Носії ностальгії вигаданої реальності СРСР приречені бути незадоволеними

Прорадянська ностальгія — це не мрія про минуле. Це мрія про вигадане минуле. Її носій хоче повернутися в ту реальність, якої ніколи не існувало, й саме тому він приречений лишатися незадоволеним.

"Ковбаса по 2.20", "горілка по 3.62", "полиці порожні, а холодильники повні" — формули мрії про минуле напрочуд живучі. Уявлення про Радянський Союз — це мікс із фільмів Гайдая та Рязанова. В яких Шурік бере гору над симпатичними хуліганами, а міліція ловить контрабандистів на живця-Нікуліна.

Реальність радянського побуту стерта з пам’яті — три десятиліття вихолостили негатив, дбайливо дозволивши людям вигадувати собі минуле. У цьому минулому немає черг по продукти, немає блату та дефіциту, державний муж — розумний, а держава — турботлива.

Вони й далі розповідають, що в СРСР люди читали найбільше у світі. І немає сенсу їм пояснювати, що заповнені книжкові полиці, як і аншлаги в театрах, були тим-таки проявом тотального дефіциту. Тільки йшлося про дефіцит розваг: через недоступність альтернатив люди розхапували книжки та квитки.

Я свідомо не згадую про свободу слова: ті, що сумують за СРСР, і зараз не вважають її відсутність за недолік. Але навіть той споживацький рай, який вони собі ностальгійно вигадують, — він же ж зітканий зі стрічок "Іронія долі", "Дівчата", "Операція "Ы"" та "Москва сльозам не вірить". Якщо показати цим людям "Маленьку Віру", вони вважатимуть це за глум над своїми найкращими почуттями.

Саме ці люди щоразу голосують на виборах за ретроградні гасла. Вони відмовляються розуміти, що стара дійсність довела свою неконкурентоспроможність ще 1991-го року, поховавши державу-носія. Вони мріють про минуле — і позбавляють своїх дітей майбутнього.

Одна проблема: навіть якщо їхня мрія справдиться — вони будуть невдоволені.

Вони вірять у Союз, дистильований від вад. Навіть якщо перенести їх у реальність сімдесятих — вони не повірять.Тому, що тяготи й злидні просто не прописалися в їхній пам’яті. Вони не повірять в автентичність того, що побачать, і вважатимуть себе ошуканими.

Біда цих людей у тім, що вони — апріорі протестне голосування. Вони здатні голосувати тільки за той порядок денний, що оголошуватиме майбутнє — плацдармом для відживлення минулого. Того минулого, яке прозирає з радянських кінофільмів, але якого насправді ніколи не було.

Вони ностальгують не так за епохою, як за віком. Воно встигло змішатися до стану повної нерозрізненості — пам’ять про власну молодість, відчуття перспектив та обріїв вони ототожнюють з державним устроєм. І будь-яка реконструкція не поверне їм здоров’я та силу, а тому вони все одно будуть похмурі й ображені.

Немає сенсу намагатися загравати з ними. Усього зробленого виявиться недостатньо. Все втілене вони назвуть половинчастим. Навіть тотальна історична реконструкція (неможлива у принципі) не задовольнить їх. Тому, що вони живуть мрією про вигадане минуле.

Тож не варто сипати бісер.

Джерело: Facebook-сторінка Павла Казаріна.