"Ми були щиро впевнені, що для нас все закінчиться": чому колишні полонені досі не мають права на демобілізацію

Звільнені полонені повертаются в армію щоб помститися своїм катам, та не всі до цього готові

Після полону… знову на війну. Саме такі перспективи чекають на українських військовослужбовців, які пережили пекло знущань в російських підвалах. Міжнародне право забороняє повторну мобілізацію після полону, однак українське законодавство про це нічого "не знає", та не передбачає звільнення з військової служби за власним бажанням навіть в таких екстраординарних випадках. Чому так відбувається, та що відчувають військові, які знову взяли до рук зброю та стали до строю після тортур у російських катівнях, дізнавався "Телеграф".

Знову воювати й знову полон

Євген Шибалов — журналіст та активіст з окупованого Донецька. З початком широкомасштабного вторгнення чоловік взяв до рук зброю та вступив у 241-шу окрему бригаду ТРО ЗСУ. В травні минулого року Євген потрапив у полон, а в грудні був звільнений за обміном.

Лікарі діагностували у Євгена ПТСР, однак днями чоловік знову повернувся на службу. Військовий зізнався "Телеграфу", що знову одягнути однострій було ментально важко.

"Це відразу подумки повертає до всього пережитого. В той момент, коли ти повертаєшся на службу, ти усвідомлюєш наскільки глибокий слід в душі лишили ті місяці в полоні, коли тебе лякали тим, що ти повернешся і тебе знову поженуть воювати. Це відразу згадується, відразу починають мучити нав'язливі спогади. Психологічно це важко", — пояснює Шибалов.

За словами військового, багато полонених, сидячи в підвалах окупантів, сподіваються, що можуть піти зі служби після того, як їх обміняють.

"Це загальне очікування всіх бійців, поки вони сидять у полоні. Всі ми були щиро впевнені, що як тільки ми повернемося додому, для нас все закінчиться. З точки обміну я їхав з думкою, що з мене досить, що я хочу додому. Тому для колишнього полоненого звістка про те, що він не має права звільнитися, стає потрясінням. Це саме те, чим нас лякають у полоні, що нас знову відправлять воювати та ми ще раз потрапимо в полон. Тому надання права звільнитися за власним бажанням, як мінімум, відповідало би очікуванням самих військовополонених", — додає Євген Шибалов.

Але є і такі люди, хто після полону рветься до бою.

Василь Савін провів в полоні донецьких бойовиків довгих 5 років. За цей час чоловіка декілька разів виводили на розстріл, морили голодом, закапували живцем у труні, тримали тижнями в абсолютній темряві, катували електричним струмом.

Наприкінці 2019 року в рамках великого обміну полоненими, Василь Савін отримав свободу, та пообіцяв, що обов'язково повернеться на рідну Донеччину. Так і сталося: з початком широкомасштабного вторгнення чоловік пішов добровольцем у ЗСУ.

"Я навмисне хотів мобілізуватися не кудись, а саме в 56-ту Маріупольську мотопіхотну бригаду. Вона підпорядкована командуванню "Південь", а я мешкав у Києві. Тому я поїхав у Миколаїв, став там на облік і призвався у 56-ту бригаду. Я хотів воювати саме на Донецькій землі", — розповідає Савін "Телеграфу".

Не дивлячись на роки в полоні, чоловік зізнається, що не міг вчинити інакше, окрім як взяти до рук зброю.

"За п'ять років у полоні я настільки хочу помститись, що в будь-якому випадку буду битися до останнього. Думок про те, щоб не мобілізуватись у мене взагалі не було. Якщо ти був у полоні, до тебе застосовували тортури, тебе били, знущались над тобою, то перша думка — помститися за все. Хто "скуштував" цього, той хоче до бою", — підкреслює військовослужбовець.

Між помстою та правом

За словами військового психолога Світлани Літвинчук, лють та жага помсти цілком прийнятна мотивація.

"Це трапляється дуже часто. Багато повертається на війну якраз через жагу помсти. Та треба, щоб людина пройшла медичну комісію і мала заключення, що вона може працювати зі зброєю", — пояснює "Телеграфу" Літвинчук.

Та знову ж таки, помститися до снаги не всім, адже кожен випадок індивідуальний.

"Людей в полоні настільки принижують, що вони після повернення, вже не відчувають себе людьми. В полоні навмисно робиться все так, щоб максимально морально знецінити людину, щоб у неї не було жодного бажання далі боротися і воювати. І такі люди вже не воїни", — каже військовий психолог Олексій Скиртач "Телеграфу".

Тож як бачимо, ситуація далеко не чорно-біла. А коли так, то за словами експертів і самих військових, людина після звільнення з полону повинна мати вибір.

