Нам казали "шансів немає", але ми стояли: щемливе відео до річниці повномашстабного вторгнення росії

Згуртовані українці впевнено утримують російську навалу та потужно протистоять вторгненню агресора

24 лютого виповнюється рік з моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну. До цієї дати творча група редакції WAW підготувала відео, як українці витримали жахіття і розгубленість перших днів війни, як змінилися і зміцніли за ці довгі 12 місяців.

Документальна короткометражка зроблена на основі реальних — офіційних і аматорських — зйомок. Це історія про те, як ми вистояли перед навалою окупантів, у що ніхто в цілому світі не вірив. Як змогли об’єднатися в єдиному пориві й поламати плани рашистів "взять" Київ за три дні, а згодом вигнати їх з Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини.

Та то буде згодом. А в перші години більшість з нас пережила розгубленість.

Сьогодні все пригадується, наче в тумані. Вибухи на військових аеродромах. Висадка російського десанту в Гостомелі. Перший масований обстріл України крилатими та балістичними ракетами. Цілі — військові штаби, пункти управління і цивільні об’єкти по всій країні. Перші жертви війни. Біль втрат.

"Росія здійснила військові удари по військовій інфраструктурі та прикордонниках, у багатьох містах України чутно вибухи, ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави" — звернувся зранку 24 лютого до громадян України президент Володимир Зеленський, закликавши людей залишатися вдома. На ньому ще костюм і біла сорочка. Як наче з іншого життя.

До 24 лютого у нас дійсно було інше життя. Щасливе. Ми навіть не усвідомлювали, наскільки. Але кремлівський диктатор не залишив нам вибору, окрім як боротися. За свою землю, за свободу і за щастя жити у вільній Україні.

Черги біля військкоматів. БТРи на столичній Оболоні. Виття сирен. Налякані очі перехожих. Бої. Фронт у декого приходить прямо по його вулиці. Влучання ракети в сусідню багатоповерхівку можна знімати прямо з власної кухні.

Нам казали "шансів немає"… А ми стояли. Привид Києва захищав нас з неба. Прикордонники на острові Зміїний тримали оборону в морі. Наша арта давала прочуханки ворогові на землі. І навіть роми крали танки з-під носа ворога, а домогосподарки збивали надокучливі російські дрони банками з консервованими овочами. Повторюючи при цьому знамениту фразу прикордонника із Зміїного "русскій воєнний корабль іди на@уй".

Нас розривали на частини, а ми залишались єдиними. На околиці столиці кияни влаштували жорсткий прийом окупантам: техніка, яка йшла на прорив, потрапила під шквал коктейлів Молотова (бо серйозної зброї у нас тоді не було), і вся була знешкоджена. А на Чернігівщині беззбройний чоловік зупинив рух ворожої бронетехніки, кинувшись ледь не під гусениці танка. Численні мітинги в Херсоні й Енергодарі засвідчували нашу, простих людей, відвагу й сигналили світу: Україна ніколи не стане територією росії. Ніде в окупованих населених пунктах не затримувались надовго російські прапори – їх зрізали партизани.

Нам завдавали пекельного болю… Буча, Маріуполь, Бородянка… Криваві рани, які ніколи загояться.

…А ми знали: час помсти прийде. Як прийде і перемога. Завдяки мужнім чоловікам та жінкам, котрі без вагань взяли зброю до рук. Завдяки нашій праці: аграрії, попри небезпеку підірватися на ворожій міні, виводили на поля техніку, щоб Україна і світ були із зерном. Завдяки світові, який підтримує нас та допомагає зброєю, який, зрештою, подолав страх перед путіним і свою залежність від російських енергоносіїв. Завдяки сміливості Патрона. Завдяки нашій пісні, гімну ОУН, яку співала "Пташка" (парамедик Катерина Поліщук) у бункері "Азовсталі", в Маріуполі, підтримуючи побратимів. Завдяки всім нам.

Попри біль та втому, холод та темряву. Ми стискаємо зуби і продовжуємо рух уперед. Адже впевнені: перемога вже чекає на нас. Бо ми не ті, якими були 24 лютого. Ми інші. Сильніші, впевненіші, згуртованіші.