Після Перемоги ми озирнемось, а позаду цвинтар, — волонтер Діана Макарова

Велика війна для багатьох відкрила волонтерство, але в Україні є когорта тих, хто з 2014-го року допомагає військовим на передовій. Ці люди ображаються, коли хтось говорить ніби війна почалась лише 24 лютого 2022 року, оскільки довгих 8 років вони віддавали фронту свої здоров’я, статки, час, а подекуди й життя.

Діана Макарова — засновниця Ф.О.Н.Ду, є яскравою представницею тих самих "олдскульних" волонтерів. За її плечима тисячі блокпостів на шляху до лінії фронту. Важко зрозуміти глибину цієї цифри, але Леді (такий у Діани позивний) та її сім’я живуть війною останні 8 років і, здається, іншого життя у них вже не буде.

Ми зустрілись напередодні Дня волонтера, щоб поговорити про еволюцію, яку пройшли українське волонтерство та українська нація. Розмова вийшла відвертою. Макарова подекуди не підбирає слів, але я розумію — вона знає про фронт куди більше, аніж говорять в офіційних зведеннях Генштабу.

Влада не повинна боятись попереджати про небезпеку

— Для мене Діана Макарова — легенда волонтерства. У 2017 році в Авдіївці були бої за Алмази, місто залишилось без світла та опалення. Неочікувано для багатьох, у непритаманній вам манері, ви тоді похвалили владу. Чим тоді вас так здивувала влада і як оцінюєте дії вже нинішньої влади у лютому 2022-го?

— Почнемо з того, що у 2015 році ми займались евакуацією цивільного населення з Дебальцевого. За час війни було лише три "зелені коридори": страшний Іловайськ, 32-й блокпост (тоді все пройшло вдало), і Дебальцеве. Вивозом цивільного населення тоді займались в основному волонтери. Коли вдавалось когось вивезти (а з Дебальцево волонтери вивезли близько 1,5 тисячі людей), то з’являлись представники влади й заявляли, що це вони зробили, за їх сприяння і таке інше.

Коли у лютому 17-го сталась Авдіївка, ми якраз були на фронті та одразу туди примчали. Я була в шоці від побаченого: влада була на місці і працювала. Не без огріхів, але пункти обігріву були, квартири місцевих ломились від провізії, та й загалом це була вже не та імпотентна влада, яку ми всюди бачили до цього.

У лютому 2022 нас знову місцями паралізувало, але не надовго. Наша країна вчиться. І стає сильнішою у своєму найнеповороткішому місці — бюрократії. Хотілось би, щоб держава вчилась швидше, щоб вона не боялась попереджати про небезпеку.

— Ви про "травневі шашлики"?

— Будьмо відвертими — багато хто не виїхав з небезпечних ділянок, бо думав, що обійдеться. Інша річ, чи поїхали б ті люди, якби влада кричала і гучно заявляла про небезпеку? Не знаю.

— Зараз ми бачимо це на Донбасі, де ще влітку оголосили евакуацію. Люди не їдуть, ба більше — повертаються в розбиті міста.

— Під час цієї фази війни ми не працювали з евакуацією, але я знаю, що багато хто сидів до останнього. Сидів з дітьми. Сиділи навіть тоді, коли ще могли виїхати. Це важко пояснити.

— Мене шокували кадри зі звільненої Харківщини, Херсонщини, Святогірська — там купа дітей!

— Я не можу собі це пояснити.

Мене душить жаба, коли я бачу білборди з рекламою волонтерів

— Ви один з олдскульних волонтерів, які з 2014-го року по фронтах. Тоді був момент патріотичного єднання, який за півроку після Майдану згас на фоні виборів. Волонтери, учасники АТО, розійшлись по різних таборах і почалась політика. Чи є загроза, що цього разу ми теж наступимо на ці граблі?

— Шкода констатувати, але ми вже на них наступаємо. Після Дебальцевого та здачі Донецького аеропорту люди швидко заспокоїлись. Війна перейшла в окопну фазу і частина волонтерів та людей, пов’язаних з війною, відпала.

Для себе олдскульних волонтерів я поділяю на дві групи: ті, хто прийшов з Майдану, і ті, хто прийшов вже навесні 14-го. Як не дивно — друга група дуже сильно піднялась в піарі.

