Критична нестача бойових медиків у ЗСУ: що потрібно терміново змінити аби зберегти більше українських бійців

Недотримання стандартів тактичної медицини призводить до підвищеного ризику в рятувальних місіях на фронті

Кожного дня українські захисники отримують поранення на полі бою. І нерідко різниця між довгим життям та загибеллю — це якісні медичні матеріали в руці, це відпрацьовані на тренуваннях рефлекси, це фаховий бойовий медик, це евакуаційний транспорт, який може швидко вивести на стабілізаційний пункт. Однак сьогодні кількість кваліфікованих бойових медиків в ЗСУ є далекою від необхідної. А дефіцит у кадрах цих фахівців підкреслюється недоліками у системі їхньої підготовки.

Удосконалення навчання бойових медиків в Україні зараз дуже важлива потреба. Активно сприяє цим процесам спеціалізована міжнародна навчальна організація AVC int. Засновниками цієї програми ще у 2014 році стали учасники АТО та ветерани спеціальних підрозділів США, Ізраїлю, Великобританії та інших провідних країн світу. Тепер спеціалісти демонструють те, як можна проводити професійне навчання в Україні. Організація активно співпрацює з українською владою та впроваджує бойові стандарти, спрямовані на підвищення рівня медичної допомоги.

Телеграф поспілкувався з одним із засновників навчального центру компанії AVC int.- Леонідом Федоровським. Ця розмова розкрила важливі аспекти того, чи справді державні зусилля щодо навчання бойових медиків недостатні, та як це відображається на якості їхньої підготовки. Адже компетентність медиків своєю чергою впливає на рівень втрат на полі бою.

— З чого взагалі розпочати, якщо є бажання стати медиком на фронті?

— Будь-яка людина в збройних силах України в першу чергу компетентний військовослужбовець. Бо перед тим, як проводити якісь медичні дії, треба спершу вижити й забезпечити умови для порятунку інших. На полі бою ситуація розвивається дуже швидко і динамічно.

Тому в принципі якщо людина хоче цим займатися, то має спершу пройти військкомат або отримати відношення у військовій частині, якщо вона вже домовилася куди вона піде служити. Тоді її направлять на курс базовий військовий вишкіл, де вона пройде 10-годинне навчання першої допомоги. І тільки після цього, якщо людина проявляє хист, бажання і натхнення, її направлять на фахову підготовку з можливістю стати бойовим медиком.

— Власне, як я розумію, в ЗСУ є декілька рівнів медичних фахівців. Для кожного з них потрібна медична освіта або ж для того, щоб стати парамедиком вистачить курсів?

— Стосовно поняття "парамедик" є важливий нюанс. Станом на зараз парамедиків в Збройних Силах України майже немає. Це в принципі не зовсім професійна назва. Тому що фаховий парамедик передбачає наявність вищої медичної освіти. В Україні це фахівець рівня бакалавра (випускник кафедри екстреної медицини — Ред.). Тобто це цивільна освіта, яку здобувають у медичному вищому навчальному закладі. Після здобуття освіти, можна приєднатися до армії в ролі парамедика (військового медика). Але такої практики у нас не так багато, бо таких фахівців раніше випускалося дуже мало.

Власне професія парамедика в Україні з'явилася за часів в.о. міністра охорони здоров'я України Уляни Супрун. Можна сказати років 5-6 тому.

Сьогодні в ЗСУ є скажімо так "не медичні та професійно медичні посади". Не медичні починаються з так званого бійця-рятувальника. Це стрілець-санітар, який має трохи більше інструментів та засобів для надання домедичної допомоги, ніж звичайні солдати у своїх аптечках. Тобто це звичайний військовослужбовець, який пройшов приблизно 5-денний курс підготовки.

Наступний рівень за спеціалізацією — вищезгаданий бойовий медик взводу. Це сержант який має більшу кількість медичних навичок та засобів для надання першої допомоги. На сьогодні така підготовка займає близько одного місяця, попри те, що у мирний час це займало десь пів року. І є старший бойовий медик на рівні роти. Це такий самий фахівець як і бойовий медик, але він ще отримав підвищення кваліфікації. На цьому "не медична" складова закінчується. Тобто все, що стосується фронтової медицини й те що на полі бою — це відповідальність цих трьох ланок. І лише посада парамедика вимагає медичної освіти.

