"Повторювали "нацистів розвели", "ми ж брати": журналіст розповів про життя у Бердянську під окупантами

Після того, як про реалії життя в окупованому Бердянську розповіли місцеві жителі подробицями життя у тимчасово захопленому росіянами місті, поділився і місцевий журналіст. За його словами, зазомбовані окупанти все ще намагаються переконати бердянців у тому, що "ми ж брати".

Історією про те, як протікає життя в окупованому місті, він поділився з НСЖУ.

Надійне джерело новин про війну – підпишись на наш Telegram

Сергій Старушко був одним із 50 працівників радіо "Новини Бердянськ", газети "Бердянські відомості" та місцевого телеканалу "Молоді ТБ", яких російські окупанти взяли в заручники на початку березня цього року.

"Росіяни двічі завдали удару проти протиповітряної оборони. Ми почали спілкуватися в чаті з колегами, намагалися проїхати до місця вибухів. Але дощ розмив дорогу і не вдалося проскочити. Потім дізналися, що постраждали: один військовий загинув, багато поранених. Через тиждень померла від отриманих поранень ще одна постраждала дівчина", – розповідає він в інтерв’ю.

Журналісти працювали у звичайному режимі: коли дистанційно, коли виходили на роботу до редакції. Майже весь особовий склад військово-морської бази, Нацгвардії та прикордонного загону поїхали з міста, і перед вторгненням рф місто залишилося без військових та поліцейських.

Цього разу війна торкнулася безпосередньо мешканців Бердянська. У 2014 році більшість із них думали, що до їхнього міста окупанти не дійдуть, хоча всі читали тривожні новини. Будувалися блокпости, у місті з’явилося багато військових. На фронт вирушали добровольці, у Бердянську формувався тоді ще батальйон " Азов ". Але люди мали впевненість, що до них війна не дійде.

"Багато людей тоді втекли з Донеччини, з Маріуполя, і в нашому місті було багато біженців. Тепер, коли вторглася величезна армада, розумієш, що вторгнення було невідворотним", – розповідає журналіст.

"До міста вони ще не заходили, але ми бачили на відео, яке надсилали з навколишніх селищ, як постійно вони йшли, йшли, йшли і вдень, і вночі. Навколо міста було багато росіян", – розповідає він.

Журналістів схиляли до співпраці

Але восьмого березня все змінилося. Окупанти захопили будівлю медіахолдингу "ПРО100".

"Ми якраз зібралися привітати дівчат, закупили для них цукерки, квіти. Але було передчуття, що рано чи пізно це станеться, що вони прийдуть до нас. Але чомусь розслабилися та втратили пильність. Більшість колективу була в редакції. Як тільки минулося". ранкові збори з вітанням співробітниць, розподілили редакційні завдання. Колеги збиралися додому працювати дистанційно. Але хтось глянув у вікно та помітив у дворі багато військових, які починали оточувати редакцію", – каже Сергій.

Його та колеги протримали в заручниках весь день. З колективом спілкувалися ефесбешники, зазвичай добре розуміються на психології людини, тому педалювали патріотичні почуття та емоції.

"Вони постійно повторювали нам свої пропагандистські мантри про те, що "ми русскіє", "ми же братья, прішлі вас от нацизма освобождать", "нацистов развєлі", "ми мірних нє трогаєм", "ми же с вамі роділісь в одной странє", "ви же крєщьоние"… Коротше, вони так майстерно все говорили, що іноді хотілося з ними погодитись. Розумієте, коли це кажуть люди зі зброєю, то почуваєшся і мислиш трохи інакше", – зізнається медійник.

О 15:30 його відвели іншим колегам. Була завершальна промова, і журналістів запросили до співпраці: мовляв, будемо вам гроші платити та їсти давати, з голоду не помрете. Окупанти сказали, що дають їм час на обмірковування, бо розуміють, що ситуація стресова. А післязавтра колектив мав приходити на роботу.

"Звичайно, ніхто не погодився, — наголошує Сергій. — Наступного дня ми зібралися в гуманітарному центрі, організованому українською владою. Написали заяви про звільнення, хто по можливості одразу поїхав з Бердянська. Деякі журналісти переселилися зі своїх квартир до інших будинків. Я, наприклад, перебрався до друга, щоб не перебувати за адресою прописки.

За його словами, окупанти мали всі адреси та телефони не лише журналістів, а й їхніх найближчих родичів: батьків, братів, сестер. Тому треба було ховатися. Журналістові довелося змінити зовнішність і поголити бороду.

Сьогодні Сергій Старушко та його родина перебувають у безпеці. Він продовжує займатися журналістською діяльністю, зумів повернути телеграм-канал та сторінки видання в інстаграмі та фейсбуці. Щойно обжилися на новому місці, почав інформувати мешканців про те, що відбувається у Бердянську.

Раніше на умовах анонімності місцева мешканка розповіла "Телеграфу", як живеться Херсону під гнітом окупації.