Російське суспільство глибоко хворе. Вбивства у Бучі це довели

Пів життя тому, за місяць до війни, я в розмові з одним дипломатом був дурний. Точніше це була розмова двох дурнів.

Він спровокував мене питанням, а як же Українська армія зможе захищатися від багаторазового ракетно-повітряного потенціалу росіян, що перевищує її сили?

— А що робитимуть росіяни зі своєю перевагою, коли одна з ракет помилково потрапить до дев’ятиповерхівки? Коли постраждають, не дай Боже, цивільні? Коли повстане весь світ? Їх розіпнуть дуже швидко, — парирував я.

— Ні, — сказав дипломат, — це нереально. Звичайно, вони не будуть розстрілювати вдома.

* * *

Вчора хлопці вийшли до Києва, після двох днів та ночей зачисток від ворогів в Ірпені та Бучі. Замерзлі, втомлені, що зробили свою справу і шоковані побаченим.

Фото, відео.. ви теж щось бачили.. А щось краще, господи, і не дивитися. Скільки після катувань убитих простих людей, згвалтованих і вбитих жінок…

НІ. Невипадкова ракета залетіла. Вони, російські солдати, поводилися як нелюди, поводилися як звірі. ЇМ ДОЗВІЛИЛИ ЦЕ, а вони, с*ка, і раді були — випустити на волю свого низинного звіра. І це — державна політика від підніжжя путіна до кемеровського омоновця, який догорає з награбованими каблучками в кишені на ірпінському мосту.

І я не робитиму застережень і винятків — нехай кожен російський віднесе ці жорсткі слова на свою адресу — він це заслужив, він це допустив.

Російське суспільство глибоко боляче.

І який же я був ідіот у тій розмові з дипломатом… і які ж вони, там на заході ідіоти, якщо ЗАРАЗ, ПІСЛЯ ВСЬОГО… ще не розлучилися з ілюзіями!

Їм, іноземцям, те, що відбувається у нас, настільки дике, що вони не можуть вкласти це у своїй голові.

Ні, панове, від цього не можна відгородитися, сидіти з "широко заплющеними очима", сховатися за ширму співчуття чи козирок НАТО. Це прийде до вас, якщо ви так повільно реагуватимете на зло. Це прийде до вас ТОЧНО, якщо ви не ворушитиметеся, у 100 разів швидше допомагати Україні, ніж зараз.

Від усіх цих кадрів із звільнених міст та сіл, від переказів, від чоловічих мокрих очей, від смертей друзів та товаришів по службі майже не спав.

Вранці я розіслав усім своїм іноземним знайомим дипломатам, міністрам та керівникам — поза етикою та еківоками — фотографії та відео — Ірпінь та Буча. Із тих, що не прийнято публікувати. З тих, які не можна дивитися і раз… із тих, які ніколи не опублікую в жодному паблику. Фотографії по-звірячому закатованих і вбитих цивільних, оголених дівчат, яких намагалися спалити, фотографії вбитих людей похилого віку і розстріляних цивільних із зав’язаними руками, фотографії братських могил.

Вони, мої в минулому колеги — всі добрі люди — більшість із них мені написали з початком війни, — мабуть, вони не заслужили на таке повідомлення вранці у неділю. Але я все одно відправив. Я завжди говорив із ними чесно. Буду і зараз.

Іноді бути добрими вже мало!