 1000 снарядів. Прилітало й до них.

А 18 вересня під Лиманом Ожогін отримав осколок у пахову ділянку. Та не просто якийсь там уламок артилерійського снаряда, а величезний, на пів долоні шмат металу. Лікарі, коли витягнули його і зважили, диву далися: 88 грамів! Для порівняння: вага кулі 7,62 -9 грамів. "Нагадує копію стартового ракетного комплексу з ядерним зарядом, яким путін погрожує всьому світові", – звертає увагу Віктор.

Він міг померти. Буквально за одну хвилину стекти кров’ю. Перебита велика пахова артерія просто фонтанувала. До того ж вона має одну дуже неприємну особливість – практично моментально ховається в м’язи. Тому її треба дуже швидко піймати, перетиснути й закрутити джгутом.

– Молоді пацани, з якими ми відправилися на зачистку місцевості, розгубилися, коли хлинуло море крові, – розповідає Віктор. Дуже незвично бачити його – схудлого і змарнілого – на лікарняному ліжку. Але ж очі випромінюють енергію, як завжди, й оптимізм із нього просто пре. – А старшина з позивним "Денчик" (Денис) і командир роти Сергій з позивним "Крим" – досвідчені вояки – мене врятували, надавши на місці першу медичну допомогу. Все нормально. Буду жити! Дружині пообіцяв, що народимо ще сина. А хто ж, як не ми? Он скільки молодих пацанів загинуло. І війна ж не закінчиться за місяць чи два.

…До населеного пункту на зразок Кончі-Заспи донецького розливу, з якого мали вибити окупантів у ході бойового завдання, кілька груп нацгвардійців йшли кілометрів шість по замінованій території й під щільними обстрілами – їх "вели" ворожі дрони, які передавали координати кулеметникам. Треба було уважно дивитися під ноги (а якраз пройшов дощ і було слизько) й водночас прислухатися, звідки летить. Побачити те, що на них летіло, було неможливо, оскільки шлях бійців пролягав через лісисту місцевість. Нарешті вийшли на галявину. В цей час піхотинців знову накрило.

– Я відчув біль, але не зрозумів, що сталося, – розповідає Віктор. – Тільки коли хлинула кров, усвідомив, що отримав важке поранення. Крикнув, хлопці зразу підбігли до мене — рятувати. Знайшли якусь китайську тряпчину, поклали мене на неї та ще шість кілометрів поперемінно виносили з-під обстрілів на безпечну територію: одні несли 2 км, потім друга група, яка йшла назустріч, перехватила, понесла. Тоді третя. Під обстрілами, поміж мінами – іншого шляху просто не існувало. Після переправи на надувному човні через Сіверський Донець побратими ще три кілометри несли мене до автомобіля. "Матрос" (це мій позивний, бо я служив у морській піхоті), ти ж розмовляй!", "Івановичу, не мовчи!" – просили хлопці. А я просив їх частіше відпочивати, підбадьорював, як міг. То вони покладуть мене, перемінять руки, і знову бігом уперед. На щастя, я весь час знаходився у свідомості. В той момент дуже виручав гідратор. Всю дорогу пив воду з нього через трубочку, бо від втрати крові дуже пересихало в роті. Загалом після накладення джгута у мене було дві з половиною години, щоб потрапити на операційний стіл. Побратими справилися за дві години й п'ятнадцять хвилин.

"Моє завдання – звільнити Луганськ, де похований батько"

Віктору зробили дві операції – спочатку в Слов’янську, потім у Краматорську, де, до речі, витягли 88-грамовий осколок. Зараз Ожогін перебуває під наглядом медичного персоналу клінічної лікарні швидкої медичної допомоги у Дніпрі. Рветься додому і в бій.

– Лікарі кажуть, у мене сталеві, добре прокачані м’язи. Тому стегно залишилось цілим, хоча, сказати чесно, думав, утрачу праву ногу, – посміхається Віктор. – Що ж, не дарма у футбол з семи років граю. А з маленькими уламками, які лікарі не беруться витягувати, буду жити, як жив батько, учасник Другої світової війни. Тільки він носив їх у руці. Єдина проблема: якщо захочу поїхати в Туреччину, то "дзвенітиму" при проходженні митного контролю. А я скажу: "Не думайте, що там діаманти. Вони всі у Швейцарії".

