"Російський народ зжерли зсередини": соціальний психолог про те, чому бунти в рф неможливі

Олег Покальчук пояснив "Телеграфу", чи здатне російське суспільство "одужати" і коли це станеться

Останні військово-політичні події у росії вкотре опосередковано підтверджують песимістичні очікування, що війна рф проти України триватиме далі. А путінський режим і російське суспільство попри деякі експертні прогнози, схоже, поки далекі від кардинальних змін. Чому це відбувається і чи здатні взагалі росіяни до системних трансформацій, "Телеграф" запитував у соціального психолога Олега Покальчука.

У першій частині інтерв'ю ми цікавились у експерта про вплив війни на ментальність і психіку фанатів "руського міру", перевиховання путіністів і мовне питання в Україні.

Пропонуємо вашій увазі продовження розмови з Олегом Покальчуком.

"Бунт у росії неможливий, яки би ми не розраховували"

— Чи можливий у росії бунт проти путінізму?

— Ні. Бунт у росії в принципі неможливий. Суспільство в рф не є бунтівним. Виключно і засадничо раби не бувають бунтарями. У росії можливі традиційні для неї якісь "палацові перевороти". Ну, власне, і все. Можлива заміна верхівки влади якимось чином через проблеми, що виникають у цих верхах. Всі попередні події в Російській імперії та Радянському Союзі є тому свідченням.

— А як же більшовистський переворот? Виключення з правил?

— Це був просто переворот. Громадянську війну в росії називали війною червоної меншості проти білої меншості при мовчазному спогляданні більшості.

Насправді ж там загинула величезна кількість людей, але загалом там були дві протиборчих сили, які намагалися втягти у свої лави всю спільноту. Проте так не вийшло. Тому, повторюся, бунт у росії неможливий, яки би ми не розраховували. Також як і повстання національних околиць. Це все — наші рожеві мрії. Ми проєктуємо свою ментальність на російську, думаючи, що там у них є щось таке, що подібне до нас. Там нічого подібного до нас не має в принципі. Це абсолютно інша культура.

— Повертаючись до теми хворобливості російського суспільства в сенсі "руського міру" і т.д., який колективний діагноз можна поставити такому концентрованому аномальному українофобству?

— Дивіться, патологія передбачає певну хворобу з конкретним діагнозом. Є міжнародна класифікація хвороб з 11-ти редакцій, там треба знайти певний відповідник, але для росіян його немає.

Ми бачимо нелюдську поведінку цих істот і, з нашої точки зору, певну звироднілість. Однак це просто називається деградацією. Бувають народи, які деградують. Ніхто ж не казав, що еволюція — це якийсь нескінченний підйом вгору (згідно з марксистським підходом). Буває інволюція, і росіяни інволюціонували десятками років.

Взагалі, як на мене, весь час після більшовистського перевороту постійно йшла деградація того, що мало шанс на якийсь культурний розвиток. Тому не треба розглядати події в росії, які відбуваються зараз, в контексті 10 місяців чи навіть 20-30 років, а варто дивитися від 1917 року. Те, що почалося з більшовизму/комунізму, це все є й сьогодні. Проявляється певна така соціальна патологія. Але у неї є назва — деградація, різного роду автодеструкція. Проте це не патологія в психічному значенні цього слова.

"Комунізм просто зжер російський народ, і зсередини він просто згнив"

— Поясніть, чи можна відносно суспільства рф і путінізму застосовувати визначення "Стокгольмський синдром"?

— Нагадаю, Стокгольмський синдром — синдром заручників. Приміром, він виникає, коли ви як заручник установлюєте персональні позитивні стосунки з тим, хто вас захопив і утримує. Бо у вас інстинктивно немає іншого вибору, ніж як внутрішньо стати на бік кривдника. Такий феномен існує.

Але, по-перше, він не загальний. Якщо повертатися до генезису цього питання, з-посеред заручників, які були в Стокгольмі (під час нападу в 1973 р. — Авт.), декілька людей набули цей синдром, а навіть одна жертва, здається, згодом вийшла заміж за терориста. Але це не масове явище.

По-друге, медіа дуже часто вульгарно узагальнюють явища, які стосуються людської психіки, а вона — індивідуальна. Соціальні явища більш загальні, а психіка індивідуальна. Тому про Стокгольмський синдром можна було б говорити про період, напевно, 1920-х років. І відносно українців так само.

— Чому?

— Згадайте всіх наших українських комуністів-боротьбистів, по яким ми зараз л`ємо крокодилячі сльози через те, що їх розстріляли комуністи. А вони, власне, й були тими людьми, які боролися з петлюрівцями, усіляко їх лаяли, обзивали і зневажали. Вони були носіями нової української пролетарської культури. Те, що їх потім всіх постріляли (крім Хвильового і Скрипника, які самі застрелились), це вже пізніша історія. Так буває. Я б сказав, що це є приклад Стокгольмського синдрому. А далі вже ні, потім були інші покоління. Якщо говорити в цих термінах про стан російського суспільства, повторюсь і хочу зауважити, це не патологія.

Існує такий термін Мартіна Селігмана, як завчена безпорадність. Під ним розуміють таке явище, коли люди кажуть, "А що ми можемо зробити? Ми, так, не згідні з чимось, але що ми можемо зробити?! Ми так виховані, нас так вчили/привчили". Тобто, повна усвідомлена безвідповідальність, або завчена безпорадність.

