Дружина загиблого пілота Дмитра Чумаченка: "Всі дні війни ми листувалися про те, як після Перемоги станемо батьками"

Український захисник, пілот Дмитро Чумаченко посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. 23 березня льотчик зустрівся у повітряному бою з нерівними силами противника поблизу села Тригір‘я на Житомирщині. Захисник відвів підбитий літак від сільських будинків і направив його в лісосмугу, чим врятував десятки, а то й сотні життів. Дмитру було всього 26, його дружина – Христина Чумаченко — залишилася вдовою в свої 23.

Христина стійко тримається, та за кожним її словом можна почути щоденні повторення самій собі "я сильна, я витримаю". Наше спілкування з дружиною героя, як вона сама зазначає, стало певним сеансом психотерапії.

Надійне джерело новин про війну – підпишись на наш Telegram

Дівчина наголошує: кожен загиблий захисник – не просто мужній українець, котрий за майбутнє своєї країни заплатив ціною власного життя, а людина, яка мріяла, закохувалася, хотіла виховувати дітей і просто жити.

Далі — пряма мова Христини Чумаченко в ексклюзивному інтерв’ю "Телеграфу".

Перша зустріч

З Дмитром ми познайомилися в 2018 році. Дуже добре пам’ятаю той день. Я якраз успішно закінчила курси акторської майстерності, пішли святкувати. В одному з місцевих пабів зустріли друга Діми, який виявився колишнім учнем цих курсів, він і запропонував сісти за їхній столик — там поруч і був Діма. Одразу на нього увагу не звернула. Просто поспілкувалися. Він попросив мій номер телефону, сказав, щоби самостійно записала — і я надрукувала "Христиночка". Почали переписувалися. Це було звичайне знайомство. Ні про що доленосне на першій зустрічі в Івано-Франківську і не думала. Але Діма дуже позитивний, умів побалакати, підібрати правильні слова, ми розговорилися, сходили в кав’ярню, дуркували всю дорогу… Й таке враження склалося, ніби я знаю людину сто років. Він захопив мене своєю харизмою.

Закоханість

Метелики з’явилися пізніше. Якось він написав: "ты моя девочка" (Діма спілкувався російською). Але тоді ми обидва, напевно, не розуміли до кінця, наскільки важливі один одному. Усвідомлення, коли могли сказати один одному "я кохаю тебе", прийшло десь через місяць після пропозиції бути його дівчиною.

Заручини

Ми розмовляли про те, що не хочемо поспішати з весіллям. Тому пропозиція була дуже неочікуваною! Якось Діма сказав, що поїдемо "в гості". Я вийшла з дому в розслабленому вигляді, в лосинах, футболці… А виявляється, в Луцьку є однойменний заклад. Тож я була зовсім не готова до візиту в ресторан. Більш того, в той день у мене була ангіна. В "Гості" їхали машиною друзів. В дорозі помітила не зовсім зрозумілі діалоги між ними. Бо всі, крім мене, про все знали. Пам’ятаю, як Альонка, моя подруга, спитала свого хлопця про те, де лежить "повербанк". Той відповів, що у бардачку, але краще туди поки не заглядати, мовляв, потім зарядиш телефон. Це якось забавно було! Коли ми вже приїхали на місце, то всі почали замовляти якісь вишукані салати… А я, як завжди зі своєю простяцкою такою душею, беру вареників, сік…

Як смачно поїли, то вирішили прогулятися територією. Там було дуже багато смішних моментів. Один із таких, коли Діма сказав фразу "Сегодня небо на миллион-миллион". Я дивлюся на небо, розумію, що небо як небо, нічого незвичайного немає. І ось моя подруга з хлопцем кажуть, що їм терміново потрібно відійти. Ми з Дімою лишаємося наодинці. Він говорить про те, наскільки я для нього цінна, як мене любить. Так як це дуже часто чула, то для мене це було звично. Але я розуміла, що щось не те… В якусь мить з-за його спини з’являються квіти, Діма стає на коліна і питає, чи вийду я за нього заміж. Так як в мене ангіна, я навіть нічого не можу відповісти і просто в сльозах ствердно хитаю головою. А перше моє питання було: "На яку руку надіти каблучку?"

