"Телефон цілували від щастя" - гід по Чорнобилю про звільнення зони відчуження і її стан сьогодні

26 квітня Україна згадує страшну аварію на Чорнобильській АЕС та вшановує її жертв. А 31 березня минулого 2022 року останній окупант залишив територію Чорнобильської зони. Ми поговорили із людиною, яка надавала Генштабу інформацію про пересування орків Чорнобилем. Чому історія з Рудим лісом насправді була нашою ІПСО? Що сьогодні відбувається у зоні відчуження? Як нам у майбутньому правильно говорити про старі і нові "території болю"?

Про це"Телеграфу" розповів керівник компанії "Чорнобиль тур" і співзасновник Волонтерського центру "Чорнобиль" Ярослав Ємельяненко.

"Зариватися в землю — дурість, але смертельну дозу там вже не отримаєш"

— Ярославе, що насправді за історія була з орками в Рудому лісі?

— Чесно кажучи, це була наша ІПСО, яка, я вважаю, вдалася на 100%. Коли Чорнобильську зону відчуження окупували, державні структури, які відповідають за цю територію, виїхали на захід України і "не відсвічували", не робили жодних заяв. А серед українців здіймалася паніка. Бо, як тільки люди на пострадянському просторі чують, що щось горить у Чорнобилі, у них на якомусь генетичному рівні здіймається страх. А тут — військові зі зброєю.

Нам довелося вийти в медіапростір. І ми використали історію з окопами двома способами: українців заспокоювали, що небезпека не може вийти за кордон Чорнобильської зони, а ворогів переконували у смертельній небезпеці для них. Важливо було зломити дух противника.

Ми підтримували зв'язок з деякими співробітниками окупованої ЧАЕС. Вони час від часу повідомляли, що живі. Одного разу передали, що у Рудому лісі орки риють окопи. Ми спочатку не повірили, бо там достатньо високі рівні радіації. Але з військової точки зору це мало сенс, щоб укріпити позиції біля розвилки доріг.

— Серйозна небезпека була?

— Відверто: якщо зараз влучити прямо по четвертому реактору, забруднення буде локальним, не вийде навіть за межі десятикілометрової зони. Палива в реакторах давно немає, від ЧАЕС залишилась сама бетонна коробка і фізично захищені сховища відпрацьованого палива. Але про це знають лише професіонали.

У Рудому лісі можна безпечно знаходитись обмежений час. Зариватися в землю, куди з кожним дощем змиваються і де стабілізуються радіонукліди — це дурість, але смертельну дозу ураження там вже не отримаєш.

Я поширив інформацію про окопи та можливі наслідки для загарбників. Після чого на мене одразу вийшли журналісти Національного телемарафону, і у мене було по 17 ефірів на день. Ми їздимо, волонтерку розвозимо в броніках, зі зброєю, і паралельно ти коментуєш щось в ефірі.

Ми говорили, що усі орки, які були на Чорнобильській станції і окопалися в Рудому лісі, які вивозять техніку українців з Ірпеня чи Бучі через зону відчуження, підняли радіоактивний пил. Все забруднено, всі помруть.

— Чесно кажучи, тоді ця думка надихала.

— Але уявіть собі наше здивування, коли білоруси пишуть: є звернення окупантів у Гомельський центр радіаційної медицини з середнім та високим ступенем ураження радіацією. Я дивлюсь на цю інформацію і не можу зрозуміти: як вони змогли отримати такі ураження?

Виявляється, вони розграбували лабораторії, де знаходилось надсучасне дозиметричне обладнання і тестові джерела випромінювання для наладки лабораторних датчиків. Там для досліджень зберігались і надзвичайно радіоактивні зразки сплаву з четвертого реактора. Вибух тоді перетворив бетон, залізо, радіоактивні паливні збірки, графітні стрижні з елементами реактору на "магму". Зараз вона стабілізована, але у ній досі змінюється склад радіонуклідів – якісь розпадаються, якісь утворюються. Бути поруч із її зразками без захисту кілька годин — смерть.

— Навіщо вони їх вивозили?