Навесні з’явилось близько 10-12 крупних волонтерських організацій, які гриміли. "Крила Фенікса" Юрія Бірюкова, до яких, втім, багато питань. "Повернись живим" — одразу серйозно вклались в розкрутку. Я поважаю ПЖ, вони багато користі зробили для фронту, хоча їх "монополізація" дратувала і дратує багатьох волонтерів. Армія SOS — зробили величезний шмат роботи — вони розробили "Кропиву" (програму для керування артилерією — Авт.) і зараз працюють над посиленням нашої ППО. Я схиляю голову перед ними, але піару мало, а тому про них набагато менше чути.

У 2014 році було пів року піднесення, захвату та тотального єднання. Потім пішов спад, а закінчилось все тим, що "я вас туди не посилав" (йдеться про відому тезу, яку посилав Кремль і, на жаль, підхоплювали немало українців відносно ветеранів війни на Донбасі — Авт.). Зараз відбувається те саме — декілька місяців шаленого піднесення, коли, мабуть, не залишилось тих, хто б не донатив на армію. Однак населення не може постійно жити у піднесенні. Звільнення наших територій — Харківщини, Херсонщини, Лиману, Святогірська допомагають втримати цю емоційну хвилю, але донати поступово зменшуються.

— До чергового прильоту по Києву…

— Дійсно, страх змушує людей згадати, що війна не закінчилась. А коли вони сидять у бомбосховищах і донатять як скажені, то на авансцену виходять ті волонтери та фонди, які добряче "вкинулись" в піар і частину зборів витрачають на рекламу.

— Де межа між піаром і реальними звітами про свою роботу?

— Для себе я виділяю три групи волонтерів. Є великі фонди — з великими зарплатами, бюджетами на рекламу, які дозволяють отримувати серйозні збори. Вони контактують з військовими на рівні комбатів, комбригів — не нижче.

Є умовне землячество — коли якась тьотя Галя збирає для чоловіка, сина, племінника і т.д. Збирає десь по родичах, знайомих. Потім, вдягнувши цю свою кровиночку, вона починає збирати іншим близьким-знайомим. Але все одно це низове волонтерство.

Між цими групами є прошарок тих, хто не дійшов до "волонтерства за зарплату". Це ті, хто взяв на себе цю ношу ще у 2014 році й несе її досі. Вони десь заробляють, за щось живуть, а у вільний від роботи час займаються волонтерством. Якщо поглянути на те, як слово "волонтер" сприймають у всьому світі, то це найчистіше волонтерство.

Ця група середніх волонтерів працює на рівні рот, взводів, груп. Ми підживлюємо тіло фронту. Наприклад, замість тепловізорів ми веземо на фронт будівельні матеріали, буржуйки, генератори, машини і т.ін. Ці середні волонтери не можуть зробити собі широкої реклами, але їх потреби ростуть кожного дня, бо все більше рот і взводів дізнається про те, що є така умовна Діана Макарова, яка може допомогти.

Зараз ситуація така, що середні волонтери отримують все менше донатів і все більше заявок. І заявок таких, за які не буде братись Притула чи "Повернись живим". Бо мало хто буде закупати плівку чи цвяхи на фронт. І в цій ситуації фонди, які витрачають гроші на рекламу, відтягують до себе велику кількість крупних донатів, а частина менших відпадає, бо вже задонатила ті кошти умовній тьоті Галі та таким як вона низовим волонтерам.

— Яке майбутнє у середніх волонтерів?

— Нас стає все менше. Хтось встиг себе зробити, а хтось зробив стільки, що їх вже не можна забути. Зараз нас нікому навчити, як себе подавати. І ми відмираємо.

— Що робить Діана Макарова? Чи не боїтесь ви вийти із "зони комфорту" (обоє сміються — Авт.) і вкластись в крупний проєкт або краще рекламуватись?

— Я не куплю Байрактар, і не куплю Спартан. Але я можу купити генератори та розвезти їх по фронту, бо я знаю, що це моя ніша, і я з нею згодна. Мене душить жаба, коли я бачу білборди з рекламою волонтерів. Я розумію, скільки грошей там йде в трубу. Мені боляче.

— Люди можуть сказати: та вона просто заздрить.

