Дід без перемог. Чому Путін уже програв та кому були його слова 9 травня

У День Перемоги над фашизмом багато хто чекав від російського диктатора Володимира Путіна якогось революційного рішення (оголошення війни, ядерного удару або навіть згортання військової "операції" на українській території), проте все сталося інакше. Не бачу сенсу переказувати усю ту маячню, яка відбувалася (і відбувається) сьогодні в Москві — ключові тези з виступу Путіна можете почитати тут. Поговоримо про сенси "головного свята всієї Росії".

А може домовимося?

Потрібно визнати, що на промови Путіна завжди чекають. По-перше, весь світ на прикладі Бородянки, Маріуполя, Попасної, Волновахи та інших українських міст та селищ бачить, які укази віддає російська влада та проти кого насправді веде війну "друга армія світу". І все ж, ядерна зброя та міцні економічні зв’язки із Заходом змушують останнього звертати увагу на позицію Кремля. По-друге, публічна дипломатія це завжди гра прихованих смислів.

Наприклад, сьогодні президент РФ у своїй промові раптом повернувся до грудня 2021 року, коли Москва нібито пропонувала Заходу обговорювати гарантії безпеки (насамперед для Росії). Очевидно, таким чином Путін посилає сигнал про готовність сідати за стіл переговорів, але вести їх хоче не з Києвом, а з Вашингтоном.

Сенс зрозумілий: Росія в очах Путіна — наддержава, з думкою якої всі мають рахуватися. Бажання Путіна говорити з Байденом ґрунтується ще й на тому, що американського президента той вважає собі "рівним". Путін хоче повторення Ялти-1945, проте героїзм українців та стійкість української влади зробили все для того, щоб без України жодних переговорів щодо її долі не відбувалося.

Зеленський — мабуть, наймедійніший політик останніх місяців і найближчим часом навряд чи щось зміниться. У разі спроби переговорів за спиною в України, очевидно, що наш президент може зробити цю інформацію публічною та західним лідерам — чи то Байдену, Шольцу або Макрону — доведеться виправдовуватися за подібні речі. Ми змогли зробити так, що бути за Україну стало правильним, трендовим, якщо хочете. А в епоху диджиталізації та соцмереж тренди дуже важливі.

Перемог.NET

У промові президента РФ 9 травня багато було сказано про необхідність проведення "спецоперації" в Україні. Про превентивний удар, русофобію і так далі. Простіше кажучи, Путін намагався виправдати війну проти України. Ба більше, всередині Росії це виправдання з радістю приймуть, оскільки в принципі не бачать нічого поганого в тому, щоб поїхати "на Україну" та померти в ній за мікрохвильову піч і 52 долари добових.

Кісткою у горлі Путіну стоять Київ, Харків, Маріуполь та Одеса. Жителі останньої порвали його на шматки за одне висловлювання про "АдЕссу". Покладання квітів до стелл міст-героїв у той час, коли ними летять твої ракети й вбивають там мирних дітей — що може бути цинічнішим?

Підсумки до 9 травня: яскравих перемог у Путіна немає, Донбас стирається з лиця землі, оскільки захопити хоч щось воєнним шляхом у росіян не виходить. Страждає Південь України — Херсон, Бердянськ, Енергодар, Мелітополь — ці міста перетворили на вітрини російського світу з прапорами СРСР, георгіївськими стрічками та "безсмертним полком". Але всі ці "парадні" мітинги значно менші, ніж проукраїнські, на які на третьому місяці окупації героїчно виходять наші громадяни. Вони бачили, що Україна – це про майбутнє, а Росія – про далеке минуле, до якого не хочеться повертатися.

Час творити історію чи нею торгувати?

Зовні і те, що відбувалося у Москві, і те, що влаштували на окупованих територіях України, — пережиток минулого. Пристарілий Путін (до 70-ти, сподіваюся, не доживе) і його такі ж давні спільники грають на струнах пам’яті, насаджуючи новим поколінням думку, що патріотизм — це померти за Батьківщину. І вони вмирають, але не за Батьківщину, а за Путіна. Їхні тіла залишаються тисячами гнити в українських лісах та полях.

День Перемоги в Москві з ряженими ветеранами, літерами Z на рукавах та спробами апелювати до "величі РФ" виглядає дуже слабко. Відоме гасло — "можемо повторити" — і те є брехнею. Бо не можуть. Втратити флагманський крейсер – можуть, ґвалтувати бідних дітей та жінок – можуть, але не більше.

Початок травня 2022 року продемонстрував, що Україна — ВЖЕ частина західного світу та західної цивілізації. До нас їде прем’єр Канади (а раніше був і британський), перша леді США, Анджеліна Джолі та Боно, а кому потрібна Росія? Хитрий жук Лукашенко й той почув запах смаженого та знову намагається перевзутися.

Росія не має шансів на перемогу, але й програвати Путін не готовий. А отже, битва триває. Будуть нові жертви, руйнування та скалічені долі. Але попереду – нова Перемога – головний день в історії сучасної України. Ми не забудемо імена героїв, які склали голови за країну та за її майбутнє. Але ми точно не перетворимо наш День Перемоги на те, на що Путін та його дружки перетворили 9 травня. Занадто дорогою ціною ця Перемога нам дається.