"Нас не били. Зате били інших. Палками і електрошокерами": вчителька з Балаклії розповіла про окупацію міста

Читать на русском
Автор
14461
Понівечена, але звільнена Балаклія
Понівечена, але звільнена Балаклія. Фото telegraf.com.ua

Російська окупація — це страх, біль і страждання простих цивільних людей

Пів року українське місто Балаклія, що на Харківщині, було в окупації росіян. Після звільнення міста місцеві жителі, що пережили окупацію, отримали змогу розповісти про катування і знущання ворожих солдатів над мирним населенням.

При співпраці з Global Teacher Prize Ukraine 2022 "Телеграф" публікує історію вчительки з Балаклії Вікторії Щербак, яка пережила арешт, змогла виїхати з окупованого міста і України, а потім повернулася на Батьківщину:

"24 червня 2022 р. Балаклія Харківська область, 10 година ранку. Мій чоловік Сергій уже вкотре вирушив на нашому авто до блокпоста біля заводу "Хенкель", щоб забрати велику партію ліків для жителів окупованої Балаклії, яку мали привезти волонтери з Андріївки. На жаль, через обстріли її не пропустили, і він повернувся ні з чим. Але додому він вже не попав.

У цей час я з моєю підопічною Вікою збирала у хаті речі. Наступного понеділка ми збиралися виїхати до Харкова через Печенізьку дамбу. Але раптом у будинок зайшли 5 російських автоматчиків у балаклавах. Старший (схоже бурят) запитав:

- Щербак?

- Так, — відповіла я.

- Документи і телефони мені.

Перша моя думка була заховати свій телефон, але я, знаючи про скорий виїзд, почистила увесь кеш, тому була спокійна. Та й військові вже побачили наші телефони і забрали їх. Нас з донькою вивели на вулицю. Пройшов дощ, було холодно. Бурят розсівся за столом, розглядаючи наші паспорти, а четверо автоматчиків стояли навколо нас, оглядаючи подвір'я. Ми стояли напіводягнені перед ними. Потім він став дивитись мій телефон. Продивившись вайбер, він запитав:

- А чому ви пишете, що живете в окупації?

- А де ж? — вразилась я.

- Так ми ж вас звільняємо!

- А ми хіба вас просили?

Потім він заліз у Телеграм. Побачивши групи "Труха", "Підслухано у Балаклії", "Суспільне" він знов почав.

- А чому ви читаєте ці групи, а не російські?

- Так я живу у Балаклії Харківської області, які ж мені ще читати? Хіба вони заборонені? Де це прописано?

- Ось тут називають нас орки та свинособаки.

- Так я вас так не називаю (я їх називала сугубо під***си).

- А хто така Віка Захарова?

- Це моя прийомна донька.

- Погано виховуєте дівчину, що це таке вона вам надсилає?

- Не читала, я не заглядаю у телефони дітей.

- Чому у вас почищений кеш?

- Телефон зависає, щоб не глючив.

Потім стали дивитися телефон Віки. На жаль, там було дуже багато контенту проти рф. Я не боялась, тому що була впевнена, що нічого не порушувала. Нам наказали збиратися. Я покидала деякі речі до рюкзака, ми перевдяглися у спортивні костюми. Це нагадувало якийсь страшний фільм. Я не могла повірити, що мене, вчительку, інваліда 3 групи і 16 річну дівчинку заарештовують невідомо за що 5 повністю екіпірованих військових з автоматами на трьох авто.

У нас забрали телефони, ключі, документи на машину і паспорти та відвезли до типографії. Висадили з машини, вдягли мішки на голову і відвели у підвал. Там були вузькі клітки для людей, де можна було лише сидіти і стояти, їх там було багато. Людей ми чули, але не бачили, заважала стіна з ящиків. Бачили лише чоловіка років 38, у наручниках та в крові. Ніс був суцільна рана. Пізніше я бачила його, він теж їхав з нами в одній колоні, коли ми їхали на Печеніги.

Години через дві нас, знов з мішками на голові, перевели через дорогу до поліції. Я була впевнена, що нас відпустять. Чула, як "днрівці" біля воріт вражені, що дівчинку саджають до в'язниці. Нас, жінок, посадили до віп-камери, де подівся чоловік, я не знала. У нашій камері сиділа жінка з Чкаловська Свєта, років 50. Вона, по її словам, сиділа там вже 12 днів. Забрали її з чоловіком прямо на базарі через те, що її син був в теробороні. Камера була маленька, з двома дерев'яними нарами, на яких ми спали по двоє. Я обіймала Віку і шепотіла їй на вухо, як себе треба поводити, заспокоювала.