— Разом із лабораторним обладнанням. І уявіть собі, як це було: чутливе обладнання виривали з коренем, як унітаз чи пралку, і кидали у військовий транспорт. Навантажена військова машина могла їхати 3-5 годин. Можливо, орки весь цей час навіть сиділи на тому обладнанні. З такою дозою радіації організм не впорається, він просто розвалиться.

Я з того часу говорю, що окопи у Рудому лісі мають бути меморіалізовані, як унаочнення першого у світі акту ядерного тероризму. І приклад абсолютної дурості. Ми можемо їх законсервувати та ще багато десятиліть показувати туристам, які летітимуть із США чи Австралії, щоб побачити рівень інтелекту росіян.

"Увесь період окупації ми інформували СБУ та Генштаб, де розташувався ворог"

— Читала, що ви під час окупації допомагали силовим структурам з інформацією про пересування орків Чорнобилем.

— У Чорнобильській зоні є наші інформаційні центри для туристів. Там можна було отримати інформацію, придбати літературу ліквідаторів, дозиметри, мапи, випити кави чи купити сувенір. Коли їх ще не було, туристи просто "розносили" Чорнобильську зону: хотіли забрати на згадку хоча б якийсь камінець, хоча це категорично заборонено. Тож ми вирішили дати відвідувачам цивілізовану альтернативу з необхідними сервісами.

Ці центри ми обладнали камерами відеоспостереження. 24 лютого зранку, прокинувшись від вибухів, я першим чином подивився, чи все спокійно. Потім зателефонували з СБУ, де знають про наші камери, і попросили спостерігати за дорогою – можлива навала ворога з того боку. Тож ми дивилися, паралельно телефонували нашим співробітникам, що живуть під зоною відчуження, і пропонували переїхати до Києва. Вони відмовилися, тому що ніхто не очікував окупації.

Десь за дві години почався безперервний рух колон російської техніки через Чорнобильську зону в бік Києва — танки, БМП, ракети, на лафетах — катери, квадроцикли, автомобілі.

— Але ж вони розстрілювали все, що бачили, в першу чергу — камери.

— Вони одразу відключили електрику і розстріляли камери на державному КПП, а наші не помітили. Систему відеоспостереження у інфоцентрах я встановлював сам і одразу зробив її автономною, з акумулятором на кілька діб роботи,бо у цьому районі були перебої зі світлом і у мирний час.

Ми вирішили, що виїжджати з Києва нікуди не будемо. Зробили чергування наших співробітників, які дивилися в камери та рахували техніку. Перші дні вона йшла без зупинки. Був момент, коли я вночі дивлюсь у камеру — картинка стоїть. Думаю: все, зв'язок пропав. А виявилось, що їх набилось до Іванкова стільки, що машинами заставили всю трасу, далі їхати фізично не могли. Це було моторошне відчуття, коли нам ЗМІ й експерти розповідали, що все нормально, ми вистоїмо. А ми сидимо, рахуємо одиниці техніки — 50, 70, 150, 250… Як це відбити? Здавалося, неможливо.

Одночасно ми чергували біля камер спостереження, передавали силовим структурам інформацію та їздили по Києву у пошуках всього необхідного для наших бійців — від одягу та продуктів до деталей зброї, ліків чи лінз.

— Лінзи для зброї?

— Контактні. У перший день людям роздали зброю, але в окулярах, виявилось, сильно не постріляєш. Крім того, у нас були дві броньовані машини радіаційної розвідки БРДМ-2, 1976 і 1984 років випуску, які брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Свого часу я їх відновив, щоб показувати туристам особливості роботи ліквідаторів.

Один броньовик залишився на в'їзді до зони відчуження, його не встигли евакуювати, а інший кілька років простояв на ВДНГ. Але це ж броньована машина, яка може захистити від вибуху чи стрілкової зброї! На першому тижні вторгнення приїхав за ним, реанімував. Місяць він патрулював вулиці Києва, потім поїхав під Ізюм. Зараз — на фронті.

