Чому Україна має пишатися підсумками 2023 року на фронті: інтерв’ю з Євгеном Диким, ч. I

Читать на русском
Автор

Наші союзники та українське суспільство своїх обов’язків для успішного наступу ЗСУ не виконали у необхідних обсягах

До кінця 2023 року Україна підійшла з менш позитивним настроєм, ніж до кінця 2022-го. Рік тому нам вдалося не лише встояти перед широкомасштабною російською агресією, а й відбити частину своїх територій, здобути низку важливих перемог. Захід аплодував українцям, дивуючись нашій мужності. Будувалися плани подальшої деокупації. За рік ЗСУ і окупаційна армія застрягли в позиційній боротьбі, а західні медіа розмірковують на тему: що буде, якщо Путін переможе.

І все це на тлі зниження підтримки Києва з боку союзників. І міркувань американських аналітиків про те, як довго Україна протримається, якщо допомога припиниться взагалі.

Експерт Міжнародного інституту демократій, екскомандир 2-ї роти 24-го батальйону "Айдар" Євген Дикий у розмові з "Телеграфом" пояснив, чому ЗСУ не вдалося дотиснути ворога, чому українські військові не вийшли до адмінкордону Криму і чому кінець 2023-го ми зустрічаємо у настроях "все пропало".

Кава влітку-2023 у Ялті: що пішло не так

— Чи виправдані песимістичні настрої, які панують під кінець року серед багатьох українців і наших закордонних партнерів через недостатньо позитивні, як вони вважають, результати у війні з Росією?

— Кінець року в Україні відзначився дивовижними емоційними гойдалками. Якщо 2023-й ми зустрічали, чи не відзначаючи на календарі, скільки днів залишилося до того, як питимемо каву в Ялті, то наприкінці року проглядається протилежна тенденція. Виходячи з того, що каву ми п’ємо у Києві, Львові тощо, чомусь деякими було зроблено висновок, що рік — провальний, що війну ми мало не програли. Проте таких висновків об’єктивно немає причин. Так, рік був важкий. Але він був і продуктивним.

— З чим тоді пов’язані ті самі емоційні гойдалки?

— З тим, що ми самі захотіли від цього року значно більше, ніж було можливо. І тепер вигрібаємо не так наслідки "поганого року" (який, повторюся, таким не був), як наслідки абсолютно завищених очікувань на тлі своєї ейфорії за підсумками минулого року.

— Як об’єктивно оцінити підсумки 2023-го?

— Треба повернутися трохи назад. До того ж таки 2022-го. Двох років не минуло між ситуацією, коли Росія була глибоко впевнена, що окупує якщо не всю Україну, так Київ точно протягом двох-трьох днів. І навіть наші найближчі союзники дотримувалися плюс-мінус такої ж думки, вважаючи, що Україна впаде за два-три тижні після широкомасштабного російського вторгнення.

Будьмо чесними. Більш ніж половина українців також були впевнені, що, якщо Росія розпочне справжню інтервенцію, шансів ми не маємо. Усі дискусії фактично зводилися до того, наскільки героїчно чи не героїчно ми партизанитимемо.

Що ми маємо наприкінці 2023 року? РФ з її так званою "другою армією світу" дуже пишається тим, що змогла зупинити український контрнаступ, не давши викинути себе за "поребрик". І щоб досягти такого "великого досягнення", Росії довелося провести найбільшу мобілізацію з часів Другої світової. Я перевіряв за багатьма джерелами і можу абсолютно точно запевнити — ні до Афганістану (за радянських часів), ні до Чечні (після розпаду СРСР), ні на яку іншу війну після 1945-го ані Радянський Союз, ані РФ стільки людей не мобілізували.

Тобто стався найбільший "мобілізець" за майже 80 років — і, гаразд, росіяни втримали оборону. Насправді ми помінялися з ними ролями. Але — не дотиснули. Саме так слід оцінювати результати року, що минає.

— Чому не вдалося дотиснути агресора?