"Принаймні було би правильним давати вибір. Не всі після полону можуть і хочуть чи готові продовжувати службу. Від полоненого не можна вимагати негайної відповіді, йому потрібно психологічно відновитися. Але якби у мене був вибір, я би дуже серйозно задумався над такою можливістю. Є велика ймовірність, що я би вирішив, що свій військовий обов'язок я вважаю виконаним і хочу повернутися у цивільне життя, — запевняє Шибалов. — З іншого боку, якби був вибір, значна частина залишилася б в армії. Якщо відсутність такого права обумовлена тим, що всі бояться, що ми будемо йти з армії, то це не так — далеко не всі. Багато хто повертається з бажанням помститися і відчуває, що він зберіг сили, щоб продовжувати виконувати свій обов'язок".

"Важливо враховувати бажання самого військовослужбовця. Якщо його просто звільнити без пояснень, то людина навпаки може себе відчути покинутою. Та право на звільнення за власним бажанням повинно бути", — додає військовий психолог Андрій Козінчук, коментуючи ситуацію "Телеграфу".

Полон — не підстава для звільнення

Та, на жаль, українське законодавство такого вибору не надає. Так, згідно зі статтею 117 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, "жодна репатрійована особа не може бути використана на дійсній військовій службі".

Водночас закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" не визнає полон як підставу для звільнення зі служби за власним бажанням, а закон "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію" не визнає полон як підставу для відстрочки призову по мобілізації.

Що ми отримуємо, а точніше що втрачає держава, коли не дає колишнім полоненим права вибору?

"Я супроводжую зараз дуже багато хлопців, які за великим рахунком армії ніякої користі не можуть принести. Вони навіть охоронцями в супермаркеті не зможуть працювати. Але їх не звільняють з армії, тому що не можна. Таких людей виводять поза штат військової частини, вони отримують якусь мінімальну зарплатню, але якщо вони поїдуть додому — їх ловить військова служба правопорядку і розвертає назад. І це велика проблема. Є дійсно багато людей, які за станом психологічного здоров'я не можуть більше служити. Їх треба звільняти, вони, на жаль, вже не воїни", — пояснює Олексій Скиртач.

"Уявіть людину, яка пережила найжахливіший момент свого життя, спеціалізованого лікування немає, а вона мусить проходити службу далі: носити форму та виконувати накази. Це навіть не питання етики — це просто не ефективно. Ми впевнені, що такий військовий буде ефективним на війні?" — додає Козінчук.

"Якщо людина "зламана" в полоні, то звісно вона не принесе жодної користі в бойових умовах. Є люди, яких страх паралізує і вони на позиціях шкідливі та зайві. А ті, кого не зламали тортури, той не матиме бажання звільнитися, запевняю вас", — запевняє військовий Василь Савін.

Та як визначити, кого тортури зламали, а кого ні? Хто здатен бути ефективним на війні, а хто ні? Таким запобіжником, в теорії, повинна була б фахова система психологічної реабілітації після полону. Та це в ідеальному світі.

"На відновлення психіки йде приблизно пів року. Але тут дуже багато залежить від ініціативи самого військового. У нас є можливості для реабілітації, але вони не очевидно доступні. Треба самому колишньому полоненому та його близьким заморочитись та пошукати хороших лікарів, гарні клініки. Вони є, і допомогу після полону надають безкоштовно, але їх треба шукати", — пояснює Шибалов.

На практиці військових, що пройшли полон, не повертають одразу до служби в бойові частини.

"Та знову ж таки, військові частини передислокуються, відбувається ротація, і сьогодні військова частина, яка знаходиться на наших західних кордонах, завтра буде відправлена до Бахмуту чи інших регіонів, де точаться активні бойові дії, і це також не вирішує проблему", — коментує "Телеграфу" представник Уповноваженого з прав людини в системі органів сектору безпеки й оборони Олександр Кононенко.

Дійсним вирішенням проблеми могли б стати зміни до законодавства. І відповідний законопроєкт №8061, який дозволяє звільнятися зі служби за власним бажанням після полону, у парламенті був зареєстрований ще у вересні минулого року. Та до сесійної зали законопроєкт досі не дійшов, навіть попри те, що був підтриманий профільним комітетом, Міноборони та правозахисниками. Чому?

"Була дискусія з приводу цього законопроєкту, були аргументи "за" та "проти", але не міг би ці аргументи зараз навести, бо для суспільства вони не дуже гарно звучать. Тим не менш, перспективи у законопроєкту є, бо ж це міжнародна практика і це прописано в Женевських конвенціях", — пояснив "Телеграфу" член парламентського комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки Роман Костенко.