— Другий броньовик орки викрали, коли відступали? Вони ж навіть собачі будки тягли…

— Вони його відтягли далі і обстріляли. Коли відбулась деокупація, телефонують ЗСУ: "Слухайте, тут кинули бронік, на ньому "Чорнобиль Тур" написано. Ваш? Можна ми його заберемо?" Кажу: "Звісно, забирайте, хай хоч якусь користь принесе". Але за півгодини ще один дзвінок:"Знаєте, його так розібрали, що ми нічого зробити не можемо, один корпус залишився!"

— Орки?

— На жаль, свої. Колеса я із контррозвідкою потім знайшов у наших прикордонників разом з приборною панеллю і частиною двигуна. Ми його зараз відновлюємо, ставимо новий двигун, колеса і відправляємо на Бахмут. Там, щоб елементарно довезти їжу на позицію, потрібен хоча б мінімально броньований транспорт – звичайні автівки прострілюються навиліт.

— Інформаційні центри вціліли?

— Ні. Я не знаю, чи то росіяни дізнались про наші сервери відеонагляду, чи щось інше трапилось. Інфоцентр підірвали з протитанкової зброї, але на той момент ми вже створили сітку інформаторів.

— З ваших людей, що залишились в окупації?

— З наших співробітників, наших друзів, знайомих наших знайомих — місцевих жителів. Люди виходили на нас через Facebook, повідомляли про рідних, що опинилися в окупації, та передавали їх контакти. Ми проводили перехресну перевірку та налагоджували передачу інформації. Увесь період окупації ми могли інформувати СБУ та Генштаб, де розташувався ворог. Інструктували людей: якщо ворог стоїть дуже близько до вашого будинку, у вас є вибір – не говорити нам про це або повідомити і на пару днів покинути свій дім, тому що може зачепити й вас.

Пізніше ми знайшли людей, які змогли в об'їзд російських блокпостів виїхати з території, і у нас з'явився шлях для завезення гуманітарної допомоги, в першу чергу – ліків, адже там багато людей, які потребували безперервного їх прийому.

Звісно, як тільки регіон деокупували, ми першим чином поїхали в наш Іванківський район, бо з деякими інформаторами у нас тривалий час не було зв'язку. На щастя, всі наші люди, які не просто пересиджували окупацію, а намагались чимось допомогти, залишились живі. І психологічно після окупації вони опинилися в набагато кращому стані: ворог на захопленій території одразу вирубав усі канали зв'язку, щоб створити у людей враження, що всюди росія, Київ взятий тощо.

Ті люди, з якими ми мали зв'язок, ризикували своїм життям, але вони все одно виходили на певну точку на пагорбі, де можна було спіймати сигнал мобільного, і передавали нам інформацію. А від нас отримували коротенькі новини про те, що відбувається: чи є зелені коридори, що президент не втік з країни, що Київ не взяли. Це їх підтримувало.

— Що побачили після деокупації?

— Спочатку ми приїхали, щоб привезти гуманітарку і Starlink. Деякі люди більше місяця не знали, що з рідними. Один дідусь хотів зв'язатись із сином, але вважав, що його вже немає — в окупації розстріляли росіяни. Набрали номер сина, даю йому телефон, і — хвилинна затримка, він боявся натиснути "подзвонити". На щастя, виявилось, що син живий, ще й онук народився за це час. Там потім той телефон і цілували, і що тільки не робили.

Ми приїжджали зі зв'язком, гуманітаркою, їжею, ліками. Але, коли бачили наші машини, перше питання: "До нас можна потрапити?" Друге: "Де росія, чи не повернуться війська"? Третє: "Дайте зв'язатися з рідними!" Головною була інформація, і тільки після цього вже йшли питання ліків, їжі тощо.

Ми тоді взяли сотню адрес від людей, з якими не могли зв'язатися рідні. Кілька днів їздили, шукали, записувати відео, передавали звістки рідним.

"З нашими гарантіями і гідами іноземці йшли на Майдан"

— А навіщо вам це все було потрібно?

— Ми завжди так працювали. Коли почалася війна у 2014 році, наприклад, ми зробили дуже дорогі волонтерські тури — по 1000 доларів на день. Але ми не брали ці гроші. Туристи купували на цю суму обладнання, броніки, ми везли їх безоплатно на передову, і вони особисто віддавали ці речі в руки бійцям. Таким чином ми підтримували увагу до війни – щоб фронт не відривався від цивільної України. І щоб нагадувати українцям і іноземцям, що війна триває.