— Якщо почитати біографію відомих парамедиків та парамедикинь, то часто у них немає медичної освіти. Чому тоді вони себе так називають?

— Бо це такий розповсюджений термін. Його використовують не зовсім компетентні люди, які хочуть назвати себе спеціалістом з екстреної медицини. Наприклад, досить відома Юлія Паєвська (Тайра) не є парамедиком за освітою. Персонал "Госпітальєрів" звісно займається евакуацією поранених українських воїнів з найгарячіших ділянок фронту, але офіційно вони не є парамедиками. У них є лікарі та рятувальники. А парамедик – це конкретний фахівець професійних стандартів. На жаль, останні 10 років цей термін вживається до всіх, хто займається першою допомогою у різних умовах.

— Ви якось розповідали, що в Україні взагалі не існує такого поняття як національна державна сертифікація для освітніх процесів. Це значить, що у нас немає стандартів для інструкторів?

— На цю тему я можу багато говорити. Зараз у нас є державний стандарт підготовки для військовослужбовця, він називається 1-CT-3. Це військова настанова з тактичної медицини. Це затверджено і регламентує дії, які кожен військовий має робити у медичній ситуації. Це достатньо архаїчний документ, він має підтвердження і сертифікацію. Людина отримує документ про проходження такого курсу. І це є підставою, щоб людина працювала бійцем-рятувальником або стрільцем-санітаром. Однак цей документ має доволі опосередковане ставлення до міжнародних рекомендацій.

— Чи працює сьогодні в Україні ваш навчальний центр AVC int. і які ви застосовуєте стандарти?

— Так, звісно, і не тільки в Україні. Загалом ми працюємо за військовими стандартами НАТО і готуємо військовослужбовців у різних країнах. Це єдина система натівських стандартів безпеки та підготовки. Україна згідно з військовою доктриною вже переходить на стандарти НАТО. І ми якраз останні 10 років займаємося впровадженням цих стандартів для навчальних спеціалістів України. Ми тренували бійців з 2016 року, але зараз наша організація більше займається допомогою державі в імплементації цих міжнародних стандартів. Тобто навчаємо не бійців, а інструкторів.

Ідея в тому, щоб набагато швидше закрити екстрені потреби. Ми зараз дуже активно співпрацюємо з командуванням медичних сил та іншими державними структурами. І треба говорити про наші величезні потреби у військовій медицині.

— Про які саме потреби йдеться?

— Нам потрібно близько 50 тисяч бойових медиків, які мають бути навчені за міжнародними стандартами. Не називаючи цифр, на сьогодні ми маємо набагато менше.

— З 1 жовтня на військовий облік будуть зобов'язані стати жінки-медики. Це якось має допомогти?

— Не зовсім. Хороша медицина не значить хороша тактика. Нам потрібні саме бойові медики. Ми якраз займалися впровадженням цих професійних стандартів. Від 2023 року ця професія вже задокументована, тобто описано що має знати й вміти ця людина. Ці люди в першу чергу спеціалісти з військових процесів. Тобто медична складова надання допомоги в них низького рівня. Їм не треба знати багато медицини. Але їм треба знати як цю медицину використовувати в бойових умовах. Тобто вони навчаються військової справи, орієнтуванню, водінню броньованої й не броньованої техніки, використання зв'язку, особливості тактики підрозділу тощо.

Тому що якщо ми візьмемо цивільного медика — не важливо, чоловік це буде чи жінка — навіть якщо людина фаховий медик, але не знає як працює тактичний підрозділ, вона не зможе надати ефективно медичну допомогу. Бо вона буде з неправильними діями у неправильному місці.

— Чи можливо ознайомитися зі специфікою роботи вже на місці?

— Така практика є, але з власного досвіду і моїх колег вона дуже погана. Тому що навчитися емпірично, таким методом спроб і помилок дуже ризиковано. Це може вартувати життя. І тут ми говоримо про життя і медика, і бійця.

