Допомога через розмову: як, коли і про що говорити з людиною, котра пережила війну

Проєкт "Як ти, брате?" психотерапевта Антона Семенова допомагає морально підтримати одне одного

Як підтримати людей, котрі пережили травматичні події під час війни? Про що і як варто розмовляти з близькими у такі непрості часи? Про це "Телеграф" дізнавався в психотерапевта і соціального психолога Антона Семенова, автора посібника "Як ти, брате?", котрий містить поради, алгоритми та приклади дій.

"Бійці казали, що потрібні не загальні рекомендації, а простий алгоритм"

На думку про узагальнення корисних порад для тих, хто захоче підтримати рідних, друзів, колег, побратимів, Антона Семенова наштовхнуло викладання на курсах інструкторів ТрО з першої психологічної допомоги. А саме скарги бійців на те, що їм непросто переживати моменти, коли доводиться мати справу з тілами загиблих побратимів.

- Потім я багато разів зустрічався з бійцями на відновленні, чув від них, що їм складно осмислити досвід, який вони отримали, – пояснює Антон. – Ми вчимо їх долати бойовий стрес і діяти в бою, бо саме це головний фокус першої психологічної допомоги для військових. Але їм були потрібні й знання, як почати розмову, допомогти тим, хто вже не має такого стресу, але зіткнувся з іншими травматичними подіями. І всі казали, що потрібні не якісь загальні рекомендації, а простий алгоритм: коли, що, як робити та говорити. Я почав працювати в цьому напрямку і виявилось, що ту саму потребу мають і родичі бійців, і волонтери, і переселенці.

Протягом наступних п’яти місяців тривала робота над текстом, в цьому, говорить Антон, йому допоміг Іван Симоновський. Саме цей військовий першим бачив вже готовий матеріал і давав психотерапевту зворотний зв'язок. До фокус-групи долучались і інші бійці, але Іван був основним критиком, порадником і фактично став співавтором посібника, навіть придумав його назву.

- Перше, на чому ми наголошуємо на його сторінках: неосмислений досвід лежить в основі всіх психологічних проблем, – зазначає Антон. – Може йтися про втрату житла чи роботи, поранення, сильний страх, загрозу життю та інші події, які ми всі переживаємо через війну. Як наслідок незасвоєного досвіду, люди відчувають тривогу, зазвичай тримають занадто велику дистанцію, терплять незручності. Їм складно щось робити для себе або для інших. Думають, а що як я ображу чи нашкоджу, і вирішують не розмовляти та не підтримувати. Але насправді допомогти не складно, важливо тільки мати бажання і ресурс. І ще варто усвідомлювати, що ваші мотиви мають бути безкорисними, ви не повинні очікувати на якусь подяку чи винагороду.

Антон додає, що йдеться про розмову, яка дозволить опоненту проговорити, що йому болить, і тим самим отримати полегшення. Головне — діяти за певними правилами та зупинятися, коли в цьому є потреба у вас або людини, яку ви взялись підтримати, та продовжувати практику, коли знов з’явились сили/потреба.

- Ні в якому разі не потрібно сідати один навпроти одного і казати: "Зараз будемо говорити про твої проблеми". Це справа професійна, у вас немає освіти для того, щоб проводити таку терапію, і немає контейнера безпеки, щоб від цього самому не постраждати. Та й людина від такого напору, скоріш за все, закриється, – пояснює Антон. – Отже, ви не лікар, не дізнавач, ви проста людина, тож знайдіть справу, до якої ви можете долучити члена вашої родини чи побратима. Наприклад, ви десь на перепочинку на фронті перебираєте набої, запитайте людину: "Як ти? Ти можеш мені допомогти? Порахуй патрони, друже".

Автор посібника наголошує, що не варто зосереджуватися на стані людини, бо вона і сама може не розуміти, що саме з нею відбувається. Крім того, неможливо уявити, що "в середині" у людини.

- Коли людина відразу починає казати, що відчуває, вона плутається, думає, що робить це якось неправильно, бо потрібно радіти, а вона засмучена, чи навпаки, – продовжує Антон. – Річ у тому, що всі, хто отримав складний досвід, розуміють, що вони змінились, стали іншими. Добре це чи погано, вони не знають, і в цей момент важливо, щоб їх нових прийняли. Ми всі – соціальні істоти, для нас грає роль ставлення оточення, ми переживаємо, що нас можуть відштовхнути. І через цей страх, навіть коли ми маємо потребу в розмові, можемо не спробувати її задовольнити. Тому потрібно, щоб люди поруч це розуміли та робили перший крок. І цього вже буде достатньо, просто покажіть людині, яка поруч: я безпечний і мені не байдуже.