Іншими словами, якщо оперувати психологічними термінами, для цього є різного роду характеристики. Але вони описують, швидше, феномен, а не причину. А причина полягає у тому, як я вже сказав вище, це — комунізм. В основі усього лежить комунізм, який просто зжер російський народ, і зсередини він просто згнив.

— Скільки років має пройти, щоб російське суспільство подолало наслідки комунізму-путінізму?

— Одне покоління або 20 років. Думаю, не менше, тому що, розумієте, не має раптового подолання. Дивіться, наприклад, якщо у якоїсь умовно старшої людини є якась болячка і водночас у дитини є певна хвороба. То організм дитини в процесі свого росту цю болячку переборе, адже є імунітет, клітини діляться, тіло росте тощо. А у старшого організму не так, такого не буває, і він з цим вже буде доживати (з тим, що у такої людини завелося в організмі).

Так само і з суспільством — нічого ви з цим не зробите, поки нинішнє покоління не відійде. Людей у віці 50+, які отруєні цими синдромами, ви не перевиховаєте ніяк. У такому середовищі це стосується навіть і російської молоді.

— Невже все так в рф безнадійно і назавжди?

— Молоде покоління може мати так зване позитивне підкріплення, коли буде бачити якийсь вибір поведінки і політичної орієнтації, яка дає йому певні преференції. Воно може навчитися чомусь кращому. Та ж постгітлерівська Німеччина є тому свідченням. Попередній Папа Римський (Бенедикт XVI, — Авт.) був членом гітлер'югенду і служив у Вермахті в зенітних протиповітряних військах. Так само у ФРН й мільйони інших людей трансформувалися. Далеко не всі з них були військовими злочинцями і нацистами. Отямилися і пройшло. Але для цього потрібні усвідомлення вини, каяття і прийняття нової реальності. Далеко не всі на це можуть пристати.

"Чим більше ми матеріалістичні, тим міцніше у нас психічне здоров'я"

— Зараз чимало українців переживають вплив і наслідки постійних стресів через війну. Чи страждають мирні мешканці населених пунктів, що знаходяться в тилу, на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), і як на вашу думку з ним ефективно боротися?

— (Сміється) Для початку потрібно менше читати в інтернеті, як краще переживати ці трагічні військові новини. Тому що, не знаю, як зараз, але раніше у медиків зустрічалась так звана "хвороба третього курсу", коли студенти вивчали загальну діагностику, вони знаходили у себе одразу всі хвороби.

Тому, коли зараз медіа вивчили словосполучення "посттравматичний стресовий розлад" і масово починають писати про нього абсолютно безглузді речі, люди знаходять у себе подібного роду діагнози. Це як раніше було популярне слово "депресія". У такому випадку я кажу, якби у вас дійсно була депресія, ви б фізично не могли б вимовити цього слова.

По-перше, ПТСР діагностується не раніше, ніж через півроку після закінчення бойових дій в принципі. Це абсолютно іншого роду явище, ніж вважається, і до поточних неврозів воно не має відношення. Те, що ми спостерігаємо, це — бойовий психологічний стрес, різного роду неврози, невротичні чи психотичні реакції. Психіатрія має величезну шкалу різного роду таких посттравматичних розладів, але це далеко не завжди ПТСР.

По-друге, як я казав вище (про це йшла мова в першій частині інтерв'ю, — Авт.), війна нічого нового не створює. Війна загострює те, що у людини вже до того часу було в голові. Тобто, якщо у людини була якась фобія або тривожність, війна їх загострила. Або якщо у громадян були певні міжособистісні конфлікти, то вони загострилися через загальну невротизацію.

— Що конкретно робити, аби привести свій внутрішній стан до норми?

— Моя перша порада: мінімізувати додаткові джерела збудження. В першу чергу йдеться про інтернет, і не треба вичитувати там про себе різні так би мовити "похоронні діагнози".

Друге. Треба зосередитись на тому просторі і тих людях, з якими ви безпосередньо взаємодієте. Маю на увазі наступне: якщо ви міняєте щось у ваші обстановці, кімнаті, домі, це зміцнює вас психологічно. Якщо ви спілкуєтеся з близькими людьми, яких насправді в реальності більше п'яти і не буває, комунікучи з ними, як з реальними (а не віртуальними істотами), то це вас теж зміцнює.

Але у разі, якщо ви переживаєте, що через брак електрики ваші десять тисяч френдів у соцмережах не побачать ваш лайк, ну, тоді я не знаю (сміється).

Тобто треба повернутися, як то кажуть, до заводських налаштувань у вашому психологічному стані, мінімізувати всі понти, які були пов'язаними з претензіями на особистісний зріст...

— Чому ви кажете "претензіями"?

— Тому що нам десятиліттями напарювали, що особистісний зріст — це щось таке, чого можна досягнути, не докладаючи зусиль і особливо не витрачаючи на це коштів. Умовно — за 5 гривень пройти курс і стати видатною та успішною людиною.

До чого я веду — чим більше ми матеріалістичні, чим більше прагматичні, практичні, тим міцніше у нас психічне здоров'я.