Зокрема люди вважають себе парамедиками після якихось триденних курсів, які вони пройшли у волонтерів. А потім їдуть на евакуацію. Вони десь дістають машину і їдуть когось забирати. Зрозуміло, що люди хочуть допомогти. Але з точки зору медицини ці люди є злочинцями. Тому що вони займаються медичною практикою, не маючи на це права. І у нас є кримінальна стаття за це.

Ці люди можуть допуститися помилки, яку ніхто не перевірить. Бо якщо я як медик припущуся помилки, то буде медичний консиліум і розслідування. А так виходить заїхала машина, закинула до себе пораненого, кілька годин кудись везла і привезла труп. Ми на жаль маємо чимало таких кейсів. Це як от був скандал з неякісними турнікетами. Шанс виживання після користування такими медичними засобами 50 на 50 — або спрацює або ні.

— Я правильно зробила висновки, що у нас не вистачає навчених людей і якісних медичних матеріалів?

— Попри відсутній контроль якості медичних засобів, які передаються до військових частин. з їх кількісним забезпеченням не все так погано. Волонтерські організації покривають більшість таких потреб. Проте треба вміти користуватися будь-яким професійними девайсами, які нам доставляють. Тому в першу чергу зараз не вистачає людей, які б пройшли якісне уніфіковане навчання. Тобто навіть на рівні базового 8-годинного навчання всі мають використовувати єдиний стандарт. І це вже потенційна проблема.

А коли ми говоримо про вищі рівні, бойових медиків чи стабілізаційні пункти, то там починаються проблеми і з компетенцією, і з кількістю людей, які готові це робити. Існуюча спроможність тренувальних центрів з тактичної медицини, де повинні навчатись бійці та бойові медики, на порядок нижча реальних потреб Сил Оборони.

— Чи працює влада над розв'язанням цих проблем?

— Держава намагається це робити, але це все проходить під нашим примусом. Тобто зараз волонтерська та громадська спільнота дуже активно намагається щось змінити, але ми це робимо вже 10 років. Тобто відбувається все дуже повільно. І тільки зараз після скандалів з медичними закупівлями почалася якась комунікація на рівні командування медичних сил. Утім навчання все одно в Україні проходять неякісно і дуже мало. Знову ж таки, не можу назвати кількість навчених на місяць, але ці цифри — це просто крихти на фоні потреб вже на вчора.

Для розуміння обсягів: у нас зараз потреби більші за американські і європейські разом узяті. Але навіть їх виважена і відпрацьована система не могла б таке покрити. А в Україні ситуація просто критична.

Не кожна людина може прийти й надавати медичну допомогу. Але коли на навчання людей влада не виділяє ні часу, ні ресурсів, то звісно туди їдуть люди, які припускаються помилок та не ведуть медичну статистику.

Наприклад, є догоспітальні смерті — коли людина померла десь під час евакуації або на полі бою. Але ще не все. Є так званий триденний горизонт смертей. Це коли людину в лікарню привезли ще живою. Але через дії людини, яка її медично супроводжувала — поранений помирає в лікарні. І тоді вся відповідальність падає на лікарню, але вони зі свого боку нічого не можуть вдіяти, бо помилки були припущенні на перших етапах, у першу годину.

* У липні представники волонтерського руху, інструктори з тактичної медицини, громадські організації звернулися до воєнного керівництва невідкладно врегулювати ситуацію, яка склалась із забезпеченням особового складу та медиків Сил Оборони. А також з організацією процесу надання першої допомоги та евакуації поранених. Згідно з листом, фахову підготовку бойового медика взводу для всіх видів та родів військ здійснює лише одна військова частина з пропускною здатністю до 300 курсантів на місяць. Військові частини мають дуже низьке забезпечення тренувальними засобами для тактичної медицини, а інструктори часто не мають належної підготовки, щоб проводити навіть базову підготовку для бійців. Підписанти просять військове керівництво вирішити цілу низку проблем в тактичній медицині в Силах оборони.