"Розпитувати про "свіжу" травматичну подію не варто"

Саме з встановлення контакту і пропонується в посібнику розпочати "сеанс" психологічної допомоги. Якщо людина погодилась розділити з вами якусь звичну справу, але на запитання "Як ти?" відповіла без ентузіазму, можна самому стати оповідачем.

- Ви можете говорити про якісь події, досвід, ситуацію навколо, але не про стан чи відчуття, – підкреслює Антон. – І людина, впевнившись в безпеці, захоче перейти до власної розповіді. Ваша задача — продовжувати разом робити те, що ви робите, і слухати. Час від часу позначайте свою присутність фразами "Так", "Співчуваю", "Зрозуміло". Не потрібно поспішати, давити, можливо, вам знадобиться зробити крок назад, запитати: "А що було до цього?" Бо людина вже прийняла та осмислила те, що відбулось в минулому. При цьому розпитувати про "свіжу" травматичну подію не варто, ваш співрозмовник має сам прийти до її обговорення, коли буде готовий.

Антон зазначає, що людина може в процесі розмови почати поводити себе незвичним чином, наприклад, влаштувати істерику чи піти без пояснень.

- Можуть бути сльози, крик, гнів – що завгодно, — говорить Антон. – І тут потрібно, по-перше, подбати про власну безпеку. При відсутності загрози дайте вашому співрозмовнику проявити себе і будьте спокійним поруч. Ми не можемо людину змусити щось робити чи не робити, скорегувати її поведінку, бо це тиск, який додасть стресу, а напруга і так велика. Ми зі всім погоджуємось: "Хочеш істерити – істери! Хочеш вважати всіх ворогами – вважай. Це твій вибір, окей". Не потрібно на цьому фіксуватись.

Також і ви, як добровільний помічник, в якийсь момент можете відчути втому чи роздратування, перестати розуміти свого співрозмовника чи почати говорити про власні переживання. Брати паузу – нормально, наголошує психотерапевт, бо засвоєння досвіду – тривалий процес і однієї розмови може стати замало.

- Коли вже люди знайомі з алгоритмом, розуміють, що це щира допомога, довіряють одне одному, механізм спрацює ще краще, — говорить Антон. – І коли людина перейде в розмові до пошуку сенсу того, що сталося, спробує дати цьому оцінку, йдеться про наступний етап – осмислення. Але вона має це зробити сама, ви можете тільки нейтрально реагувати на її прохання висловити своє ставлення до того, що сталося: "Можливо, так і є", "Мені важко сказати, мене там не було", "Можливо, для тебе так правильно". Такі загальні психологічні фрази, бо наше завдання — погоджуватися і приймати. Бо якщо ми суперечимо чи просто висловлюємо свої думки, ми заважаємо процесу думання, рефлексії. А так людина бачить, що ті, хто оточує, її не відкидають, та заспокоюється, її думки поступово стають адаптивнішими.

Завершальним етапом "терапевтичної" розмови має стати мовчання. І воно може бути реакцією на запитання: "Як думаєш, що буде далі?" Роздуми про майбутнє – це частина тої історії, яку проговорює людина. І тут ті самі дії: бути поруч і не заважати внутрішньому процесу, а потім вчасно відпустити ситуацію. Бо ви свою справу зробили, а ваш візаві отримав можливість осмислити свій досвід і має змогу рухатися далі.

- На сьогодні перший тираж, 1500 примірників, посібника "Як ти, брате?" вже розійшовся, також близько трьох тисяч людей завантажили з нашого сайту електронну версію. Серед замовників опинились дуже різні люди. Наприклад, хтось хоче підтримати сина, який на передовій. Хтось не знає, як спілкуватися зі знайомими, що побували в окупації. Хтось не знає, як поводити себе з колегою, що отримав поранення на фронті. Комусь потрібні поради, як говорити з подругою, що втратила коханого, — наводить приклади Антон. – Тобто ми бачимо, що запит дуже великий. І наше завдання — допомогти українцям підтримувати соціальні зв’язки, навчити їх допомагати один одному під час війни. Бо краще не доводити до ситуації, коли знадобиться втручання спеціалістів. І наш проєкт не зупиняється (він, до речі повністю волонтерський, ми приймаємо донати виключно для оплати друку), вже замовлений другий тираж посібника. В роботі також посібник "Як ти, кохана(ий)?" – він присвячений порадам, як розмовляти на відстані, бо багато родин зараз виявились розділеними й це дуже актуально. Якщо коротко, то не потрібно намагатися допомогти, бо це неможливо, коли між вами кілометри, варто говорити про себе, про повсякденні справи, про те, як ви справляєтесь з цим. Всі ці рекомендації будуть знов таки викладені у вигляді алгоритму дій і чітких порад, яких необхідно дотримуватись. Доступний буде як друкований варіант, так і PDF-формат на сайті https://yakty.antonsemenov.com.ua/.