Раз ми сперечаємося про успішність контрнаступу, то зайшли ми дуже далеко. Але програти можна завжди

Блогер, головний редактор "Петро і Мазепа" Макс Гадюкін нагадав про перші дні вторгнення

Далеко ми зайшли, правда? Зараз модно сперечатися про успішність контрнаступу – а я раджу пам’ятати ту весну.

Зараз ми сваримося через ракети та калібр тих чи інших снарядів. Куховарки нишпорять в авіації. Кожен поважаючий себе двірник точно знає, як варто наступати на Мелітополь. Одне не змінилося. Самопроголошені експерти так само товкмачують, як усе буде.

А їхні прогнози не справджуються. Ой, одразу дві речі не змінилося, як бачите.

Безперечно, у мене є своя позиція. Просто не хочеться ох**вати і вдавати, що ми тут до**я наддержава. Що в нас армія найкраща. Так, люди добрі – але кількість совка всередині ЗСУ ніхто не скасовував. Просто це доведеться виправляти вже згодом.

Щоб не зазнаватися, найкраще згадувати ту весну. Коли "НАТО, закрий небо". Наївність у всеозброєнні, перші боязкі постачання.

Менш боязкими були одні. Боязкішими інші, але в сумі це був початок гри.

Ми раділи кожному джавеліну. Кожній поставці, кожному ящику патронів. Кожній касці. Та всьому раділи, бо приблизно всього ми не мали. Лише бажання вистояти.

Якщо зараз у нас списи ламають при обговоренні успішності контрнаступу – значить, ми реально зайшли далеко. Це не привід зупинятися. І точно не ознака незгораючої суми: програти можна завжди. Все швидкоплинно.

Тому що ми далеко зайшли. I tried so hard and got so far, тільки до the end досі до біса далеко.

Краще згадаю інший шматок пісні.

I've put my trust in you

Pushed as far as I can go

For all this

There's only one thing you should know (Linkin Park — In the End)

У нас лайнова і прогнивша зі старту наскрізь держава і все ж саме в той момент ми зібралися і в**бали ворога замість своєї вени. Як?

Як далеко забралася та Україна, з якої з**бували посольства? Як?

У нас усі сто разів сваряться через колір упаковки сосисок – і при загрозі, від якої розбігалися б мільйони інших громадян, наші мільйони не здригнулися. Як?

А х*р його знає як. Але замість "руської весни" вийшла справжня Українська весна. Вона все ще поряд. Поки є ми – їй нікуди не подітися. Раз ми змогли минулої весни, точно зможемо ще не раз: те, що спонукало Україну перекинути шахівницю, у нас у крові.

За всіх наших помилок, це історія успіху. Сюжет, у якому жертву не повели – просто залишили на заклання, про всяк випадок забравши послів із майбутнього вівтаря.

Окей, послів хоч не заляпало. Адже далі на вівтарі творилися такі речі, для яких у даркнеті є окремі сайти. Особливо коли подихала Росгвардія зі щитами. Або українці вчилися, що головне під час зустрічі з недобитим окупантом – вчасно вирубати камеру.

Ми помиляємося, та все ж літо-2023 від весни-2022 відрізняється приблизно всім. Ми помиляємося, і все ж таки йдемо вперед. Якщо хтось не захоче йти – його відчеплять від складу та поїдуть далі.

Росіяни раді, що ми не у Криму? Звикають до дронів? Це багато про що говорить.

Ми зайшли надто далеко. І це круто.

Джерело: пост Гадюкіна у Facebook.