— Якби я заздрила, то давно виписала б собі зарплатню у власному фонді. Але мова ж не лише про Діану Макарову. Назріває незадоволення ланки середніх волонтерів тими, хто просуває так звану монополізацію волонтерства.

Зараз з’являється все більше різноманітних технологічних платформ для волонтерства. Є навіть державні платформи, які теж акумулюють кошти. А для їх функціонування теж потрібен штат, теж потрібна реклама, хай і більш технологічна. На виході вони дають більше речей для фронту, але ці 30%, які йдуть на обслуговування фонду та його рекламу — витрачаються не на військо. І від цього сумно і мені, і таким як я середнім волонтерам.

— Розглянемо на прикладі — Притула оголошує збір на Байрактар і збирає 600+ мільйонів гривень. Ви ж розумієте, що більшість цих коштів, якби не було цього цільового збору, не пішла б іншим волонтерам? Хтось би не донатив гроші взагалі, а хтось скинув би тому ж Притулі.

— Саме так. Тому й виникає питання: що було раніше — курка чи яйце? Волонтерство чи піар? Тут ми приходимо до балансу ціна/якість — чи відповідає робота конкретного фонду тим коштам, які він витрачає.

— Хто має оцінювати цей баланс?

— Донатери. І тут варто розуміти, що українські донатери за великим рахунком не звертають увагу на звітність — вони своїми грошима вже демонструють довіру.

— Я бачив ваші звіти, де все до копійки розписано..

— Таких звітів не робить майже ніхто. На жаль, навіть величні фонди не заморочуються, щоб робити такі детальні звіти. Виходить, що гроші, які мільйонами падають на рахунки волонтерів, ніхто не контролює. Якщо цим займеться держава — це погано закінчиться. "Ми всі сядемо" (сміємось — Авт.)

— Чи є те, у чому ви відмовляєте в допомозі. Наприклад, дзвонять військові з проханням придбати шкарпетки, або щось таке?

— Я цього не розумію. Шкарпетки як милі подарунки (з різними слоганами, смайликами і так далі) — сприймаю. Сприймаю в’язані теплі шкарпетки, як привіт від мами з дому. Але чому волонтер має закуповувати робочі шкарпетки на роту? Це вже занадто.

Хоча, скажу відверто, бувають інколи випадки, коли навіть я не можу відмовити. Дзвонить жінка і каже, що в неї онкологія і троє дітей, а чоловік на фронті. Просить форму. Як їй відмовити? Я розумію, що вся хай навіть космічна зарплата її чоловіка в 100 тисяч гривень йде на сім’ю. В таких рідкісних випадках доводиться викручуватись.

Загалом ми спілкуємось з військовими і просимо їх з розумінням віднестись: якщо ми зараз купимо вам форму, то не зможемо купити вам же машину. 10-15 разів щодня я вимушена говорити батькам, жінкам, дітям військових: "Мені шкода, але нехай ваш тато купить собі форму сам". Це важко. Це з’їдає з середини.

Війна — ревнива сука. Якщо ти не звертаєш на неї увагу, вона підходить все ближче

— Як оцінюєте боротьбу з руським міром, яку нині демонструють наші спецслужби?

— Ми мусимо надолужувати те, що не робили з 2014 року. Варто визнати, що в певних місцях ми дозволили відвертий внутрішній сепаратизм та колабораціонізм. Це дозволило росії під час вторгнення в певних місцях взяти нас голими руками. Наприклад, Херсон. Ми знаємо, як легко його здали, як ми без бою втратили Мелітополь та Бердянськ, і купу інших випадків.

— Цьому сприяла відсутність покарання колаборантів, які "відзначились" у 2014 році.

— Безумовно. Якби свого часу спецслужби та влада в цілому звертали увагу на сепаратистські настрої у Херсоні, Миколаєві, Одесі та інших містах Півдня та Сходу — можливо, зараз там була б інша ситуація.

При цьому зверніть увагу, яким абсолютно героїчним виявився Харків! І це попри те, що влада в місті багато років належала Добкіну та Кернесу.