Невиправний оптиміст, Ожогін навідріз відмовляється подорожувати після війни до Угорщини й Німеччини, бо йому соромно за їхніх лідерів. А ось до Великої Британії та США, говорить, полетить залюбки.

Та поки що у нього в Україні роботи багато.

– Сподіваюсь, коли братиму Луганськ, буду в нормальній формі, – переконаний. – У мене завдання – взяти Луганськ, де могила мого батька. Взяти Ялту, Севастополь, Євпаторію, де служив на Чорноморському флоті. А потім зайти в Сочі, там наш Краснодарський край, звільнити козаків кубанських. Думаю, вони самі попросять нас це зробити. Нам чужого не потрібно, але ж це наша земля! Ще звільнив би Воронезьку губернію, де народився і прожив 14 років. Це моя батьківщина і це Україна. Там розмовляють суржиком, місцевих називають хохлами. Вони не москалі. Батько розповідав, що у 1932 році, коли ходив до другого класу, то вивчав українську мову. А потім Сталін видав наказ про заборону вивчення мов національних меншин на території російської федерації. У мене там багато рідні, з якою не можу відверто розмовляти. Дехто називає мене бандерівцем. Мені соромно за них. Де ж у цієї нації людська гідність, якщо вони не можуть повстати проти пуйла, який просто знущається з усього світу? Виродок він…

Війна, на жаль, розвела по різні боки і родичів, і земляків. У Рубіжному, розповідає Ожогін, його підрозділ взяв у полон двох еленерівців.

– Знайшли їх п’яними, без броніків і з одним магазином, – пригадує. – Позаду в них стояв загороджувальний загін. По суті, ми врятували їм життя. Але що цікаво. Один з них, старший сержант, як з’ясувалось, родом із Житомира. Останні три роки працював у поліції Луганська. Хитрий такий, рядовим прикинувся. А інший – корінний луганчанин. Жив на дві тролейбусні зупинки далі від будинку, де жили мої батьки. Передали затриманих відповідним службам.

А в Рубіжному довелося практично віч-на-віч зустрітися з найжорстокішими учасниками цієї війни – кадирівцями. Бородаті, в чорній формі, їх була ціла рота, тобто більше сотні. А поряд з Ожогіним знаходилося лише 19 бійців. Боєздатних же під кінець дев’ятигодинного бою лишилось усього 12.

– Ми тримали південно-східні ворота міста, за якими розміщувався важливий об’єкт. Нам дуже тоді допомогли 30 мішків з піском, якими ми перед цим забарикадувались. А бій, щоб ти розуміла, вели в одному приміщенні з ворогом, на відстані 40-60 метрів. Вигуки "Аллах акбар!" чули постійно. По нас лупили з кулеметів і танків. Ми витримали лише завдяки солдатській мужності. Пліч-о-пліч з нами билися двоє англійців і австралієць. Іноземці та ще п’ятеро наших дістали поранення. Щоб їх евакуювати, ми запросили бронемашину й прикривали її вогнем, доки вона не виїхала з місця бою. На щастя, "двохсотих" у нас тоді не було, чого не скажеш про "страшних кадирівців". Ми з моїм другом Максом Іванченком (позивний "Шрек") на них три ящики набоїв витратили. Думаю, не менше десятка їх поклали. Макс справжній відчайдуха. Ще два наших побратими на другому поверсі відбивались, щоб до нас ніхто не проліз, інші – з інших боків… Закінчилося тим, що нам надійшла команда відступити. Рештки ворога розбомбила авіація.

Потім ще в Рубіжному довгий час тримали позиції – одну й другу. Колись у цьому місті був єдиний в СРСР завод, який випускав порох і тол. Але ми не знали, чи була там продукція на той момент. Просто захищали свою лінію фронту.

"Довелося кинути гранату в нову "Субару", щоб вона не дісталася ворогу"

– Чи всім забезпечені наші бійці на передовій? – перепитує Віктор. – Зброя й боєприпаси є завжди. Є "нлави", "труби" (гранатомети ручні) — як імпортні (норвезькі, англійські, шведські, німецькі), так і радянські. Багато російських боєприпасів, які затрофеїли після звільнення Куп’янська та Ізюма.

Держава забезпечує формою, багато її надходить з Британії й США, Туреччини. Імпортна зручніша, в неї кращий камуфляж, вона краще "дихає".

