"Побачив зорі в її очах": у Полтаві одружилися боєць ЗСУ з Франції та його кохана з Німеччини

Читать на русском
Автор
4447
Кеннет Деленж та Аніка Юнглін Новина оновлена 06 січня 2024, 13:19
Кеннет Деленж та Аніка Юнглін

Українське законодавство було проти шлюбу двох закоханих іноземців, але питання таки вдалося вирішити

У себе на батьківщині Кеннет Деленж, який нині служить в одній зі штурмових бригад ЗСУ, працював будівельником, його наречена Аніка Юнглін торгувала одягом у магазині. Як широкомасштабна війна в Україні змінила й поєднала долі молодих людей, читайте в ексклюзивному матеріалі "Телеграфу".

Молода пара смакує капучино в затишній кав’ярні в центрі Полтави. Час від часу міцний симпатичний бородань ніжно обіймає за плечі свою юну тендітну дружину. У них медовий місяць, який триватиме лише десять днів. Саме на такий строк бійцям ЗСУ, якщо вони одружуються, надають короткотермінову відпустку з формулюванням "за сімейними обставинами".

Кеннет родом з французького Ліона, Аніка — з німецького Франкфурта-на-Майні. Їхня ж родина народилася у Полтаві. Обоє кажуть, що після війни хотіли б оселитися саме в цьому гарному затишному місті.

Мине ще кілька днів, і 25-річний Кеннет вирушить на передову, у самісіньке пекло. 19-річна ж Аніка залишиться чекати чоловіка в місті, яке поєднало їхні долі…

В РАЦС — у камуфляжі

Від моменту їхнього знайомства у соцмережах минуло лише кілька місяців. Кеннет, перебуваючи на службі в лавах ЗСУ, якось "блукав" просторами інтернету й наткнувся на фото яскравої брюнетки з довгим волоссям. Привітався з нею. Вона відповіла. Кілька тижнів спілкувалися онлайн, згодом вирішили розвіртуалитись. Тоді до них і прийшло кохання. "Я побачив зорі в її очах", — каже щасливий глава новонародженої родини.

— Ми одразу зрозуміли, що доповнюємо одне одного, — усміхається Аніка. — Кеннет спокійний, а я експресивна.

Аніка та Кеннет
Пишне весілля зіграємо після війни, кажуть молодята

Вони спілкуються між собою англійською. Поки що. Можливо, з часом спілкуватимуться українською. В усякому разі, обоє прагнуть її опанувати та вже мають деякі успіхи.

Мені ж допомагає порозумітися з молодятами мій друг — іракець Ібрагім, який мешкає в Україні вже понад 10 років і став її громадянином, здобувши тут фах стоматолога.

— До війни Україна була справжнім раєм, — зауважує по ходу розмови Ібрагім.

— Вона і зараз для мене рай, — відказує Кеннет, і його дружина киває головою на знак підтримки. — Тому я тут, на передовій.

Солдат розповідає, що виріс у родині військових. Військовою була його бабуся, військові професії обрали його мама й тітка. Батька не пам’ятає — йому було три роки, коли той пішов із сім’ї.

— Я був підлітком, коли в Україні стався Майдан, — розповідає Кеннет. — Я уважно стежив за подіями, які тут відбувалися, і вже тоді мріяв стояти на барикадах разом з народом, відстоювати справедливість. "Правий сектор", "Азов" — вони мене надихали своєю відчайдушністю. Тому після широкомасштабного вторгнення я зробив усе можливе, щоб потрапити до України й битися за її свободу.

У Ліоні Кеннет працював будівельником, військових навичок не мав. Запитую, чому не вступав до Міжнародного французького легіону, а він у відповідь закачує рукав на правій руці, де в нього вибита націоналістична символіка. З нею, пояснює, до легіону не беруть нікого.

У лавах захисників України чимало громадян Франції. Коли українці, котрі служили у знаменитому легіоні, почали від’їжджати на війну з росіянами, за ними потягнулися й інші легіонери, представники різних народів, а потім і їхні співвітчизники, які не мали навіть військових навичок. Кеннет — один із них. В Україні він з вересня 2022 року. Підписавши контракт із ЗСУ, воював під Куп’янськом, тепер з побратимами воює під Бахмутом.

Його дружина по закінченні школи працювала у магазині одягу, вела спокійне й розмірене життя. Але, каже, її завжди тягло в мандри. Цим вона вдалася в батька, який у молодості майже не сидів на одному місці. Коли дівчина сказала батькам про те, що їде в Україну, бо зустріла там кохання, вони, звісно, спочатку не хотіли її відпускати з дому, та, зрештою, змирились.

— Ні, — відповідає Аніка на запитання, чи не було в неї остраху перед поїздкою в країну, де йде війна. — Я освічена людина, стежу за подіями в Україні, розумію, на чиєму боці правда. І я завжди була незалежною у своїх діях.

Весільну сукню привезла з собою?

— Ні, — знову щаслива усмішка прикрашає її обличчя. — Купила в Полтаві, простеньку, за день до весілля. Загалом весільні атрибути для нас не були важливими. Кеннет пішов у РАЦС у військових штанях і курточці. А в кишеню поклав балаклаву.

Часу вибирати обручки молодята також не мали. Просто зайшли у перший-ліпший ювелірний магазин і солдат придбав для нареченої обручку, яка їй сподобалась, з невеликим коштовним камінням. Собі вибрав скромнішу.

