Немає сумнівів, що росія спробує піти вперед великими силами. Питання – звідки

У четвер, 19 січня, Україна переживає 330-й день широкомасштабного російського вторгнення. Окупанти активно атакують на Донеччині, а Захід не менш активно нарощує допомогу Україні.

Немає сумнівів, що незабаром рф спробує піти вперед досить великими силами. Питання лише – звідки.

Щодо гіпотетичного наступу з боку Білорусі – російської армії чи змішаних сил, – у найближчі три-чотири тижні це малоймовірно.

Проста арифметика. Щоб такий удар був успішним, необхідно угруповання не менше, ніж те, що йшло з території Білорусі до Чернігівської та Київської областей 24 лютого минулого року. Це щонайменше 60 тисяч людей.

Зараз у Білорусі, за даними нашої розвідки, перебуває до 15 тисяч російських військовослужбовців. Тамтешні полігони можуть умістити до 20 тисяч людей. Перекидання необхідних для формування повноцінного угруповання ще 40 тисяч – це щонайменше два тижні. Але ж треба ще пройти злагодження, підвезти ПММ, розв'язати питання з польовими госпіталями, купу інших господарських моментів. Це ще щонайменше тиждень.

Ешелони потоками з росії до Білорусі поки не йдуть. Підуть вони, тоді й піде відлік цього терміну до гіпотетичного вторгнення – три-чотири тижні.

З погляду можливої участі у вторгненні білоруських військ. Навіть якщо буде ухвалено таке рішення (імовірність чого на сьогодні є досить малою), це теж відлік у районі місяця. Необхідно провести мобілізаційні заходи, призвати певну кількість людей, підготувати техніку.

Відповідно, протягом трьох-чотирьох тижнів ймовірність удару з північного напрямку досить невелика.

Інформація про те, що росіян перекидають до Білорусі у цистернах за температури близько мінус 4 градусів – цікава версія, мені вона сподобалася. Цікава. Примушує посміхнутися.

Завдання України – до моменту, коли російський наступ, звідки він би не почався, видихнеться, мати потенціал, щоб завдати свого удару. Саме тому актуалізувалися розмови, зокрема про постачання важкого наступального озброєння.

Україна намагається пришвидшити процес. Але нам варто розуміти, що між рішенням про передачу тієї чи іншої техніки та її наявністю на території України є певний часовий проміжок.

Простий приклад. Екіпаж танків радянського зразка – троє людей, західних – чотири. Це не означає, що до танка просто можна підсадити додаткового бійця, після чого екіпаж зможе працювати як єдине ціле. Мова йде про перенавчання.

Тобто за політичного рішення, наприклад, про бронетехніку, певна кількість наших бійців вирушає на полігони до Німеччини, Нідерландів, Британії. І проходить там навчання. Мінімум три-чотири тижні. Лише після цього вони разом із технікою повертаються. Частина виступає як інструктори для інших підрозділів ЗСУ, якщо постачання техніки йдуть масово. Або, якщо постачання невеликі, у форматі відряджень на полігони за кордон їде наступна група.

Щодо активної позиції поляків у ракурсі поставок тих самих танків в Україну. Зокрема їх підштовхування Німеччини у цьому напрямі.

Треба розуміти, що для поляків – це актуальніше безпекове питання, ніж для німців. У Польщі набагато чіткіше розуміють, до чого може призвести перемога росії та колапс України. До того ж Польща претендує на роль регіонального лідера, політичного зокрема. Звідси й активніша, жорсткіша позиція, у тому числі щодо партнерів, якщо є в цьому потреба. Полякам важливо продемонструвати готовність підтримувати Україну, надаючи необхідну підтримку тут і зараз.

Німеччина має обережнішу позицію. На цьому тлі Польща свідомо йде на загострення ситуації, щоб змінити ставлення офіційного Берліна до постачання озброєння в Україну.

Тут є і український трек, і трек польської дипломатії – чи може Польща нав’язати свою волю Німеччині.