— Мій друг з Харкова Макс Іванов перед вторгненням був впевнений, що у випадку великої війни квартири у місті черед одну будуть в триколорах…

— І раптом такий тотальний спротив. Я теж була здивована. Річ у тім, що я родом з Півдня України й добре знаю, яке населення там живе. Українська мова — була переважно в селах, а саме поняття українськості для багатьох було не до кінця зрозумілим. І раптом такий героїчний Херсон, Миколаїв, Мелітополь, Харків, Схід.

— У кадрах звільненого Херсона вражає кількість українських прапорів, які люди зберігали попри велику небезпеку. Але це 8 місяців окупації, а в Донецьку-Луганську — 8 років. Очевидно, там нас так зустрічати не будуть…

— З 2014 року я знаю тих, хто співпрацював з луганським та донецьким спротивом. Але варто зрозуміти, що з плином часу їх фізично ставало менше. Здавали цілі партизанські ланцюжки. Хтось виїхав, когось вбили, хтось помер. Тому я проти того, щоб називати Луганськ та Донецьк ватними містами, але варто розуміти, що пройшло дуже багато часу і дійсно ситуація там буде відрізнятись від херсонської.

На жаль, ми не дізнаємось всіх, хто партизанив. А це далеко непоодинокі випадки. І зараз ми бачимо в Херсоні, Мелітополі та інших містах — там багато наших людей, які теж працюють на Перемогу.

— У чому секрет такого спротиву у Харкові, Херсоні та інших містах Півдня та Сходу?

— Ці люди були українцями, хоча й не вважали себе такими. Що таке українець? "Це моя земля! Я за неї вмру. Моя хата, мої діти на вулиці — я буду їх захищати!" — ось це українець. Він дуже тісно пов’язаний з Україною та українською землею.

Львів’яни йдуть вмирати за донецьку землю якраз тому, що "це моя земля, це моя країна". А ці херсонські хлопчики які загинули у Бузковому парку (мова про бійців місцевої Тероборони, які вийшли проти бронетехніки з "коктейлями Молотова". Наразі відомо мінімум про 30 розстріляних 28 лютого — Авт.). Вони ж вийшли не тільки за Херсон. Вони йшли вмирати за Україну.

Допускаю, що люди на Півдні та Сході навіть самі не знали, наскільки вони глибоко пов’язані з Україною. Українство виявилось грандіозним навіть у тих, хто не вважав себе українцем.

Багато хто по-новому поглянув на війну та Україну. Пам’ятаєте Святослав Вакарчук записав пісню "Не твоя війна"? Вона викликала багато негативу саме серед військових. Вони говорили: "Як це — "не моя війна"? Я отримав поранення на цій війні, я воюю на цій війні!" Зараз Вакарчук знайшов своє місце, їздить фронтом і там дійсно раді його бачити. Так само як і протягом восьми років з’являлись заклики в тому числі від дуже відомих особистостей про те, що треба відмовитись від Донбасу, звести мур на кордоні з ним і забути. А зараз всі вони прокинулись і допомагають фронту.

А фронту допомагають всі — і колишні регіонали, і колишні колаборанти. Однак допомога фронту — це необхідність, а не індульгенція. Багато хто думав, що війна їх омине, але це не так. Війна — ревнива сука, якщо ти не звертаєш на неї увагу, то вона підступає до тебе все ближче. Зараз багато хто цю істину зрозумів.

На росії ніколи не було й не буде масового волонтерства

— Чи варто озвучувати наші втрати?

— Точково втрати називаються. Зараз ми розуміємо, що будь-яка озвучена цифра не злякає український народ і не змусить здатись. Навіть, якщо мова буде йти про мільйон загиблих. Багато людей, на жаль, ми не знайдемо. Після відступу російських військ від Києва знайшли багато братських могил. А багатьох не знайдемо, бо вони лежать на дні річки або глибоко під землею. Не певна, що ми колись дізнаємось точну цифру втрат.

— А ще скільки зниклих безвісти, полонених…

— Щодо всіх тих, хто може бути в полоні, ми воліємо вірити, що вони живі. І радимо сім’ям, щоб вірили, що вони саме в полоні. Днями маю два випадки, коли з полону повернули двох людей, про яких я була впевнена, що вони загиблі. Це чудо! Треба вірити завжди!

— В чому "феномен" російського волонтерства? Чому вони чекають, що все повинна оплатити держава, а в Україні тим часом люди віддають останнє незнайомцям, які за них помирають на фронті?

