Росіяни забирали дітей в обмін на продукти та ґвалтували: мешканці Харківщини про жахіття окупації (репортаж)

Журналіст "Телеграфу" побувала на звільнених територіях з волонтерською місією

Українські Збройні Сили в ході успішних контрнаступальних дій звільнили частину Харківської області, яка більше ніж пів року була під окупацією. Після звільнення світ має змогу бачити, що армія країни-окупанта чинила там такі ж звірства, як і в Київській області: бомбила будівлі, мордувала людей, гвалтувала дітей та знищувала українську символіку. Всі ці розповіді почула журналіст "Телеграфу", яка поїхала до звільнених територій з невеликою волонтерською місією.

"Готуємо на багатті, біля нього і гріємось. В нас немає світла, газу, води"

На під’їздах до звільнених територій багато спаленої та напівзруйнованої техніки окупантів, навіть трохи машин з рашистською Z-символікою залишилось. Майже посеред дороги стоять помаранчеві "Жигулі", на яких, ймовірно, окупанти намагались втекти до росії, та не встигли. Ще не розібраними стоять російські блокпости, зроблені з порожніх ящиків з-під снарядів. Такі ж ящики валяються усюди, де ми проїжджаємо.

"Тут повно мін, напевно, розбирати це все будуть ще декілька років, по полях краще не їздити", — каже в дорозі один з військових, який нас супроводжує.

Проїжджаємо табличку з написом: "Ізюм". В місті днями знайшли масове поховання цивільних та військових — закатованих, застрелених. Воно зазнало численних руйнувань, обстріли велись майже цілодобово. Під деякими завалами досі залишаються люди.

Їдемо далі, щоб встигнути поспілкуватися з місцевими мешканцями в селищах неподалік. Світить сонце, але радіти цьому заважають обстріляні автівки, які нам постійно зустрічаються. Біля однієї валяється дитячий одяг, друга взагалі перекинута і вся в слідах від куль. Це все — машини українців, які намагались врятуватись від армії, що хотіла "врятувати" їх.

Дорогою зустрічаємо багато наших військових, які їдуть на трофейній техніці окупанта: тут і "піони", і "тюльпани", і санітарні МТЛБ. Всі військові з втомленими обличчями, але, зустрічаючи нас, радісно посміхаються. Посеред зруйнованих вщент будівель ці усмішки сяють особливо яскраво.

Доїжджаємо до першого селища в Чугуївському районі. Люди тут вже декілька годин чекають нашого приїзду, адже за ці дні ще жодних волонтерів тут не було. Замучені, трохи збентежені люди активно запитують, звідки ми приїхали і які території ще звільнені. Новин тут не читають, адже досі немає зв’язку. Ба більше, немає світла, газу та води.

"Ми готуємо на багатті, розводимо просто тут у дворі. Дрова робимо із залишених росіянами ящиків з-під снарядів, — показує місцева мешканка Ірина. — Біля нього ми й гріємось, бо через те, що немає газу, дуже холодно у будинках".

"Надягнули атовцям мішки на голови та повели. Що з ними сталось — невідомо"

Місцеві розповідають, що росіяни зайшли в селище вже 26 лютого.

"1 березня тут почали шукати атовців. Деякі наші почали здавати, а я декількох сховала у себе в хаті на три тижні. Але все-таки їх знайшли. Зайшли до мого дому, надягнули їм мішки на голови та повели на трасу в напрямку Ізюму. Що з ними сталось потім — невідомо",- каже місцева жінка на ім'я Любов.

Її син — військовослужбовець. Окупанти про це знали, тому періодично влаштовували жінці допити.

З продуктами в селищі було погано: працював один магазин, куди завозили російські товари. В кого були якісь гроші — купляли, в кого ні — їли те, що виросло на городі.

"Один раз дали нам пів кілограма рису і чорну, як землю, муку. А тим з місцевих, хто з ними співпрацював, вони давали продукти мішками. А взагалі, дуже хотілось хліба", — продовжує Любов.

Серед місцевих дійсно були колаборанти, які співпрацювали з російською армією, давали всю необхідну інформацію та тероризували місцеве населення.

"Близько десяти людей забрали та завели на них справи (після звільнення. — Ред.). З них немало жінок. Вони виконували різні задачі. Деякі знищували все з українською символікою. Їм ставили задачу рвати українські книжки, зняти та знищити всю українську символіку — текст гімну, герб. Це вони зняли прапори з селищної ради. Все, що було створено після 1991 року, як Україна стала незалежна. Потім вони почепили свій прапор. Такий був наказ від росіян",- розповідає ще одна місцева мешканка.