Коли почався Майдан, ми водили ним іноземців. Це абсолютно некомерційні проєкти, вони не про гроші, а про туризм як інструмент інформаційного впливу. Російська пропаганда тоді дуже активно поширювала інформацію, що Майдан – це неадеквати, які скинули законного царя. Ми зробили для англомовної аудиторії "Майдан Тур", запропонували з нашим гідом зайти до палаток, поспілкуватися з людьми з усієї України, спитати їх особисто, навіщо вони приїхали?

Вірогідно, самі б вони на таке не наважились, але з нашими гарантіями і гідами, йшли і потім на дуже велику аудиторію поширювали свій досвід спілкування.

Коли у 2020 році стались пожежі в Чорнобильській зоні, ми весь час були там. Наша держава, на жаль, неквапно віднеслась до підпалу в центрі зони відчуження. Йшов час, а ми не бачили авіації, активного та ефективного гасіння пожежі. Я ж їздив туди сам, та й по супутниках бачив, що площа пожежі збільшується. Дивлюсь і розумію, що вигорить і природа Чорнобильської зони, і всі об'єкти, які ми вже шість років подаємо в ЮНЕСКО, як нашу історичну спадщину.

Я розумів, що ДСНС звітує "нагору": горить такий-то квадрат, гасимо. В такому вигляді вона піднімається у Кабмін — горить, але гасимо. Завтра передадуть про інший квадрат, бо цей вже вигорів. Але коли вогонь почав підходити вже до Прип'яті, я підняв просто істерику у соцмережах. Було тисяч п’ять репостів, і ми достукалися до Офісу Президента. Зеленський пообіцяв, що буде зроблено все необхідне, і дійсно зібрали пожежників з усіх регіонів і почали гасити.

Остаточно загасив її дощ, але ми робили, що могли. У Києві запасались дизельним паливом, везли його для пожежних машин, передали всі наші мапи Чорнобильської зони, тому що немісцеві пожежники не орієнтувалися на території, а зв'язку там немає, GPS не використаєш.

— Мапи якісь спеціалізовані?

— Ми розробили їх разом з Інститутом стратегічних досліджень у 2014 році. Відновили з радянських карт, актуалізували, нанесли кордони різних зон та радіаційних рівнів. Пожежника привозять: ось горить, туши. А як вибудувати стратегію? Куди піде вогонь? Можливо, десь треба окопатися, наприклад. Мапи допомагали оптимізувати цей процес. Привозили воду, їжу в лоточках, бо дуже багато людей працювали там добу. Забезпечували підсилювачі мобільного зв'язку, щоб бригади могли зв'язуватися одна з одною.

Паралельно інформували всіх про поточний реальний стан подій. Бо гасять тиждень, два — і нічого не змінюється.

"Очікую, що на мене стрибатимуть мутанти. А там — неймовірна природа"

— Ви досить незручна персона.

— Абсолютно незручна. В кабінетах до мене ставляться з дуже великою обережністю, бо я дуже небайдужий до Чорнобиля і вимагаю від посадовців, щоб вони працювали так, як мають. А зручно, щоб ніхто не помічав, що відбувається, де вони не впорались. А я кажу, як є.

Ми дуже багато років наполягали на необхідності демонстрації всього, що є в Чорнобилі, щоб люди знали цю історію. Тому що в підручнику історії за 11 клас про це один абзац. Щоб іноземці могли приїхати, подивитися, звідки виїжджали ліквідатори, що вони робили, зрозуміли причини та наслідки аварії та історію її ліквідації, що тут є сьогодні, що буде завтра.

Коли люди приїздять навіть просто фоточки зробити для Instagram на фоні 4 блоку, вони потрапляють до наших гідів, які розповідають їм детальну історію Чорнобиля та подвигу ліквідаторів, перетворюючи туристів на амбасадорів нашої країни, закохуючи в Чорнобиль.

