“Старший син загинув під Іловайськом, молодший — на “Азовсталі” у Маріуполі”: історія матері героїв війни

Галина Голіцина втратила на українсько-російській війні обох синів, але досі не має необхідних документів

Уродженка Донецька Галина Голіцина, яка вже 22 роки мешкає в Києві, втратила на українсько-російській війні двох синів. Старший – Дмитро Голіцин ("Адвокат") загинув в серпні 2014-го під Іловайськом, молодший – Денис Дудінов ("Фантом") – при захисті Маріуполя наприкінці березня 2022-го. Мама воїнів стикнулась з бюрократією і потребою доводити, здавалось би, очевидні речі: в одному випадку участь старшого сина в АТО, у другому – факт смерті молодшого.

"Денис, як і всі азовці, був у Маріуполі. Через місяць він загинув в тому пеклі"

З Галиною Голіциною ми познайомились завдяки проєкту "Зігрій" — ініціативи з забезпечення воїнів теплими в’язаними речами.

Жінка як раз принесла до офісу в центрі столиці вже готові шапки та забирала чергову партію пряжі.

Розповідаючи про свою мотивацію взяти до рук спиці, вона зазначила, що це і можливість зайняти себе, і вклад в перемогу, бо сама воювати піти не може через вік і відсутність підготовки, а два її сини вже поклали голову на передовій.

Обидва її сина стали на захист батьківщини у 2014-му, як тільки росія вторглась на Донбас. Щоправда, записались в різні підрозділи: Дмитро Голіцин – до добровольчого батальйону "Шахтарськ", а Денис Дудінов – батальйону "Азов".

- Дмитро на той момент був знаним у Києві адвокатом, він, до речі, і позивний собі такий взяв. У нього дуже добре все складалось, за дев’ять років роботи він не програв жодної справи – це дуже багато вартує, – згадує Галина Голіцина. – Але почалася російська навала, і він зібрався йти воювати. Я в нього питаю: "Хіба тебе призвали? Призову ж немає". А він відповідає: "Мама, ми всі юристи, приписані до військової прокуратури, тобто нас викликатимуть, коли треба буде трибунали проводити. Я не можу чекати, бо війна зараз, треба зараз йти боронити країну". І він пішов добровольцем.

На жаль, в боях під Іловайськом Дмитро отримав поранення (на власній сторінці у ФБ чоловік тоді написав, що в нього влучили 4 кулі: серце і хребет врятував бронежилет, а нога значно постраждала. – Авт.), від яких згодом помер у лікарні. Цього ніхто не очікував, і в мене фактично два роки з життя випало. Я взагалі погано пам’ятаю, що зі мною тоді відбувалось.

Галина додає, що молодший син Денис також був юристом і мав можливість не йти на фронт, бо через стан здоров’я (зокрема, поганий зір) у нього був "білий" квиток. Та його це не зупинило.

- Син був негодний до служби, але тоді в Україну приїжджали добровольці з інших країн, на фронті були потрібні перекладачі, – продовжує розповідь Галина. – А Денис був унікальною людиною, знав 5 мов, англійська взагалі була для нього як рідна, він навіть уві сні на ній розмовляв. Отже, його взяли у "Азов" як перекладача. Але при цьому він виконував і інші завдання на рівні з хлопцями, опанував різні види техніки, зброї, був універсальним солдатом.

У 2014-2015-му на Донбасі було гаряче, потім трошки вщухло, і мій син вирішив: йому потрібна військова спеціальність. Разом з групою азовців він пішов вчитися у Харків на танкіста. Тоді Денис дуже сильно захворів на пневмонію, бо була зима, жили вони в наметах, які стояли просто на снігу. Його відправили додому, де ми його серйозно лікували. Після одужання він повернувся до училища, закінчив його і п’ять років служив у танковій бригаді.

Та на той момент все важке озброєння за Мінськими угодами було відведено з передової. Тоді Денис добився переведення в інший підрозділ, хоч мама і намагалися його відмовити.

- Кажу: "Тобі що, на війні мало війни, чи що? Я не розумію", – згадує розмову з молодшим сином Галина. – А він мені: "Мам, де та війна? Ну де та війна? За 70, за 100 км! Що це таке?" І він останні роки був на лінії зіткнення, обіймав посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. Тобто він був ідеологом, бо був просякнутий ідеями, що Україна понад усе, що ми маємо боронити її незалежність. На початку повномасштабного вторгнення Денис, як і всі азовці, був у Маріуполі, де вони й прийняли бій. Мій син протримався в цьому пеклі без кількох днів місяць.