Тим, хто був за Україну, росіяни погрожували розстрілами.

"А я взагалі росіянка. Я з Саратова, але живу на Харківщині 23 роки. І я за Україну, вони ніяк цього не могли зрозуміти", — каже Ірина.

Так само вони відстежували й чоловіків. Тому деякі взагалі не виходили з підвалів.

"Російські солдати спали з дівчатами, яким було по 12-13 років"

Деякі події місцеві згадують зі сльозами на очах… Російські солдати мали статеві відносини з місцевими дітьми.

"Солдати спали з дівчатами, яким було по 12-13 років. Деяких забирали самі, деяких приводили батьки в приміщення місцевої школи. Вони "здавали" своїх дітей за гуманітарну допомогу або горілку. Дітей залишали, брали продукти та йшли додому. Потім те саме відбувалось в солдатських окопах. Згодом вони почали завозити сюди своїх проституток", — розповідає Любов.

Після звільнення територій, коли про ці факти стало відомо, деяких таких батьків забрали українські спецслужби, дехто втік в росію, а деякі продовжують досі жити в селі.

Окупанти обіцяли відкрити російські школи та вчити історію росії.

"Вони говорили, що прийде росія і ми почнемо нормально жити, буде дешевий газ… Забирали наші документи на паї, ми мали віддавати їм оригінали. Вони забирали автівки, навіть велосипеди, обікрали тут всі квартири, винесли телевізори, пральні машинки. Вони позабирали наші домівки",- переповідають місцеві мешканці.

Крім техніки, російська армія вивозила з окупованих територій українських дітей. Багато з них дотепер знаходяться в росії.

"У нас вибухи були кожного дня, я майже не виходила з погребу"

Трохи пізніше в центр села приїжджають люди з більш віддалених поселень, майже під кордоном з рф. Одна жінка досі тремтить і розповідає, що їй постійно було страшно.

"У нас вибухи були кожного дня, дуже гучно, я майже взагалі не виходила з погребу. В нас стояли з "ЛНР". Але вони були у росіян як раби, копали траншеї. Їх зранку забирали, ввечері привозили. Ходили з автоматами, але постійно п’яні. Коли йшла, то постійно боялась, щоб не вистрілили в спину. Але ми потім добре сховались", — каже жінка.

У багатьох у дворах та городах багато нерозірваних снарядів. А люди кажуть, що вже звикли до постійної небезпеки.

Діти тут подорослішали ніби на десяток років. Бояться підійти взяти цукерку та мають дуже серйозний погляд. Граються тим, з чого дорослі роблять багаття — ящиками від снарядів.

Ще одна місцева розповідає, що окупанти, дізнавшись, що вона шиє одяг, прийшли до неї, приставили автомат та сказали ремонтувати їм форму. На її зауваження, що швейна машинка зламалась, сказали, що якщо вона не хоче, то її просто пристрелять. Жінка згадує це, і її голос починає тремтіти.

"Я живу сама, мені 62 роки. А вони вчотирьох зайшли до мене з автоматами, я ледь не знепритомніла. В моєму паспорті вони побачили, що я з Маріуполя: "О, ты ж наша землячка, и не хочешь нам ничего ремонтировать?" — дуже дивувались. Одні штани я зашила, і потім вони пішли. Я весь час жила у підвалі".

"А що там мій Маріуполь, звільнили?" — запитує вже в мене. Звільнять, кажу, але трохи згодом.

Шостого вересня місцеві почули, як росіяни тікають. "Вони заводили автівки, намагались поїхати. Ми сиділи в підвалі 7 вересня, і десь близько 12-ї дня почули, що прийшли наші українські воїни. Ми кричали "ура" і плакали. Плакали навіть чоловіки. Три дні ми їх годували чим було. Хтось пиріжки спік прямо у літній кухні, хтось навіть зміг зробити хліб, все це робилось під снарядами, бо росіяни продовжували обстріли. Під час одного такого обстрілу загинула моя сусідка, бабуся. Ми її зарили прямо у дворі. Ми ще боїмося та вже дуже радіємо звільненню", — каже Любов, яка вже тут за старшу.

Місцеві бояться зими, адже жити в таких умовах, як зараз, важко, але в голосі відчувається стільки надії та стільки радості від того, що дочекались України, що стає вже не так тривожно. Хоча дехто каже, що таки збирається виїжджати.

Якщо ви хочете допомогти людям, які пережили жахи окупації, то будемо раді будь-якій сумі на цю картку: 5375 4141 0759 9846

Перед наступною поїздкою ми зможемо закупити більше допомоги!