Не вистачає "джавелінів" і техніки. Ми, піхота, їздимо на власних або переданих волонтерами машинах. Хоча транспорту наче й багато відправляють на фронт, але його отримують переважно ЗСУ, а Нацгвардія змушена їздити на шкільних автобусах. "Козак" – бойова броньована машина для перевезення людей, безумовно, гарна, проте вона годиться для оперативного виїзду, тобто зачистити місцевість й повернутися на базу. Бронемашин "Новатор" на посиленому шасі "Форда" не бачив.

Подарований мені Олексієм Семененком "Мерседес-Віто", який він придбав у складчину з іншими волонтерами у Нідерландах, залишився у Слов’янську. Товариші возять на ньому і боєкомплекти, і продукти, і воду, і людей. Машині вже майже двадцять років, але двигун у неї хороший.

Віктор Ожогін зізнається, що йому досі шкода новенької "Субару форестер", яку Національна спілка журналістів оформила на його підрозділ. Це був подарунок Спілці від Литовського клубу журналістів.

– Я на ній з Лисичанська у Сєверодонецьк по мосту, який обстрілювався з обох боків і був таким зруйнованим, що по ньому майже не можна було їхати, возив побратимам продукти, воду, звідти вивозив поранених, – розповідає. – Аж доки той міст не підірвали. Того дня я вивозив на "Субару" людей з однієї позиції на другу. В цей момент неподалік розірвалась міна – осколок пробив колесо. Поміняв його швиденько, але далеко заїхати не встигли, як прилетіла ще одна міна. Одразу два колеса спустили. Що я міг зробити? Шиномонтажу в лісі немає. Довелося кинути в машину гранату, щоб вона не дісталася ворогу. У мене залишились від неї лише ключі…

Спогади про війну даються Віктору важко. І найважче згадувати про захист Сєвєродонецька. Його зведена рота утримувала місто 35 днів. Після цього надійшла команда залишити позиції. По кілька днів воювали за Борівське, Воронове, Суботіне. На жаль, там нічого було захищати – все згоріло чи догорало. Дихати нічим було. Під Суботіним зайняли оборону.

– Отримали завдання тримати трасу, доки всі наші підрозділи не відійдуть, – продовжує після деякої паузи. – Нас було 14 та один поранений. Почалися обстріли. Гради, міни, гранати з підствольників, фосфорні бомби… Знову полізли кадирівці. Троє наших отримали поранення. Та ще з правого флангу бійці з іншої частини залишили позиції, не повідомивши нас про це – не було зв’язку, бо рації посідали, а зарядити було ніде. Хоча могли б когось прислати, щоб ми володіли обстановкою. Зрештою, це залишилось на їхній совісті. Я 60 гранат з підствольника випустив у противника. Їхній взвод точно там поліг, бо я старався бити щільно. Але закінчились "воги" (осколкові боєприпаси до гранатометів), і ми мусили відступити.

"В армії потрібне терпіння. Надтерпіння, я б сказав. Якщо витерпиш, то переможеш"

Запитую Віктора, що найскладніше на фронті, й отримую неочікувану, для мене в усякому разі, відповідь:

– Не звертати уваги на армійський дебілізм і бюрократизм. Тому я вчу своїх підлеглих, серед яких багато молоді, терпінню. В армії потрібне терпіння. Надтерпіння, я б сказав. Якщо витерпиш, то переможеш.

Важко, коли більше як місяць береш участь у бойових діях, тобі обіцяють перепочинок, ти чекаєш цього, але в останній момент надходить наказ залишатись на позиціях. У такі моменти всі дуже напружені, однак командир мусить підтримувати бойовий дух підлеглих.

Страшно втрачати друзів. А ще страшніше - залишати загиблих на полі бою. У нас було таке, що кадирівці добили трьох поранених. На жаль, ми не змогли вивезти їхні тіла: тільки підігнали машину, як знову почалася атака. Це було в кінці червня, але й досі невідомо, що з нашими загиблими побратимами. Знаю, сепаратисти, скориставшись документами, що були при вбитих, телефонували родичам, говорили, що тіла у морзі Сватового. Просили 10 тисяч доларів чи щось таке за можливість забрати їх звідти. Ми сказали родичам, що це розведення на гроші.