Весілля

В 2019-ому, 7 вересня, було весілля. Вирішили зробити його саме для друзів, типу вечірку. В 2020 році на річницю планували за кордоном організувати гарну церемонію, зібрати всіх родичів. Але тоді бахнув коронавірус, зірвав усі плани.

Дружина пілота

Діма родом з росії. В дитинстві переїхав в Донецьку область, після школи навчався у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. З самого дитинства в нього було бажання стати пілотом. Пам’ятаю одну із наших перших прогулянок з Дімою, коли він мені сказав: "Бути пілотом — це не так уже і романтично. Моя дружина повинна розуміти, що це постійні відрядження. Можуть бути якісь проблеми чи затримки на роботі". Я зрозуміла це з часом. Після весілля ми жили в Луцьку, нам видали квартиру, так як він військовослужбовець. Діму могли відправити у відрядження на довгий час, найдовше не бачилися три місяці, але могло бути і довше, якби я не приїжджала. Сумувала за коханим, і куди би він не їздив — їздила за ним по всіх куточках України. Наше сімейне життя по суті так і тривало. Жодного Нового року не святкували, як звичайні люди: збираються вдома вдвох чи з друзями. Після одруження всі три Нових роки Діма провів на чергуваннях. Двічі випала можливість приїхати до нього.

Спільна справа

Якось нам захотілося вигадати в Луцьку щось нове і цікаве. Виникла думка про кінотеатр для двох, де можна просто відпочивати своєю компанією. Вдалося відкрити наш спільний заклад "Знято". Весь свій час і ресурс вкладала в розвиток цього закладу, і подальше моє життя буде пов’язано з цим. Ми часто проводили там час. Намагалися дати людям комфортні умови і позитивні емоції. Це такий собі домашній кінотеатр для двох чи компанії. Можна обрати будь-який фільм, незалежно від того, що транслюють в кінотеатрах. Треба лише завчасно забронювати сеанс. Дозволяється приносити з собою їжу та напої. Деякі гості казали, що в нас так затишно і по-домашньому, що хочеться зняти взуття на вході.

Війна

Діма завжди говорив мені, що всіх військових готують до війни, а не до миру. Це логічно, але ніколи не думала, що війна у ХХІ сторіччі може статися конкретно в нашій країні. Коли тільки почали говорити про ризики повномасштабного нападу, ми з Дімою вірили в краще. Але десь за тиждень до вторгнення він сказав, щоби я зібрала тривожну валізку. В першу чергу склала йому, бо розуміла, що його будуть відправляти кудись. За декілька днів до того, як все почалося, говорили не про саму війну, а скоріш про якесь відрядження. Думка про те, що розпочнеться війна, не лізла ні в чию голову. 24 лютого я прокинулася від дзвінка мами Діми, яка повідомила про початок війни. Спросоння стала "гуглити", а коли побачила, що на нас напала росія — мене почало трусити. Не знала, що робити. Телефонувати Дімі не хотіла, бо розуміла, якщо він на чергуванні — значить про все знає. Можливо, десь літає, тому не хотіла ніяким чином його відволікати. Чекала інформації від нього, коли сам зателефонує. Почало вибухати на аеродромі в Луцьку, то був дуже-дуже страшний момент. І буквально хвилин за 15 після цього зателефонував Діма, запитав, чи в безпечному я місці. Я поїхала за місто, пізніше — до себе в село на Франківщину.

Остання зустріч

23 лютого ми бачились перед тим, як Діма пішов на чергування. І потім випала ще одна можливість. Це було 27 лютого. Ми якраз тоді привезли нашим військовим допомогу, необхідні речі. А ще я взяла його обручку, бо забув вдома. В той день ми просто стояли, спілкувалися, я плакала. Були моменти, коли не знала, що вже запитати, але постійно говорила щось — аби не замовкати. Боялися мовчання. Бачила, що інша пара більше обіймалися, а ми — більше розмовляли. Мені хотілося відчувати його поряд і наслухатися. Діма казав, що замочимо тих орків, все буде добре, не переживай… У них у всіх там такий бойовий дух! Саме в той день він не готував мене до чогось найстрашнішого, але ми підіймали ці теми не раз. Діма дуже переживав, щоби я була готова до всього і завжди намагався проговорити кожну ситуацію, попередити. Казав: "Якщо щось зі мною станеться, ти повинна бути сильною, в тебе обов’язково все складеться в житті". Та я завжди його зупиняла: "Так, не говори мені про погане, бо я впевнена що все буде добре". Тож навіть в ті моменти, коли підтримка більше була потрібна йому, він намагався підтримати мене.