Найстрашніше була невідомість, нерозуміння, як довго нас тут протримають і за що. Годували раз на день, одна тарілка на двох. Води і світла не було. Дві пляшки води на чотирьох. Сморід від туалету був жахливий, витяжка звісно не працювала. За нами постійно наглядали. П'яні солдати дивилися на Віку, я боялася за неї. Наступного ранку Віку повели на допит. Першу, без мене. Старший надзирач Борода дав нам кілька хвилин поспілкуватися і я нашептала Віці, щоб не називала імен і намагалась більше мовчати і плакати. Потім вона розказала, що її допитувало троє росіян у балаклавах. Перший розказував про принади СРСР, запитував, що вона знає про росію і чому вона боїться росіян і т.д.

На всі питання вона віднєківалась "не знаю, забула. не думала про це", дивилась до низу і витирала сльози. Допит знімали на камеру.

Поки я її чекала, я проявила слабкість і всплакнула. Віка прийшла неушкоджена, вона попередила мене, що будуть знімати. В кімнаті було троє. Перший завів про те, хто я, ким працюю, що збираюся робити далі. Розпитував про моє ставлення до російської мови, до того, що тут тепер буде росія. Я мала відповідати так, щоб не сказати нічого проти України, не показати свою ненависть, і щоб нас відпустили. Це була важка задача.

Я сказала, що російською у нас в місті говорять дуже багато людей і її ніхто не забороняє. Що у нас усіх трьох є загранпаспорти і ми були не раз за кордоном. Схоже, це їх вразило.

Сказала, що залишилась в Балаклії, бо це моя земля, чому я маю її лишати. Що хочу жити на Україні. І хочу вчити українських дітей. Що головне для мене, щоб українська нація збереглася.

Потім камеру вимкнули, і вступив у справу другий. Він уважно спостерігав і робив позначки у таблиці. Схоже зробив висновки як психолог. Він сказав, що я не боюся, а в очах моїх презирство, що я б вела себе інакше, коли б мене били і гвалтували доньку на моїх очах. Запропонував це показати. Мені стало погано. Я втратила свідомість, хоча мене ніхто ще й не бив. Мене відливали водою, сунули під носа нашатир, потім викликали швидку. Фельдшера оголосили, що в мене передінфарктний стан і забрали до поліклініки. Віку привели пішки під руки два чеченці і наказали залишатись у лікарні. Кожного дня з в'язниці приходили дізнатися. як я себе почуваю і чи не зникла.

Я була така слабка після приступу, що лише через кілька днів наважилася підійти до воріт в'язниці. Там залишилися наші телефони і паспорти, і ми не могли потрапити додому без ключів. Кожного дня я ходила до воріт і взнавала про чоловіка. Ніякої інформації не давали. Передачі не приймали, документів не віддавали. Нам прийшлося пройти на свій страх у Лагері, (щоб потрапити в оселю, довелося — ред.) видавити шибку, залізти у вікно і відкрити двері зсередини.

За 16 днів чоловіка ні разу не викликали на допит. Не били. Зате били інших. Палками і електрошокерами. Сиділи в гірших умовах, ніж ми. Сирий підвал, вода текла по стінах, п'ятеро спали на підлозі, вода — 2 літри вдень. Чоловіка не взнала, так схуд і змарнів. Я постійно чекала, що нас знов заберуть, речі зібрала. Коли випустили сусідку, вона розказала, що її теж не били і навіть не допитували.

Проте мою ученицю, Натю Никоненко били кожний день. Роздягали наголо, казали, що розстріляють, сунули дуло автомата в різні місця. Вночі допитували, а вдень вона лежала на полу і не вставала. Вона зызналась у всьому. ЇЇ заставили записати кілька відео про те, як гарно тепер живеться у Балаклії і викласти в інстаграм. Потім відпустили. Зараз вона в одній з країн Балтії.

Після того, як чоловіка відпустили, я з донькою по загранпаспортам через Шевченкове та Печенезьку дамбу переїхали спочатку до Харкова, а потім до Варшави".

Global Teacher Prize Ukraine 2022 і надалі збирає історії вчителів, які пережили окупацію, також можете надсилати свої історії на публікацію нам на адресу: [email protected].