Обручки на руках молодят
Обручки молодят

— Для нас це підтвердження того, що ми разом, це знак шлюбної вірності, — каже чоловік, кладучи ліву руку з обручкою на тендітну руку дружини і явно милуючись новенькими прикрасами. — Аніка моє перше й останнє кохання. Пишне весілля ми зіграємо після війни.

Весілля під загрозою

Щасливі молодята навіть не згадують прикрий інцидент, який ледь не зірвав офіційну реєстрацію шлюбу. Вона була призначена у Київському РАЦСі Полтави на 9-ту ранку, а на весільний рушник молодята стали лише близько 15-ї.

— До того часу наречена змерзла, її букет майже зав’яв, і я вже не бачив на її обличчі особливої радості, — пригадує командир Андрій Олефіренко, побратим Кеннета. — Вона дві з половиною доби добиралася на своє весілля, а воно могло не відбутися.

А що трапилось?

— Річ у тім, що Кеннет перебуває в Україні понад 90 діб. Згідно із законом, далі легально він перебувати просто так не може. Дивно, але контракт із ЗСУ не є підставою для перебування іноземця в Україні. Тобто, щодня ризикувати своїм життям на передовій, захищаючи Україну, право має, а одружитись тут не має права! Абсурд! Довелося підіймати всіх на ноги.

Щоб уладнати проблему, знадобилося шість годин і купа нервів. Добре, що командування бригади, в якій ми служимо, швидко підготувало необхідні документи, в тому числі довідку про те, що військовий квиток Кеннета перебуває в процесі виготовлення. Дякую також працівникам Міністерства юстиції та їхнім регіональним працівникам. Там, слава Богу, зорієнтували, що до чого і як законним шляхом вирішити ситуацію.

В процесі подолання бюрократичних перешкод довелось почути від одного з керівників, що ми вимагаємо порушити закон, а до пенсії йому залишилось два роки, тож ніяк допомогти він нам не зможе. Інший побратим на це слушно зауважив, що потрібно в першу чергу зберегти державу, яка ту пенсію платити буде.

Андрій розповів, як Кеннет зізнався в тому, що хоче одружитися.

— Підходить недавно до мене і вмикає голосовий перекладач на своєму телефоні, — згадує Андрій. — "Я хочу одружитися" — чую переклад. Уточнюю: уподобав українку? Ні, відповідає, німкеню. Виявилось, дівчина приїжджала до нього з Франкфурта кілька разів, поки він проходив вишкіл у навчальному центрі до того, як у вересні був зарахований до нашого підрозділу.

З того дня штурмовики почали готуватися до весілля. Андрій дав завдання підлеглому з’ясувати, які документи слід надати нареченому, громадянину іншої країни, до РАЦСу. Зібрали — подали. Як потім з’ясувалося, не всі. Знайшли перекладача. І за тиждень молодятам призначили офіційну реєстрацію шлюбу.

Чому в Полтаві? Просто тут медичну реабілітацію після поранення проходив співвітчизник Кеннета і порадив йому їхати до міста, де живуть гарні люди. А побратими-полтавці взяли на себе організацію події.

Аніка та Кеннет
Love story двох іноземців стала сенсацією для Полтави

— Мені не раз доводилося працювати у РАЦСах міста з інтернаціональними парами, але вперше за мою практику в Полтаві одружилися двоє іноземців з різних країн, — каже перекладачка Люсія Бідна. — Така love story для Полтави — сенсація. І мені дуже приємно, що я змогла допомогти таким чудовим людям у створенні нової родини.

Аніка та Кеннет
Пара має намір і після війни жити в Україні

— Попри війну, люди закохуються, одружуються, народжують дітей, і це прекрасно, — продовжує Андрій Олефіренко.

Розпитую в нього про Кеннета, і він розповідає, що це дуже відповідальний хлопець із мужнім серцем.

— Знаю, його рідні були проти того, щоб він їхав в Україну, — каже Андрій. — Звісно, жодна мати не порадіє за дитину, яка відправляється воювати. Але молодий хлопець прийняв для себе важливе рішення, за що ми йому дуже вдячні. Загалом багато іноземців, які воюють поряд з нами, пояснюють свій вибір тим, що вони сьогодні в Україні, щоб завтра не прийшла війна на їхню землю.

Кеннет — стрілець. Він сам вибрав військову спеціальність — одну з найважчих і найнебезпечніших. Пройшов відповідну підготовку, постійно вдосконалюється. Дуже мотивований, хоробрий хлопець. Сподіваюсь, з часом його бійцівські якості ще більше розкриються.

А як ви спілкуєтесь з іноземцями?

— Ми вчимо їх української мови. Так само як у Французькому легіоні всі мають розмовляти лише французькою, так само й у нас — українською. Зрештою, є звукові перекладачі, та й мову жестів ніхто не скасовував.

— Взагалі у спілкуванні не виникає жодних проблем, — продовжує англійською думку командира Кеннет. — Мова зброї та братерства, вона однакова.

Що найстрашніше на війні? — насамкінець розмови запитую молодого чоловіка.

— Смерть товаришів. Але й до цього звикаєш… Та все ж Перемога буде за нами! — відповідає й прикладає правий кулак до серця — жест, відомий як "азовський" салют, що означає стрічати ворогів нації ненавистю та захищати своїх до останнього.

Аніка та Кеннет
"Перемога буде за нами!" - впевнений Кеннет

Після укладання шлюбу Аніка вирішила залишитися в Україні, щоб бути якомога ближче до Кеннета. Пара має намір і після війни жити в країні, що з’єднала їхні серця та долі…

Фото Ібрагіма Абдулразака, відео IRT (Полтава)