Для них спочатку Чорнобиль – це трагедія, але цікаво, треба поїхати. А повертаються з абсолютно іншим розумінням всього, що сталося. З самого початку наша із ліквідатором Сергієм Мирним головна ідея створення "Чорнобиль Туру" — змінити самосприйняття українців з постраждалих від чорнобильської аварії на переможців катастрофи.

— Яким чином ви "захворіли" на опікування Чорнобилем?

— Я сам — чорнобильська дитина. Мені було 4 роки, коли відбулась аварія. Це малий вік, але пам'ятаю страх моїх батьків, які не знали, що робити. Як нас із братом кудись везли на потягу. Як ми потім перевіряли всю їжу на бета радіацію перед тим, як прийняти.

Як і всі, я знав про Чорнобиль тільки те, що це аварія, радіація, рак, ліквідатори, невиплата пенсій. Цієї теми не хотілось торкатись. В дорослому віці працював тележурналістом, зацікавився історією Чорнобиля і вирішив поїхати туди. Купив одноразовий одяг, дозиметри, респіратор. Переживав, що після цієї поїздки не буде дітей. Тобто я був продуктом непоінформованості, як і мільйони наших співгромадян. Нас спочатку всіх сильно налякали, а потім нічого не пояснили.

Знайшов в інтернеті колишніх прип'ятчан, які возили в Прип'ять і розповідали, як вони там колись жили. Заїжджаю я, весь запакований у захист, у Чорнобильську зону. Очікую, що зараз на мене будуть вискакувати мутанти. А там – неймовірна природа. Я перший раз в житті саме там побачив лосиху з лосеням, яка здивовано дивилася, що це за створіння таке з коробки залізної виходить.

Організатори подорожі розповідали, що було таке чудове місто Прип'ять, воно розвивалось, у магазинах тут при радянському союзі було всього більше, ніж у Києві. А зараз людей переселили, і навіть виплат немає. Гіди транслюють цю травму, а я дивлюсь у віконечко на коней Пржевальського, червонокнижних орланів-білохвостів. Дивишся у Прип'яті на балкон, з якого зростає дерево — це історія про життя та подолання.

В тій поїздці була і позитивно налаштована людина — ліквідатор Сергій Мирний. Дорослий, освічений, міцний чоловік. Привітний такий. Він і сказав: "Друзі, слухайте, ну скільки можна качати травму? Я тут був з другого місяця після аварії. Я командир взводу радіаційної розвідки, проходив там, де не проходила жодна людина. Приймав рішення, виселяти населений пункт, чи ні. Серце боліло, але ми ж це зробили! Подивіться: ви приїжджаєте у звичайному одязі, яка природа навколо. Це ж наша перемога!"

Я послухав, і у мене картинка склалась. За кілька місяців ми з ним зустрілися знов, поспілкувались і вирішили, що до людей треба доносити, що ми не постраждалі, а переможці. Хоча у нас є ті, хто не пережив цю аварію, і ті, хто дуже постраждав. Як і у будь-якій війні.

"Нам телефонували і казали, що робимо бізнес на кістках"

— Ми створили "Чорнобиль Тур", сміливо поєднавши у назві Чорнобиль та туризм, — продовжує розповідати Ярослав Ємельяненко. – Спочатку нам навіть телефонували і проклинали, що ми на кістках робимо бізнес. А ми робили своє. Потім почались міжнародні виставки, конференції, ми змогли донести до Адміністрації президента, що Чорнобиль не такий вже негативний. У 2020 році президент назвав Чорнобиль не зоною відчуження, а Чорнобильською зоною відродження. Самі з'їздили, побачили, що це неймовірного масштабу пам'ятник незламності людей перед катастрофою, який треба зберігати та розповідати його історію світу.

І ми зберігали. Наприклад, радар "Дуга" (радянська радіолокаційна станція для раннього виявлення міжконтинентальних балістичних ракет. — Ред.). У 2020 році вона внесена в Державний реєст нерухомих пам'яток України. А ми з 2013 року відбивали її від металістів, які хотіли просто порізати станцію на метал і покласти в кишеню кілька мільйонів. Ми зробили офіційні тури, щоб кожного дня люди приїжджали, фотографували "Дугу", не давали можливості тихо відрізати якийсь її шматок. Так ми її 8 років протримали, ще й пам'яткою зробили. Знову ж, ми некомфортні. Але ми дивимось на перспективу, і розуміємо, що ще 70 років заради цієї станції будуть прилітати люди з США, Німеччини як до пам'ятки періоду холодної війни США і СРСР, щоб подивитись, чого вони всі тоді боялись.