Багато несправедливості. І на нього самого, і на Максима з позивним "Шрек" двічі готувалися документи на представлення до державних нагород. Але документи завернули через якісь помилки, і на цьому все скінчилось. "Звісно, ми не за медалі воюємо, – говорить Віктор. – Але якщо після цього мені пропонують вручити Максиму грамоту від військової частини, то це виглядає як насмішка. А цей 47-річний батько трьох дітей пішов захищати землю, вже маючи групу інвалідності. Під час одного з важких боїв у нього стався інсульт, і ось уже п’ятий місяць він лежить у лікарні. Військово-лікарська комісія просто знущається з нього й іншими хлопцями: то одну довідку просять принести, то іншу. Це страшна система, реформами в якій і не пахне.

Найбільше підтримки, за словами Віктора Ожогіна, армія має від волонтерів.

– Якби не вони, то війна, мабуть, закінчилася б ще у 2014 році, – говорить. – Просто нас заграбастали б і все. Ми п’ємо, наприклад, петриківську воду, яку доставляють нам волонтери, з імпортних гідраторів, які також вони передають. Висловлюю велику вдячність кожному, хто перераховує гроші на потреби армії. Є перекази по 20, 100 гривень, але вони зроблені від щирого серця. Наш народ, який віддає своїм захисникам останнє, не перемогти.

Я дуже дякую за допомогу, зокрема, своїй старшій доньці, Анні Ожогіній, яка підтримувала мій підрозділ у 2014 -2015 роках, а тепер підтримує ще більше. Організовує збір коштів, відправляє в роту ті ж гідратори, тактичні окуляри, тактичні рукавиці, прилади нічного бачення, навіть труси… Для того, щоб ми отримали "Субару", вона також доклала багато зусиль. На жаль, усе це розхідний матеріал, який може бути знищений через кілька днів після отримання. Пригадую, 21 вересня 2014 року взвод, яким я командував і який негласно всі називали "журналістським", бо мої колеги-журналісти взяли над ним опіку, потрапив під лютий ворожий вогонь неподалік Маріуполя. Це було на п’ятий день після нашого прибуття на фронт. У нас згоріло все цінне майно й продукти. Та, на щастя, всі залишились живими. Бог був з нами. Я за весь рік тоді не втратив жодного бійця.

– І сам не отримав жодної подряпини…

– Я щасливчик. Досі зберігаю невеликий осколок, який назначався мені в перший рік війни. Він залетів мені в штанину й там застряг, не пошкодивши навіть шкіри.

Наприкінці бесіди Віктор Ожогін на моє прохання порівнює тактику ведення боїв нашою та ворожою арміями.

– Як вони ведуть війну? Знищують усе! На під’їзді до Ізюма, наприклад, не побачиш жодного села, де збереглася хоча б собача будка. Все розтрощене! То що там захищати? Краще відійти та влупити по них десь в іншому місці. Тактика ЗСУ правильна. Не солдати визначають тактику, це робить Залужний з Генштабом, а ми повинні її реалізувати. Нам сказали, що ми виходили з Рубіжного, Севєродонецька й Лисичанська у межах спецоперації, виснаживши противника. А потім пішли у контрнаступ. Перехитрили! Всі ж думали, будемо брати Херсон, а ми забрали Харківщину. А зараз Донецьку область визволяємо. Ну геніально! А Херсон візьмемо завтра. А тоді Крим. За Маріуполь повинні обов’язково поквитатись!

Путін – цей феесбешний негідник, – може, й розуміє, що програв війну, але не визнає цього. Та все одно Україна день за днем наближає його кінець. І кінець прийде рано чи пізно. Ми ще повоюємо за Перемогу!

– Ось поглянь на це фото, – відшукує світлину у папці. – Не я один у такому поважному віці. Поряд зі мною воює рядовим колишній начальник Дніпропетровського обласного управління міліції Дмитро Завідонов, який пішов на пенсію у званні генерала міліції. Підполковнику міліції у відставці Віктору Хохотві вже 69, а в армії він сержант. Давно на заслуженому відпочинку колишні правоохоронці Володимир Максименко й Валентин Швець. Ми порахували, що нам на п’ятьох 317 років! У мене двоє внуків, у когось троє. Нам точно не потрібні ані звання, ані нагороди.

І скільки ще таких відважних, мотивованих воїнів лише в моїй роті! Майор Олександр Новик, футболісти Віталій Халявко, Ігор Плотко… Ідучи добровольцями на фронт, ми не цікавились зарплатою. Просто знаємо, що на війні є місце кожному. І не кажіть, що війна — це справа лише молодих.

Фото надані Віктором Ожогіним