"І одружитися не встигли, і онуків не залишили – оце мені найбільше болить"

Галина відзначає, що всі дні, поки її син був живий, вона чатувала біля комп’ютера, чекала, коли він з’явиться у мережі. Це було дуже зрідка, бо бійці вимикали телефони, щоб не дати ворогу запеленгувати своє місце знаходження.

- Тільки зелена цятка з’явилась, щось пишу швиденько, Денис мені відповідає і знов зникає з ефіру, – продовжує розповідь Галина. – Наприклад, 8 березня від нього приходить повідомлення: "Я живий. Ніч пережили". Це мені таке було привітання. Або такий в нас відбувся "діалог": "Вечір починається з бомбардування. Клас", — пише син, а я йому: "Жах! Знову зв’язку не буде. Вас вже повністю оточили?" — "Схоже на те", — від нього у відповідь. Я ніби віджартовуюсь: "Тобто для вас вихід один – прямо у Вальгаллу (місце, яке згідно з давньоскандинавською міфологією є раєм для полеглих та найдостойніших воїнів. – Авт.)?" Денис мені на це так спокійно: "Завжди так було!" Часом син ще відправляв звукові файли, і я могла хоч його голос почути.

Звичайно, не було мови про якісь ґрунтовні бесіди між мамою та сином, що перебував в місті, яке ворог атакував зі всіх боків. Але навіть такі короткі повідомлення давали їй уявлення про всю складність ситуації.

- Російський Єйськ через море від нашого Маріуполя, звідти підіймались літаки, 10 хвилин – і вони вже на місті, відбомбились, полетіли назад, взяли нову партію снарядів, знов летять на Україну. І це цілодобово! – наголошує Галина. – Крім авіабомб гатили по Маріуполю ракетами з катерів, з землі били танки та гаубиці, і вже безпосередньо в місті точились вуличні бої – це найстрашніше, бо це було зіткнення з ворогом віч-на-віч. І якщо орківські підрозділи мінялись: одні повоювали, пішли на відпочинок, їх замінили свіжі сили, то наші хлопці такої можливості не мали. В них не було ні часу, ні місця для того, щоб перевести дух. Денис був дуже втомлений, казав: "Якщо я поспав дві години – мені пощастило!" Але і такого не було, тож всі азовці були вкрай виснажені, всі!

Однак хлопці щосили відбивали атаки ворога, але після кожної мали у своїх лавах поранених чи вбитих. Так сталося і 20 березня – цей день став останнім для Дениса.

- Мій син тоді вів по росіянах вогонь з СПГ – станкового протитанкового гранатомета, аж от летить бомбардувальник, – так мені розповів згодом його побратим Тарас, — зазначає Галина. – Сховатися хлопцям було нікуди, вони просто попадали на землю. Вибухи один за одним. Як все скінчилось, стали підійматися. Далі було, за словами Тараса, так: "Бачу – "Фантом" лежить, я до нього добіг: "Що тобі?" – Він каже: "Зір! Нічого не бачу". А в нього одне око вибите, друге – ціле, але кров заливає обличчя. Я йому замотав очі, доправив його до медичного бункера на "Азовсталі", і далі знов до бою. А коли повернувся, дізнався, що Денис помер на операційному столі".

Галина додає, що врятувати її сина було б складно навіть у стаціонарі, бо уламок, що влетів в око, пошкодив мозок. А в польових умовах без відповідного обладнання і з мінімумом медикаментів шанси на виживання при такому пораненні взагалі були нульові.

- Це погано б скінчилось в будь-якому випадку, — висловлює припущення Галина. – А в бункері що могли місцеві лікарі зробити? В них там і наркозу не було. Я дізналась, що хлопцям без наркозу робили ампутації, та навіть не могла уявити, як це можна було витримати? Але і медики, і бійці у тих умовах, в яких вони опинились, робили все, що було в їх силах. Але і в них є межа.

Звичайно, у випадку з молодшим сином я розуміла, що триває велика війна, що Маріуполь оточений, а "Азов" — це найстрашніший ворог путіна, тому була задача його повністю знищити. Та як кожна мати, я сподівалась на краще, мала надію, що моя дитина все-таки виживе. І оцей весь місяць я молилася так, як ніколи, але це не допомогло. Знаєте, в долях моїх синів є містичний збіг – вони народилися і загинули з різницею у 8 років. І старшому було на момент смерті 32, і молодшому в цьому році мало виповнитися 32 – він просто не дожив до цієї дати. І одружитися ні один, ні другий не встигли, і онуків не залишили – оце мені найбільше болить.

"Я Дениса не поховала, а вже пройшло вісім місяців з його загибелі"

Хоч з моменту героїчної загибелі молодшого сина Галини минуло вісім місяців, в неї й досі немає можливості з ним попрощатися. Також триває процес встановлення факту його смерті.