"Ліс із зони відчуження вивозять день і ніч"

— Мапи, з якими заходили російські війська рік тому, вам не траплялись?

— У них були різні, а після розграбування наших інформаційних центрів, і наші мапи частково теж потрапили до росіян. На жаль.

— А якщо вони знову підуть через Чорнобиль?

— Чорнобиль дуже сильно укріплений, там багато рівнів захисту, і це не секрет. Зайти так, як вони заходили, вже чисто фізично не вдасться. Там дуже непростий геологічний профіль, територія прострілюється. Вони тоді зайшли, бо ніхто не очікував порушення міжнародних конвенцій та правил цивілізованого ведення війни. Повторення не буде. Вони не пройдуть навіть саму Чорнобильську зону.

— Як зараз ваші інфоцентри?

— Якби вам сказати коректно… Під час окупації ми їздили туди. Як тільки повернулася адміністрація Чорнобильської зони, вона її закрила навіть для волонтерів, які приїздять до самоселів, до військових і навіть на запит військових.

Ми ж налякали весь світ окопами в Рудому лісі. А потім заходять наші військові й кажуть: "А ми як?" На другий день після деокупації ми їхали в тому напрямку, зустрічали колони військових. Вони бачили на наших броніках знак радіації й розпитували, що і як. Ми пояснювали, що немає сенсу боятися. Нам ще й природа допомогла: коли були росіяни, стояла суха погода, вони піднімали пил і цим пилом дихали. А коли тікали, кілька тижнів йшли дощі і змивали радіонукліди в грунти. Коли наші хлопці зайшли в Чорнобильську зону, вона була майже в тому стані, як і до нападу. Але людям потрібно це пояснювати.

Ми зробили тренінги для військових — як працює радіометр, як правильно поводитися на радіаційно забрудненій території, щоб не завдати шкоди здоров’ю. Написали запит адміністрації про волонтерський виїзд: за офіційним листом від військової частини хочемо туди потрапити. Вони відповіли, що не бачать такої необхідності й проведуть тренінг силами науковців. Провели. Я з дуже великою повагою відношусь до їхніх науковців, але проводити вимірювання та навчати — це трохи різне. Вони зробили тим військовим п'ятнадцятихвилинний тренінг з дозиметристами. Ті сказали: ми тільки час витратили, не зрозуміло, приїдьте таки ви. Адміністрація відмовляє.

І, на жаль, досі все, що знаходиться в Чорнобильській зоні, є недосяжним. Причому адміністрація Чорнобильської зони деяких журналістів пускає. А коли приїжджають люди знімати фільм про спротив Чорнобильської зони, їм кажуть прямо: якщо волонтери з вами поїдуть, ми вас не допустимо.

Ми наразі очікуємо доступу в Чорнобиль.При цьому лісовози в зону їздять постійно, пиляють ліс і кожного вечора штабелями виїжджають фури з лісом.

— Чи це законно?

— Там мають бути просіки задля безпеки, якщо буде пожежа. От вони нібито роблять ці просіки. Але коли воєнний час закінчиться, ми пролетимо там дроном і подивимось, чи там просіки, чи все випиляно. Ліс вивозять день і ніч, там працюють якісь ФОПи, а волонтерів не пускають тому, що вони некомфортні — вони там щось побачать.

— Можливо, це заборона військових?

— Військові якраз не мають нічого проти того, щоб приїздили люди, їх укріплення не знаходяться на наших маршрутах.

