Планували розстріляти все село: як живуть люди на звільнених територіях Харківщини за 10 км від фронту (репортаж)

Кореспондент "Телеграфу" відвідала регіон з волонтерською місією та записала свідчення українців

Трохи більше місяця тому українська армія звільнила захоплену частину Харківської області. Наразі міста та села оговтуються від наступу та окупації російської армії. Люди живуть в холодних та темних домівках, але готові терпіти заради перемоги України. Кореспондент "Телеграфу" побувала в регіоні з волонтерською місією та записала свідчення українців.

"Холод ми якось перетерпимо. Головне — звільнити всі наші території"

Звільнені селища в Харківській області неподалік кордону з росією — сірі та холодні. Десь кілометрів 10-15, і вже буде лінія фронту. Вибухає так, ніби це сусідня вулиця. Хоча звуки долітають зі Сватового, де наразі одна з "гарячих" точок.

"Це був виліт, я вже розрізняю ці звуки", — каже мені семирічний Руслан. Він тут з мамою живе весь час і під окупацією, і вже після звільнення територій. Дітей тут на наш подив дуже багато. Попри те, що нормальних умов для існування майже немає. В населених пунктах далі за Куп’янськом досі цілодобово немає ні світла, ні води, ні зв’язку. А єдина школа, яка була у районі, нещодавно розбомблена росією.

Діти замість звичних уроків та занять, бігають по багнюці, розмахуючи саморобною зброєю, яку хтось вирізав із дерева. А дорослі шукають способи якось зігрітися. У їхніх хатах постійно — максимум +5 градусів. Дехто зробив саморобні пічки, біля яких гріється, на яких готує їжу і біля яких фактично живе. Дехто носить багато теплого одягу — все, що знайшлося в хаті. Помічаю дідуся, який взяв дві вовняні ковдри, які ми привезли. Він стоїть, одягнений одразу в дві куртки. Каже, що холодно, але наша перемога вартує того, щоб трохи "перетерпіти".

А дорослі шукають способи якось зігрітися. У їхніх хатах постійно — максимум +5 градусів. Дехто зробив саморобні пічки, біля яких гріється, на яких готує їжу і біля яких фактично живе. Дехто носить багато теплого одягу — все, що знайшлося в хаті. Помічаю дідуся, який взяв дві вовняні ковдри, які ми привезли. Він стоїть, одягнений одразу в дві куртки. Каже, що холодно, але наша перемога вартує того, щоб трохи "перетерпіти".

"Спочатку було дуже важко. Перші п’ять днів руські йшли день і ніч разом зі своєю технікою. До всіх в хати вони не заходили, але ми постійно всі ці місяці сиділи вдома або у дворах, навіть за ворота не виходили. Деякі розмовляли з нами. В основному буряти. Казали: у нас люди так у містах не живуть, як ви у селах. Як це у вас туалет в хаті? І вода, і бані, і душ. Вони були дуже здивовані і навіть ображені цим. У нас постійно щось прилітало, і постріли були постійні. Один раз приїжджала російська гуманітарка. Продуктів майже не було, тому хтось пішов брати. А по телевізору влада казала брати, тільки щоб паспорти не оформлювали. А у нас ніхто і не збирався", — розповідає Юрій Павлович.

Зараз, каже, з хати він з дружиною перебрався жити до сараю, бо там поставив саморобну пічку: "Холод ми якось перетерпимо. Головне — звільнити всі наші території. В мене навіть донька пішла служити в ЗСУ. Вже офіцером стала. Але не каже, де служить, щоб я не нервував".

Це село візуально, можливо, постраждало трохи менше інших населених пунктів, і точно менше за потрощений Куп'янськ чи за майже зруйнований Ізюм. Але це місце, за словами військового, якого також зустрічаємо тут, росіяни планували повністю знищити.

"В них були плани розстріляти все село. І чоловіків, і жінок, і дітей. Весь час, що вони тут були, людей не пускали ані в магазин, ані просто у двір. Їм не подобалось, що їх тут не зустріли з обіймами, хоча вони розраховували на інше. Але планам (масштабної страти. — Ред.) завадило те, що цих росіян перекинули в інше місце дислокації", — розповідає військовий.