— Ми мало знаємо про російське волонтерство. Ми бачимо в мережі всілякі жарти на кшталт: збираємо на тепловізор, бо хлопці мерзнуть. Насправді волонтерство на росії існує, навіть є деякі крупні волонтери. Ми пам’ятаємо Доктора Лізу, яка вивела своє "волонтерство" в політичну кар’єру. Земля їй бетоном тільки за те, скільки вона наших дітей викрала до росії.

Просто історично росіяни якщо й волонтерили, то в напрямку котиків-собачок, а з лютого дещо відірвались і почали робити щось для фронту. Звісно, виглядало це як нікчемне повторювання за українцями і воно глобально нічого не змінює — це крапля в морі.

Окремо є кластер "волонтерів", які допомагають "переселенцям", яких примусово вивозили до росії (а хтось і за власним бажанням).

— Чим росія відрізняється від нас в плані волонтерства?

— Там нема й не буде масового вливання грошей у свою армію. Масове волонтерство в Україні — це по суті добровільний військовий податок. Українці зрозуміли, що таким чином ти рятуєш чиєсь життя, власну землю. Ти платиш наперед за власну волю та свободу своїх дітей. На росії ніхто не обкладе себе таким додатковим податком. Їм ця війна цікава хіба щоб напитись і зайвий раз покричати "Крим наш".

— Їм буде цікава ця війна, коли вона перейде на російську територію і вони будуть воювати вже за свої Бєлгороди і Ростови. А зараз вони окупанти, тому й мовчки сидять, а за армію платить держава, — приєднується до нашої розмови Ігор Пивовар — волонтер Ф.О.Н.Ду, брат загиблого на Донбасі волонтера Андрія Галущенка (Ендрю).

— Як ви оцінюєте той факт, що війна нині йде фактично у прямому ефірі?

— Це класно — це дозволяє людям бути поруч з фронтом, відчувати його. До лютого 2022 року між фронтом та простими людьми була велика прірва. Зараз цієї прірви немає. Це допомагає збирати більше донатів і загалом не втрачати відчуття, що війна триває.

— Але є й інший момент — скільки інформації через цю війну онлайн було отримано ворогом…

— Так, дійсно. На фронт потрапило багато блогерів, які не були підготовленими до умов війни. Вони не проходили курси для журналістів і є непоодинокі випадки, коли фото та відео з передової шкодило нашим бійцям. Втім, бували випадки, коли дуже досвідчені журналісти у погоні за піаром засвічували позиції ЗСУ.

Повинна бути культура подачі війни онлайн. І виробляти цю культуру повинні ми самі. Варто пам’ятати — на фронті головні військові.

— Давайте підведемо до якогось позитивного фіналу…

— Спочатку хотіла сказати, що він попереду, але розумію, що позитивного фіналу в нас не буде ніколи. Я мрію вийти в сукні на Ізварине (пропускний пункт на кордоні з росією у Луганській області — Авт.) і показати росіянам середній палець. Потім те саме повторити на Форосі в Криму.

Ми обов’язково здобудемо Перемогу. Зараз в Перемогу я вірю більше, аніж у 2014 році. У нас зараз армія професіоналів. Але весь жах в тому, що ми не повернемо тисячі наших загиблих. Після перемоги ми станемо на кордонах, озирнемось, а позаду цвинтар.

— Не надто позитивне закінчення розмови вийшло…

— Попри все, наша армія демонструє феноменальні результати, вона перемагає. Я досі з трудом вірю, що ми звільнили Херсон. Але ми все ж це зробили. Перемога точно буде за нами.

Для тих, хто хоче допомогти Ф.О.Н.Ду Діани Макарової залишаю реквізити.

Приватбанк, на ім'я Діни Макарової

4149 6293 5901 9080 гривнева картка

5168 7422 4481 0432 євро

4149 6293 5767 1312 долари

Monobank — 5375 4114 1544 6702

Картка підтримки фонду (на підтримку штанів):

4149 6293 5601 0256

PayPal: makarova.pruel@gmail.com

MoneyGram: отримувач Makarova Oleksandra. Отримання в гривнях.

Ощадбанк — 4790 7299 4817 9817 (Макарова Д.К.)

Картка для допомоги мирним жителям і медикам: 5168 7554 2959 0744