З різних причин. Частина яких від нас не залежала. Сильно підвели союзники. Але частина залежала від нас. Це я про мобілізацію. Тут як повчальний урок слід розібрати — звідки в нас узялася взагалі ейфорія, надмірні очікування, які призводять до того, що кінець 2023-го ми зустрічаємо в настроях "все пропало, зрада зрадная!"

А починати слід зі статті генералів Залужного та Забродського, яка побачила світ ще у вересні 2022 року. Саме там було окреслено стратегічний задум нашого наступу на 2023 рік. Одразу уточню — жодної військової таємниці у наведених даних не було. Загальний напрямок, загальний задум нашого наступу були очевидні будь-кому, хто хоч трохи розбирається у військовій справі та географічних картах.

Інших варіантів просто бути не могло. Залужний та Забродський жодних секретів не видавали. Натомість робили важливі посилки. Насамперед — нашим союзникам. Адже генерали описали не тільки, чого ми хочемо добитися, але й — який ресурс нам для цього необхідний.

У грудні-2022 вже сам Залужний в інтерв’ю The Economist знову робив важливі акценти. Нагадаю, що йшлося про 300—400 танків, 500 гаубиць, 700 бронемашин. Ці цифри адресувалися саме союзникам. Як і посил про необхідність отримання ЗСУ далекобійних ракет та сучасних бойових літаків. Наводилася ще одна цифра – 40 бригад піхоти. Це вже був посил Україні. І все це для ефективного наступу нам потрібно було до весни-2023.

Саме за таких умов міг бути виконаний оперативний задум: вихід улітку до узбережжя Азовського моря, відрізання Криму, деокупація якого ставала чисто технічним питанням. Звідси й мрії про літню каву в Ялті.

Що пішло не так?

— У реальному житті після публікації цієї статті почалися страшні політичні гойдалки у наших союзників. Згадаймо, як ми ламали політичний бар’єр, щоб нам у принципі погодилися постачати західні танки. А потім, як ці танки, мало не по одному, до нас доїжджали. Те саме було з багатьма іншими видами озброєнь. Далекобійні ракети нам не дали, як і західні літаки. Підкинули, щоправда, радянські літаки. Аж навесні 2023-го. Таким чином, на момент очікуваного початку нашого наступу союзники передали Україні приблизно 15% того ресурсу, який ми заявили як необхідний для цього наступу.

— Яким є на сьогодні відсоток того, що ми отримали з необхідного ще до весни-2023?

— Щось між 30 та 40 відсотками. Навіть не половина! Тобто нам дали набагато менше, ніж ми просили. Та ще й розтягнули постачання на дев’ять місяців! І продовжують тягнути…

— А що сталося із 40 бригадами піхоти?

— Тут теж історія не надто переможна. На момент початку наступу була сформована приблизно половина від необхідної кількості. Лише десь до кінця літа, а то й до осені доформували те, що треба було на початку весни. І це вже не Шольц чи Байден [винні] з їхніми затримками надання нам необхідних озброєнь. Це наша мобілізаційна система, а також ставлення українського суспільства до мобілізації.

Таким чином, той ресурс, який мав надати наш тил, також не був наданий. Мобілізація – акцентую – не питання армії. Армія формує бригади з тих людей, які одягли форму. А ось скільки їх одягне форму — це питання до тилу. Констатуємо: і наші союзники, і українське суспільство своїх обов’язків для успішного наступу ЗСУ не виконали у необхідних обсягах.

І мене дивує, що за такого невідповідного ресурсного забезпечення практично до кінця осені тилова спільнота перебувала в ілюзії, що все піде за планом, наміченим роком раніше. У всіх, хто реально відстежував процес постачання до нас озброєнь і формування бригад, вже навесні жодних ілюзій не було.

*Як значна частина українського суспільства примудрилася майже два роки просидіти в теплій інформаційній ванні, чому для ЗСУ просування вперед — не найважливіше та яким є співвідношення втрат між українськими та російськими військовими, читайте у другій частині інтерв’ю Євгена Дикого, яке вийде у п'ятницю, 29 грудня, вранці.