Руїни від "русского міра" у Бучі: ексклюзивний репортаж про поховання та розбиті танки

Вже котрий день після звільнення Бучі від російської окупації Україна разом з усім світом намагається відійти від жахів та звірства загарбників

З початком квітня українська влада оголосила про довгоочікуване звільнення Київської області. Зокрема, над містечками Буча і Бородянка нарешті замайоріли прапори України. Але після того, як з міста вигнали окупантів та диверсантів, стало ясно, що вони залишили там свідоцтва страшних злочинів: масові поховання українців, вбитих дітей та заживо підпалених жінок. Про те, як виглядає сьогодні Буча, у невеличкому репортажі журналіста "Телеграфу".

"Ось тут", — каже голова поліції київського регіону, Андрій Нєбитов, їх вбили і намагались зачистити сліди своїх злочинів, показує він в сторону великого згарища неподалік центру Бучі. На ньому лежать тіла шістьох людей — двох жінок і чотирьох чоловіків, ймовірно, спалених заживо.

В одній жінці фахівці знайшли сліди від пострілу, в інших — такого не було, але всі вони застигли в агонії, благаючи про допомогу. Одне спалене тіло, ймовірно, належить дитині.

За словами Нєбитова, таких захоронень ще буде не одне, адже поліція і рятувальники тільки приступили до пошуку вбитих.

"Ми будемо знаходити їх в лісах, парках, сусіди, коли будуть повертатись додому, повідомлять нам про трупи", — каже Нєбитов.

За словами генерального прокурора Ірини Венедиктової, встановлено особи поки що 117 загиблих, над ідентифікацією інших працюють судово-медичні експерти. Але вже можна сказати, що в Бучі зафіксоване масове вбивство цивільних осіб.

Після того, як туди зайшла українська армія, тіла загиблих знаходили просто на вулицях міста, в підвалах зі зв’язаними руками, з білими пов’язками, які б повідомляли окупанту, що перед ними — українець, знаходили закатованих чоловіків і зґвалтованих дітей.

Місцеві кажуть, що інколи, заради розваги, росіяне стріляли по руках чи ногах дітей, якщо вони бігли недостатньо швидко.

"В один із днів окупації, мої сусіди — чоловік з хлопчиком, вийшли на вулицю, щоб щось взяти їсти, і чоловіку, який підняв руки, ніби він здається, вони вистрелили в голову. Хлопчику також, але на ньому була шапка, і вона його врятувала, він вижив. Вночі їх занесли додому, і жінка поховала чоловіка в себе на подвір’ї",- каже Людмила Іванівна, яка з першого дня була в окупації в місті.

Вона також розповідає, що за весь цей час майже не було що їсти, а в квартирі стало так зимно, що в неї почались проблеми з ногами і тепер вона змушена ходити з паличкою.

"Ми були між п’ятьма їхніми блок-постами", — каже ще одна бучанка Владислава, і інколи навіть домовитись про те, щоб піти за водою, було складно — вони просто розстрілювали. Особливо жорстокі були кадирівці. Вони просто знущались над людьми. Вони могли роздягнути, зав’язати руки, покласти на землю, а потім вбити. Вони ще полюбляли батьків розстрілювати на очах у дітей. До нас в дитячий садок, де ховались люди, якось забіг 14-річний хлопчина з трьома пораненнями. Він навіть не кричав, просто просив про допомогу. Незадовго до того на його очах розстріляли батька".

За словами місцевих, людей також страчувала російська армія, особливо, якщо українці не хотіли віддавати їжу. "Коли люди про це дізнавались, то звичайно віддавали все. Бо якщо людина, наприклад, не хотіла віддати своїх курей, то могли постріляти всіх — і їх, і курей, і собак. В нас був такий голод, що наша сусідка цілувала руки за воду і одне яйце, а є люди, які не їли по два тижні".

Найстрашніше за ці дні для місцевих було, як не дивно, знаходитись у тиші.

"Якщо була тиша, то значить, що солдати перемішалися, і треба було шукати новий кут для схованки, щоб не потрапити під кулі. В нашому бомбосховищі було 25 людей, наймолодшому було 3 рочки",- каже Владислава.

Складніше за все було чоловікам — їх вбивали від мала до велика. Інколи не чіпали тільки стареньких, хоча все рівно знущались.

Саме місто також зазнало знущань: всюди розбиті вікна, інколи немає по пів поверхів, всі магазини розтрощені, а продукти з них винесли росіяне. Вони у Бучі займались мародерством і виганяли людей з домівок по принципу "яка більше сподобалась". Забирали собі техніку, речі і телефони.

В одному з дворів можна побачити навіть гітару, винесену з чиєїсь квартири. Вона стоїть поруч з мішком картоплі і коробочкою від дорогих прикрас. Яку, судячи з усього, окупанти також винесли з чиєїсь домівки.

Можливо, тут вони співали пісні про швидку перемогу над столицею, яку їм пророкували у росіі. Адже за словами одного з місцевих чоловіків, один російський офіцер на запитання, чому вони сюди прийшли, відповів: бо маємо багато друзів в Києві, будуть зустрічати нас з квітами. "Тепер ми зустрічаємо їхні могили, коли проходимо повз, адже їх вбили наші солдати", — каже бучанин.

Але найбільш постраждала у місті вулиця Вокзальна. Тут, за словами поліції, були найбільш запеклі бої.

По всьому периметру вулиці розташовані розбиті та згорівші російські танки, деінде з них стирчать рештки представників "другої армії світу". Один експонат найбільше привертає увагу — шматок стопи у чоботі. "Одна нога тут, одна там",- гірко жартують працівники ДСНС поруч.

Не дивлячись на те, що тут останні дні тривали важкі бої, у деяких домівках продовжували жити люди.

"На нас валилась стеля, вилітали двері, ми лежали на підлозі під час цілодобових артилерійських обстрілів. Виїхати не могли, бо літні нездорові батьки", — каже 56-річний бучанин, який провів на цій вулиці весь час окупації. В очах в нього сльози. За його словами, коли російську армію вибили, то вони на вулиці знайшли 15 трупів цивільних.

Всі домівки на Вокзальній розтрощені більш за все: немає стін, дверей, вікон, інколи взагалі немає домівок, а тільки забори з написом "люди" білим кольором. З продуктами на цій вулиці було особливо важко, воду спочатку діставали з труб у підвалах, а потім — з колодця.

Але вже зараз до Бучі повільно повертається життя, за декілька днів обіцяють відновити зв’язок, військові привозять продукти, по вулицям бігають домашні коти, які, як і люди, не зовсім розуміють, як далі жити. Але жити хочуть.

"Ми зі сльозами зустрічали наших військових, вони сказали, що все буде добре, ми їм віримо".

Наостанок спитала у місцевих, які в них потреби.

"Нам треба бензин, бо дуже холодно. В нас є генератор і ми зможемо всій вулиці заправити телефони, підігріти чайники. Може навіть телебачення включити, бо ми навіть не знаємо, що відбувається в Україні. Коли ми були в окупації, це теж було великою проблемою, але нас виручали сонячні батареї. Щоб до них дістатись, нам потрібно було йти під кулями…".

Фото, відео: Юлія Забєліна та Євген Завгородній, "Телеграф"