- В мене тільки є сповіщення від полку "Азов", що Денис загинув, — говорить Галина. – Мав ще військкомат надіслати так звану похоронку, але цього не зробив. Потім з’ясувалось, що потрібно через суд встановлювати факт смерті та треба вкластися в термін 10 місяців. І я це випадково дізналась на зустрічі нашої азовської родини. Потім з цією ухвалою потрібно йти до РАЦСу, де дають свідоцтво про смерть – оце так має бути офіційно. Деякі сім’ї змогли за пів дня отримати потрібний документ, але у мене в суді Шевченківського району заяву прийняли та сказали: "Треба свідки". Я їм поясню: це Маріуполь – там, хто не загинув, той в полоні – про них взагалі нічого не відомо, з ними зв’язку нема. Так, побратим Дениса, який був з ним в день смерті, вижив, його евакуювали, але він втратив руку, зараз перебуває на лікуванні за кордоном. Він не може приїхати, долучитись онлайн також проблематично, бо це ціла процедура.

Мати бійця додає, що судова тяганина її переслідує вдруге. Коли у 2014-му загинув її старший син Дмитро, вона намагалася добитися для нього статусу "учасник АТО".

- Я чого взагалі цим стала перейматися? Сина поховали на Лук’янівському військовому кладовищі, де Алею Героїв зробили, на будинку встановили меморіальну дошку. Потім, коли вигадали той статус, думаю, у Дмитра його нема, а що як скажуть: "З кладовища забирайте, переносьте куди хочете", може, і дошку приберуть.

Тож я і вирішила вибити статус учасника АТО через суд, бо син того вартий. Ми знайшли свідків, але на засіданні через скайп підключився представник штабу з Дніпра, який мав реєструвати добровольців. Цей молодик з апломбом заявив: "А ми не встигли зафіксувати, що ваш син там був, не тільки його – всіх". Я йому відповідаю, що це халатність, ті, хто вижив, ладно, а хто ні?! І суддя винесла ухвалу на нашу користь. Та цей штаб подав апеляцію! Уявляєте? Я була впевнена, що ми отримаємо підтвердження, але суд вирішив інакше: якщо нема реєстрації, то ти не учасник АТО. Я вже питала в адвоката, якщо справа в виплатах, то чи можу я від них відмовитися, але виявилось, що так не можна: або "пакетом" статус і гроші, або нічого.

Вихід для пані Галини був один – йти на касацію. І вона це планувала зробити. Та коронавірусна історія вкупі з карантинами, а згодом початок повномасштабної війни зробили це питання не на часі.

- Зі старшим зрозуміло, але з молодшим? – ставить риторичне питання Галина. – Денис – з "Азову", якому аплодує весь світ. А виходить, що в Україні про нього не знають — в особі того судді, що не може винести ухвалу про смерть, так точно. Найцікавіше, що є президентський указ про нагородження мого сина орденом "За мужність" III ступеня з зазначенням — (посмертно). Тобто навіть в Офісі президента знають, що він загинув. А в суді вимагають свідків. І мені смішно, коли чую: "Ой, в орків все погано, вони такі дурні, в них корупція". А в нас що — краще? Ні! До речі, нагороду Дениса я теж ще не бачила, бо вона, як там кажуть, вручається урочисто. Вам щось заважає зробити це та хоча б подякувати батькам за те, що виростили таких мужніх захисників?

Але найскладніше для Галини не відсутність документів, а те, що вона і досі не може з сином проститися, віддати йому останні почесті, бо не знає, де його тіло.

- Один з побратимів Дениса дав географічні координати братської могили, де його поховали, — говорить Галина. – Ми сподівались, як скінчиться війна, поїдемо туди. Але коли наші з "Азовсталі" вийшли, а туди зайшли орки, почались перемовини про передачу тіл. І передача згодом почалась, ми всі – ті, хто втратив рідних, — здали зразки ДНК, але щось збігів дуже-дуже мало. Я розумію, що мій син загинув, хоча іноді думаю: "Так, його нема вдома, він в Маріуполі, як завжди". Отак себе втішаю, хоч воно не дуже працює.

Але я Дениса не поховала, а вже пройшло 8 місяців з його загибелі. І от у мене питання: де мій син? Серед живих його нема точно, але й серед мертвих також, бо я ще не отримала жодних документів, які це засвідчують. Де він тепер? І що я можу зробити? Бюрократична стінка стоїть на смерть. І все…

А ще мені дуже шкода, що втратили "Азов". Якщо ви вже розуміли, що Маріуполь доведеться залишити, ну виведіть ви хлопців! Вони б стільки ще всього зробили на фронті, бо це були навчені, вправні бійці, вмотивовані, треновані, вони знали, як воювати! Але… цього не зробили.