Три місяці під землею у Бахмуті: історія музиканта Юрія Гончаренка, який рятував покинутих тварин

Чоловік вирішив евакуюватися, лише коли лінія фронту підійшла впритул до його дому

59-річний житель Бахмута Юрій Гончаренко залишався у вщент зруйнованому росіянами місті навіть після того, як більшість цивільних вже покинули це пекло на землі. Та Юрій поїхати не міг — допомагав численним тваринам, яких покинули господарі під час екстреної евакуації.

"Я з дитинства такий. Я й школу прогулював, щоб зробити собачу буду. Мабуть, це у мене в крові", — пояснює Юрій "Телеграфу". В один з днів, під час ворожого обстрілу, чоловік отримав важке поранення, та все ж вижив і зміг врятувати чотирилапих друзів.

Ця історія — про доброту та людяність, для якої знаходиться місце навіть посеред горя та трагедій війни.

Лінія фронту на городі

До початку широкомасштабного вторгнення Юрій Гончаренко удень працював в охоронній агенції, а ввечері змінював офіційну форму на святковий одяг і йшов у банкетний зал грати на клавішних на урочистих заходах.

Чоловік зізнається, що почав займатися музикою ще на початку 1990-х, і згодом хобі перетворилося на другу професію. Юрій працював у палацах культури, грав на весіллях, ювілеях, днях народження, викладав у місцевій інструментальній дитячій групі.

Велика війна заглушила музику в житті чоловіка протяжною какофонією тривожних сирен, що сповіщають про обстріли.

"Навіть зараз не можу повірити, що росіяни наважилися на це все", — каже Гончаренко.

Місто Бахмут на Донеччині майже одразу опинилося на самісінькій лінії фронту. Люди екстрено почали виїжджати, а Юрій залишився, щоб врятувати десятки покинутих тварин.

"Люди все покидали, а що вони могли зробити? Рятували життя свої і дітей. Сусіди покидали котів, собак, кіз, курей. Було багато прив’язаних тварин. Вони скавчать, а прильоти і вибухи були такі, що ледь врятуєшся. Ну, відв'яжеш ти тваринку, а куди їй бігти? Трохи підкормив, і вона вже біжить за тобою до воріт дому. А що ж я вижену її? Звісно, що ні. У неї ж також очі, є як і у людини. Так і прикормив", — пояснює чоловік.

Із врятованими тваринами Юрій Гончаренко більше трьох місяців прожив у підвалі свого будинку.

"Спочатку в кухні жив, потім спустився в підвал. Я жив під землею більше трьох місяців. Сам був голодний, тварини голодні. Іноді щось поїсти давали наші хлопці військові, та все одно це ж не життя: не було ні світла, ні води, ні газу — нічого. А одного ранку вилажу з підвалу, а кухні вже нема. Та й підвал сипався від вибухів: двері повилітали, полички попадали. Двох собачок осколками порубало і вони померли. Кожні півтори-дві хвилини були прильоти. Весь огород був "засіяний" нерозірваними снарядами. Іноді заряджав радіо, щоб послухати новини, а там казали, що ситуація з кожним днем погіршується", — згадує чоловік.

Коли лінія фронту підійшла впритул до домівки Юрія, він наважився на евакуацію.

"Лінія фронту опинилася майже у мене в городі: там тече річка Бахмут, і з окупованого селища Зайцеве росіяни дійшли практично до річки. Я зрозумів, що діватись нікуди, треба рятувати тварин і виїжджати", — розказує чоловік.

Рятуватися Юрій зважився не сам, а разом з тваринами, що отримали прихисток в його будинку. Чоловік знайшов волонтерів, які ще залишалися в Бахмуті, і домовився з ними про виїзд із чотирилапими.

"Якщо не доповзу, мене розірве на шматки"

В день евакуації, за годину до призначеного часу виїзду, Юрій вибіг у крамницю по воду в дорогу. На жаль, це була трагічна помилка.

"Дійшов до фіртки і бачу, що дрони вже літають і сиплять снарядами. Трохи перечекав, коли стало спокійніше, і все ж побіг у крамницю. Як тільки добіг, знову почалися вибухи та прильоти ще більш потужні. Бачу, що вже не вискочу з крамниці. В цей час забіг мій друг з п’ятирічним сином. А снаряди вже розриваються зовсім близько, почав валитися дах будівлі. Міг друг впав, а я схопив дитину і передав продавчині, щоб вона сховала її за прилавок. А батько дитини вже починає стікати кров’ю, утворилася калюжа. Я кричу йому: "Сергію, підіймайся", та він не міг. Треба щось було робити: підхопився на ноги… а нога вже все теліпається, як шнурок. На одній нозі я вискочив з крамниці, щоб покликати військових на допомогу. Я встиг крикнути їм лише: "Рятуйте! Тут дитина". Потім впав на землю і втратив свідомість", — пригадує Юрій.

На кілька хвилин, що здавалися днями, чоловік опинився між життям та смертю.

"Коли прийшов до тями, бачу — летить ще щось і вибухає. Уламки сиплять-сиплять… Я вирішив, що треба назад доповзати до крамниці, адже мене розірве на шматки просто. Якось доповз, а кров з мене тече і я знову втратив свідомість", — пояснив житель Бахмута.

Вдруге чоловік прийшов до тями вже в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Юрій отримав тяжку контузію, тому втратив пам'ять.

"Питаю: "Де я? Хто я?". Медсестри з мого паспорта прочитали, що мене звати Юрій, що я з Бахмута", — розказує чоловік.

Окрім контузії, Юрій Гончаренко отримав важкі поранення.

"Права нога була майже відірвана. Тазостегнова кістка була порубана, наче скумбрія, яку ріжуть, щоб подати до столу. Колінної чашечки майже не було", — пояснює чоловік.

Однак попри такі серйозні травми, першою справою, якою Юрій почав перейматися після повернення пам’яті, це залишені в Бахмуті тварини. Із допомогою медсестер чоловік зміг зв’язатися з волонтерами, які все ж таки вивезли чотирилапих із пекельного Бахмута.

Несподіваний подарунок

З лікарні Мечникова евакуаційним потягом Юрій Гончаренко прибув до госпіталя у Львові, де йому провели численні операції і допомогли в реабілітації.

"Інвалід — не інвалід, та хоч живий залишився", — не втрачає оптимізму чоловік.

А в день своєї виписки з госпіталя Юрій Гончаренко вирішив зробити всім пацієнтам яскравий подарунок.

"В госпіталі було одне піаніно. Коли я про це дізнався — це для мене просто був космос. Пам'ять потрібно було якось реабілітувати. Я почав потроху займатись на піаніно, згадувати, що грав. Пам'ять почала повертатися, а потім бачу, що люди на візках, на милицях збираються навколо, слухають мою музику і їм подобається. А в госпіталі я побачив багато військових. Діти ходять — 18-20 років, без ніг, без рук. Боже мій! Я вирішив хоч щось для них зробити. І зібрав невелику музичну команду, щоб на останній день виписки зробити людям музичний подарунок. В госпіталі був лікар Павло, він виявився ще й гітаристом, тому я запросив його. Була мама однієї дівчинки, котра проходила реабілітацію в центрі. Мама 20 років не грала, та я її вмовив. І на останній день виписки ми зробили концерт. Вважаю, що зробили людям добро", — резюмував Гончаренко.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів і постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу можна у спільноті EnableMe.