Катапультування

Діма завжди розповідав мені про свою справу. Хотів, щоби я справді була дружиною пілота. Пишався, коли я могла комусь розповісти про швидкість літака чи інші моменти, що стосуються польотів. Чомусь відклалося в пам’яті, як він пояснював про катапультування. Діма казав, що в першу чергу потрібно рятувати людей. Пілоти мають думати про те, куди спрямувати літак, щоби це було не село з мешканцями, а галявина чи ліс, де нікого немає. Це так відчайдушно і відважно! В той момент у мене не вистачало слів, щоби йому щось відповісти. Він постійно відкривався переді мною. Звичайні люди поглядають на ці речі зовсім по-іншому. А у пілотів свої закони і правила, спрямовані на наш захист.

День загибелі

Не було передчуття. Я настільки вірила в його сили і в те, що він зможе. Знала, що все буде добре, це ж Діма. Але якось в той день, не знаю чому, десь о 22 годині у мене всередині щось йокнуло, пролетіла думка про катапультування чи щось таке. В той же час в Інстаграм надійшло повідомлення від дружини іншого військовослужбовця-пілота. Діма тоді довго не виходив на зв'язок. О 18:55 з’являвся останній раз, писав, що зайнятий. Чекала, що напише перед сном. У повідомленні дружина питала, чи в мережі Діма, написала про падіння літака. Я почала хвилюватися, відчула, що щось сталося серйозне. Діма загинув 23 березня. Всю ніч я чекала від нього звістки. Зранку 24-го мені вже точно повідомили, що він загинув. Місцеві жителі писали мені, як чули шум літака, бачили, як літак пролітає над їхніми будинками прямо в ліс. Пілот відвів підбитий літак від людей. Мені відправляли фото з місця падіння. Жахлива картина. Не могла дивитися. Про нерівний бій писали і місцеві ЗМІ. З кожним днем я все більше перекручувала у своїй голові спогади і події, і почала знаходити істину в тому, що він говорив. Напевно, Діма просто не міг вчинити по-іншому.

Підтримка

Коли я почула цю страшну новину, то захотілося виплакатися словами. Я написала пост. Після цього полетіла шалена підтримка в мою сторону. Спершу взагалі не бачила цих слів. Писала всім на автоматі "дякую" крізь сльози. З часом до мене почало приходити розуміння, що постійно лити сльози, бути з опухлим обличчям – точно не те, що хотів би бачити Діма. Почала брати себе в руки. Думка про це, друзі та близькі поряд, неймовірна підтримка в мережі – все це разом допомагає бути такою сильною. І я намагаюся ділитися цією підтримкою з іншими. Бо не тільки в мене хтось загинув, не всі можуть бути морально сильні й стійкі. Підтримки достойна кожна дівчина, дружина, мати. Виникнула ідея зробити пост з нашими героями, розповісти історії їхніх дружин, щоби їм теж міг хтось допомогти і висловити добре слово. Зараз назбиралося десь 6-8 історій дівчат.

Мрії

У Діми був цілий список мрій. Якось ввечері ми сиділи і розписували всі свої бажання. Бо перший крок до матеріалізації – прописати свої мрії. Потім зачитували тихо один одному. Цей список мрій зараз в мене зберігається. Я буду намагатися їх реалізувати. До вторгнення нашим головним бажанням було стати фінансово незалежними. Але коли всі українці відчули на собі цю жорстоку війну, то на перший план одразу стала сім’я. Ми з Дімою заговорили про дітей, про продовження роду. І з перших днів війни ми весь час переписувалися про дітей, обговорювали, як ми будемо щасливими батьками… Це стало першою мрією. Хотіли максимально подорожувати Україною. Вирішили, що будемо ще більше підтримувати українське – виробників, підприємства. Хочеться показати людям, що той, хто загинув за них, це не просто хтось, а людина, яка мала свою історію, сім’ю, плани, мрії… Мені здається, такі історії можуть дати якусь наснагу боротися далі, жити і точно знати, що всі захисники, які стоять на обороні нашої країни, сильні та незламні. Кожен із них наш герой.