"Іноземці приїдуть подивитись, як їхня підтримка допомогла нам вижити і перемогти"

— Зону потрібно показувати, – продовжує Ярослав Ємельяненко. – За минулий рік у Києві побувало близько 100 000 іноземців. Це дуже мало для звичайного сезону, раніше приїздили мільйони. Але це – журналісти, волонтери з допомогою, міжнародні спостерігачі. Важливо їм говорити про наш спротив, давати спілкуватись з людьми, що пережили окупацію. І це не можна відкладати, потрібно зараз фіксувати у світовій історії.

Дуже сподіваюсь, що Державне агентство з управління Чорнобильською зоною переосмислить усе це. Нехай буде доступ разом із військовими. І раніше в зоні відчуження не можна буде сходити з доріжок, тому що там є території з підвищеним рівнем радіації. Зараз там ще й заміновано і росіянами, і нашими задля безпеки. Але дорогами зони кожного дня їздять сотні автомобілів, і ліс вивозять без страху.

Ми ж хочемо продовжувати роботу над детравматизацією регіону.

— Нам після війни доведеться і багато інших територій детравматизувати.

— Так, зараз ми можемо використати досвід роботи з темою Чорнобиля для детравматизації усіх територій України, що постраждали від війни. Алгоритми психологічної реабілітації, які в нас застосовувались до Чорнобильської зони з урахуванням чутливості теми, зараз опрацьовуються для поширення на інші території.

Як коректно показувати світу Ірпінь, Бучу, коли в одній групі можуть бути і інстаграмер, що приїхав заради фото, і родич людини, яка тут загинула? В чорнобильських турах ми навчились це балансувати. Цей алгоритм складного комплексного туризму, який розповідає історію серйозних травматичних подій, буде застосовуватись по всій території України.

— А чи насправді варто показувати туристам такі місця нашого болю, як Ірпінь і Буча?

— Це наша історія. Ми її не хотіли. Не показувати – не варіант, бо все одно будуть їхати. Будуть невідповідальні люди, які сфотографуються усміхненими на фоні розбитого будинку. А наша задача — разом із державою та приватним сектором розробити алгоритм, що направить цей процес у правильне русло. Коли буде, з одного боку, задоволене прагнення до інформації зі сторони відвідувачів, а з іншого — враховуватимуться почуття людей, що втратили дім чи близькі яких загинули у боротьбі за нашу свободу.

— До вас звертаються за допомогою?

— Так, ми консультуємо приватні та державні структури, передаємо наш понад 15-річний досвід роботи з цією складною темою. І це не "дарк туризм", ми не приїжджаємо подивитися на розвали та трагедію. Ми вважаємо, що іноземці мають приїжджати, щоб подивитись, як їхня підтримка допомогла нам вижити та перемогти.

Уявіть собі, що десь у Великій Британії сидить людина, яка переживає за Україну, донатить, бо бачить, що боремось з усіх сил проти неадекватної країни-агресора. Вони переймаються нашою історією, сміливими людьми, які не здаються. Коли все закінчиться, такі люди захочуть приїхати в Україну, познайомитися, потиснути руки українцям, обійняти. А ми подякуємо їм за допомогу. Це буде переможний поствійськовий туризм. І він не тільки про біль, а про Перемогу, незламний дух українців. Це як у Чорнобилі — можна приїхати подивитися на місце катастрофи. А можна приїхати, подивитися на місце, де наймасштабнішу аварію перемогли люди. Місце одне й те саме, історія одна і та сама, посили принципово різні.

— Які у вас прогнози щодо відкриття Чорнобильської зони — оптимістичні, песимістичні?

— Оптимістичні прогнози вже справдились, тому що Чорнобильську зону мали відкрити на початку минулого літа. Професіонали, професори радіології казали, що після кількох весняних дощів радіаційна обстановка стабілізується. Так і сталось, зараз рівні радіації повернулися до тих, що були до вторгнення. Немає причин не допускати туди людей – звісно, у супроводі. Ми вже рік могли б функціонувати, відновлюватись і розповідати цю історію всьому світу. Досі адміністрація Чорнобильської зони не наважується її відкрити. Чому? Їм видніше. Згадаймо про ліси. Ми намагаємося якось розмовляти з ними, але поки що безрезультатно. Коли Чорнобильська зона знову відкриється, я не можу вам сказати. Може — завтра, може — після Перемоги.