ЗСУ також в цій місцині можна зустріти часто, вони охороняють вже звільнені території, а інколи, як розповідають місцеві, підгодовують людей. Хоча і самі б не відмовились від домашньої їжі. "Ми дуже хочемо наших українських вареників, але зробити їх тут без умов для приготування їжі ніхто не може",- каже високий усміхнений військовий на імя Іван.

Дорогою до іншого населеного пункту, ще ближче до фронту, бачимо вже звичні написи на воротах: "діти", "тут живуть люди".

Але зараз за цими воротами немає ані душі. Хтось виїхав за кордон, хтось загинув, намагаючись вибратись з-під окупації, і тепер в цих селищах деінде можна зустріти лише голодних собак. Їздити тут ще небезпечно, адже росіяни, тікаючи, залишили багато мінно-вибухових пристроїв, а в полях досі можна побачити трупи рашистів.

"Мене росіяни водили до підвалу. Я був сторожем у дитячому таборі, а вони туди якраз зайшли пожити. Один йшов попереду, інший позаду, наставивши на мене зброю. Спеціально показали мені, що автомат на взводі. В мене від того аж мурахи по шкірі були, щоб не сказати більше. А потім взагалі залишили у підвалі. Бо вони хотіли пограбувати приміщення, я цьому заважав… Вони забирали подушки, ковдри, ліжка, бойлери, навіть унітаз забрали. Але води в них немає, ми так і не зрозуміли, як вони ним збирались користуватись", — розповідає ще один місцевий дідусь Василь.

"Ми б тут жили", — казали росіяни. "Два метри під землею — і живіть" — відповідали їм"

Росіяни, як кажуть мешканці, заходили швидко і перш за все намагались грабувати і забирати все, що бачили. Потім шукали ЗСУ, які, на їхню думку, мали залишитись в селищі, тому обшукували всі хати.

"Один раз теж привезли нам щось схоже на гуманітарну допомогу. Хоча привезені крупи були всі чорні. Вони кого змогли, зігнали до машини, а потім почали кричати, знущатись: ви не люди, ви собаки, ви не заслуговуєте на нормальну їжу. Ніхто в них нічого і не взяв, ці буряти потім розкидували свою допомогу. А деякі взагалі казали, що хочуть жити в Україні. Мовляв, у нас клімат хороший, і люди, і природа. "Ми б тут жили", — казали вони. "Два метри під землею — і живіть", — отак їм відповідали", — розповідає місцева мешканка Наталя. За її словами, родина майже постійно знаходилась в будинку і їла те, що було в запасах. Ще розповідає, як за цей час почала вчити українську мову. З нашим виданням вона говорить вже державною.

В цьому селищі дітей найбільше. З розваг у них тут — рахувати "вильоти" та "прильоти" і гуляти на вулиці, поки не закінчився світовий день.

Щоб набрати бодай якусь воду, місцеві з пластиковою тарою йдуть до насоса, звідки тече "технічна".

"За цей час до нас ніхто не приїжджав. А в мене дитина з інвалідністю, вона постійно лежить, і годувати мені її нічим", — зізнається мешканка сусіднього з Купянськом-Вузловим селища.

"Постійно стріляли, ми з дітьми просто не встигли виїхати, хоча я б дуже не хотіла, щоб вони все це чули. Ми боялись навіть в туалет сходити. Вони залякували нас, казали, що нам треба отримати російські паспорти, що будуть нам давати кожного місяця по десять тисяч рублів",- розповідає Ірина. Вона сама молдаванка, і говорила це росіянам, коли вони казали, що приїхали звільняти Україну.

"Я 35 років живу в Україні, і вже вважаю себе українкою, всі мої діти народились в Україні. І коли я казала їм це, вони просто сміялись у відповідь, це ж не вписувалось в їхню картинку "асвабаждєнія".

Повітря тут ще напружене, наелектризоване, а в очах людей видно страх. Діти одразу кидаються до солодкого, дорослі намагаються набрати побільше їжі, старенькі кажуть, що за жодних обставин не залишать рідні стіни. Але в голосах точно стало більше надії.

Ці люди готові терпіти майже нелюдські умови лише заради того, щоб скористатись історичною можливістю остаточно перемогти росію та її імперські настрої.

Для тих, хто хоче допомогти жителям звільнених територій, залишаю свої реквізити. Вже зовсім скоро ми знову поїдемо туди, щоб допомогти тим, кому це зараз дуже потрібно.

Картка ПриватБанку — 4731 2196 4871 5484 (Забєліна Юлія В'ячеславівна).