Чому люди відмовляються евакуювати дітей з гарячих точок та чи можна це зробити без їх згоди?

Сотні сімей залишаються в зонах бойових дій попри вмовляння волонтерів

Щодня через війну в Україні гине дві дитини, ще четверо – отримують поранення. Однак тисячі українських дітей залишаються жити в прифронтових містах і селах під постійними обстрілами. Часто їхніми життями ризикують найрідніші люди: батьки та опікуни. Попри застереження влади та вмовляння волонтерів, вони відмовляються від евакуації.

Наразі в Україні немає чіткого законного механізму, який би дозволив у примусовому порядку вивозити дітей з гарячих точок. Саме тому питання як захистити неповнолітніх у зонах бойових дій наразі залишається складним та викликає певні суперечки.

Скільки дітей залишається на сході?

За останньою інформацією від Нацполіції, лише на території Донеччини перебуває близько 4 тисяч дітей. У Бахмуті, де зараз тривають запеклі бої з окупантами, залишилося близько 6 тисяч цивільних мешканців, з них приблизно 200 – неповнолітні.

Цивільні розраховують на допомогу правоохоронців: продуктові та гігієнічні набори, ліки та, звичайно, евакуацію. Всім цим займаються екіпажі "Білих янголів". Поліцейським повсякчас доводиться ризикувати власним життям та докладати неабияких зусиль, аби переконати людей виїхати.

Волонтери вмовляють евакуювати малечу місяцями

Небайдужі люди пропонують безкоштовне житло та продукти, але люди все одно відмовляються їхати, чим наражають дітей на небезпеку. Примусова евакуація неповнолітніх не є законною, тому волонтери часто звертаються до нардепів та наполягають на тому, щоб такий закон прийняли.

Питання потребує нагального вирішення, адже діти не завжди витримують вибухи. Так, у січні в Авдіївці трагічно померла 6-річна дівчинка Еля. Її серце не витримало, адже вона жила під обстрілами у підвалі.

Звечора у неї почали німіти руки й ноги, вона нікому не сказала. Дитина зізнавалася, що їй було страшно. Проте родина дівчинки, її бабуся та дідусь, евакуюватися відмовлялися. Вони не піддавалися на жодні вмовляння.

Волонтер Влад Маховський у коментарі KP.UA розповідає, що взяти та вирвати дитину з рук матері, батька або улюбленого дідуся – це величезна травма. Але не знає, що краще – пережити цей біль чи наражати дитину на смерть.

За його словами, у гарячих точках діти постійно у стані страху. Вони бачать мало світла, живуть у мороці підвалів, не вчаться навіть дистанційно, не можуть спокійно бавитися. А дорослі виходять з тих міркувань, що місце насиджене, працює сусідній магазин, волонтери привозять допомогу, отже можна якось жити.

"Мені телефонують волонтери у розпачі, кажуть, що тут під снарядами діти, батьки несвідомі через цю війну, замикаються, нічого не слухають. Хто має приймати рішення? В зоні бойових дій державні органи взагалі не діють. Якщо волонтери візьмуть на себе відповідальність і вивезуть дітей, вони стануть злочинцями, викрадачами" — розповідає Уповноважений з прав дитини (2014-2021 рр.) Микола Кулеба.

Що заважає людям покинути небезпечну зону?

Зазвичай своє рішення залишитися люди аргументують так:

"Немає куди їхати, де працювати та за що жити"

"Не можуть покинути своїх рідних, які не хочуть виїхати"

"Не хочу залишати місце, де поховані мої рідні"

"Боюсь, що пограбують будинок"

"Чому ми маємо виїжджати, якщо ми на своїй землі?"

Волонтери кажуть, що люди мають складний психологічний стан та бояться втратити місце опори, яке наживали багато років. Вони вирішують залишатися і просто чекати перемогу у підвалі, часто з дітьми.

Після історії з маленькою Елею проблема емоційно загострилася

Останнім часом в мережі виникло чимало дискусій. Багато користувачів засуджують людей, які вирішили залишитися в зоні бойових дій разом з дитиною. Хтось має радикальну позицію та вважає, що треба позбавляти батьківських прав за відмову від евакуації, притягувати до відповідальності по кримінальній статті 135 про залишення в небезпеці.

"По-перше, вони не дають нормально працювати нашим військовим, бо їм треба думати як не зачепити цивільних. По-друге, такі батьки свідомо порушують закон, наражаючи дитину на небезпеку. Дітей ніхто не питає чи вони хочуть виїхати, ракета теж не цікавиться чи є дитина вдома. Не думаю що діти будуть вдячні своїм безвідповідальним батькам за отримане ПТСР і роки психотерапії. Чому органи опіки закривають на це очі?"- пишуть у коментарях.

Чи щось зміниться?

Спроба розв’язати проблему уже була. В серпні минулого року Кабінет міністрів підтримав ініціативу Мінреінтеграції, де йшлося, що сім’ї, патронатні вихователі, дитячі будинки сімейного типу можуть втратити право опікуватись дітьми, якщо наражають їх на великий ризик та відмовляються від обов’язкової евакуації. Однак ідею не реалізували.

Днями голова правління "Української мережі за права дитини" Дар’я Касьянова в етері заявила, що законний механізм, який би дозволив у примусовому порядку вивозити дітей з місць бойових дій просто необхідний.

За її словами українське суспільство та представники влади працюють над цим. Наразі відбувається спілкування з міжнародними організаціями, з представниками Управління Верховного комісара ООН, з представниками ЮНІСЕФ для пошуку стандартів процедури.