Замість кількох годин – кілька діб. Як люди вибираються з окупованого Мелітополя та що везуть назад

Мешканець Мелітополя, який виявився змушений їздити з окупації до Запоріжжя та назад, розповів "Телеграфу", з якими труднощами зіткнувся

На п’ятому місяці окупації щодня дорогу життя з Мелітополя до Запоріжжя долають десятки машин. Серед них і непримітний легковик – в один бік везе охочих вирватися на волю, назад – медикаменти. Іноді шлях займає кілька діб, а власнику авто заради комфорту пасажирів доводиться спати на асфальті, підстеливши тонке простирадло.

Лежав просто на асфальті і думав: "Навіщо воно мені треба?!"

Поїздка з Мелітополя до Запоріжжя та назад до 24 лютого займала від сили півтори години. З того часу, як велику частину території між двома містами окупували росіяни, кожна поїздка – рулетка. Якщо пощастить, на подолання 130 кілометрів піде шість годин. Але найчастіше той самий шлях займає в рази більше часу.

— Причина моїх поїздок – необхідність купувати для дитини специфічні ліки, тому що дружина поки що навідріз відмовляється залишати Мелітополь, – розповів Ігор (ім’я змінено з метою безпеки), який уже здійснив майже десяток рейсів небезпечним маршрутом. – Їду за ними і попутно беру із собою людей. Перший раз із Мелітополя я вивіз куму з дитиною. Тоді ще був вільний проїзд через Оріхів і нам довелося "подолати" 21 блокпост із усіляким збродом. Там були і чеченці, і днрівці, і буряти. Оглядали серйозно. Ми тоді ще й під обстріл потрапили, хоч доїхали відносно швидко. У Запоріжжі були близько 14-ї години, а виїхали з Мелітополя о 5-й ранку.

Ігор каже, що так виходить не завжди. Іноді можна надовго застрягти у Василівці – місті, через яке проходить умовна лінія розмежування. У травні, наприклад, окупанти блокували цивільний транспорт понад тиждень. Машини в обидва напрями тоді вишикувалися вздовж узбіччя на кілометри. Люди змушені були "жити" тут просто неба без елементарних умов, з мінімумом води та їжі. Пізніше ситуація змінилася на краще, але й зараз без сюрпризів не обходиться.

— Остання поїздка зайняла три дні. Причому від Мелітополя до Василівки дісталися за годину-півтори. Але тут на в’їзді до міста почалися проблеми. Окупанти наполягають, що вони мають наказ пропускати машини у бік Запоріжжя лише з 17 до 19:30. Плюс вони чомусь записують дані охочих виїхати. І ось минулого понеділка вони дали проїхати сотні авто, у вівторок, коли ми вирушили в дорогу, – лише 40. Мовляв, почалися бойові дії, хоча нічого такого чути не було. Нам довелося ночувати на місці, ми були 13-ті у черзі і сподівалися проїхати в середу.

Ігор пояснює, що "розташовуватися" доводиться за межами населеного пункту, до самої Василівки росіяни спеціально не пускають. Люди паркують машини на території двох непрацюючих АЗС – навколо ні туалетів, ні магазинів, ні хоч якогось укриття від негоди. Територія навколо усіяна сміттям і овочами, що вже згнили, які тут скидали фермери, не маючи можливості вивезти на Запоріжжя. З усіх благ – бочка з водою, яку ввечері підганяють окупанти, та пиріжки та обіди, які пропонують за гроші місцеві жителі.

— Нас цього разу в машині було шестеро, – продовжує хлопець. – Окрім мене, ще хлопець із кішкою, пенсіонери – обом за 70, жінка з дитиною. Звичайно, я поступився місцем у салоні своїм пасажирам, мій приятель розташувався на даху. А я постелив простирадло прямо на асфальті. Різне було, але таке вперше. Лежав і думав: "Навіщо воно мені треба?!" Вночі артобстріл почався, плюс вітер, під ранок дощ, так замерз, що в це простирадло кутався ще півдня, не міг зігрітися. Але на Запоріжжя нас так і не випустили. Окупанти на ходу вигадували нові версії: час виїзду закінчився, то погода погіршилася.

Розуміючи, що другу ніч люди у віці в машині не винесуть, Ігор вирішив повертатися до міста. Благо вдалося домовитися з сусідами по черзі і після повернення вони поставили машину мелітопольця на те ж 13-е місце. А у четвер до вечора "екіпаж" у повному складі таки був у Запоріжжі.

Окупанти можуть вивернути весь автомобіль, "прошманати" кожну сумку

Цю поїздку з Мелітополя до Запоріжжя Ігор називає найскладнішою. Хоча зізнається, що дорога між двома населеними пунктами зараз завжди є нервовою. Тут і вогонь, який можуть відкривати росіяни в будь-який момент, і склад "чергових", що постійно змінюється, на блокпостах.

— Якщо водій не вперше їде, то він уже розуміє, звідки йде обстріл і куди, – наголошує мелітопольець. – Крім того, вже знаєш, що по "сірій" зоні між Василівкою та Кам'янським, де знаходиться перший український блокпост, вогонь не ведуть. Так що ти можеш там перечекати, так, іноді над головою літають снаряди, але ти почуваєшся у відносній безпеці.

Ігор наголошує, що між росіянами практично немає комунікації. Ті, що стоять на "тарілці" (так називають у народі піст ДАІ за його схожість з інопланетним літаючим об’єктом – авт.) на виїзді з Василівки, дивуються, чому людей їхні ж "побратими" тримають на в’їзді.

— За відчуттями на деяких блокпостах (в районі Абрикосівки та розвилки на Михайлівку) стоять строковики та слов’янської зовнішності – це "свіже" підкріплення, – продовжує мелітопольець. – Ось вони якраз і ставлять такі запитання. Можуть також окупанти вивернути абсолютно весь автомобіль, "прошманати" кожну сумку, потім знову все пакуєш. А щодо данини за кожну машину (суми називають від 3 тис. гривень і вище), яку нібито вимагають окупанти, то насправді проїхати можна і безкоштовно. Але ті, хто стоїть у колоні на блокпості і хоче проїхати і не чекати, так, дають гроші.

Сам Ігор переважно возить пасажирів безкоштовно, максимум просить по можливості скинутися "на бензин". Це від сили 1,5 тисячі гривень на всіх. Для порівняння таксу на евакуацію з Мелітополя до Запоріжжя у перевізників коливається від 3,5 тис. гривень до 250 доларів (це 7,4 тис. гривень) за особу. Назад мелітополець теж повертається не порожнім – його автомобіль вантажиться під зав’язку медикаментами та товарами для дітей – все це дефіцит в окупації або коштує дорожче, ніж "на волі". Їхній збір проводить група однодумців, яких зібрала разом Ганна Ланчева – музикант із Мелітополя та активна учасниця мирних акцій протестів.

— Раніше було простіше, бо люди складали список, скидали його мені, я закуповувала, фасовувала та відправляла адресні посилки, – каже мешканка Мелітополя, яка евакуювалася до Запоріжжя. — У них могли бути і звичайні спреї від нежиті, і дорогі ліки для онкохворих. Потім ще додалися памперси, дитяче харчування та "закрутилося". Нині складніше – адресні посилки вже не ввезти до міста, впускають лише великі партії за договором із аптекою. Але ми знайшли вихід. Що возимо? Акцент робимо на справді важливих препаратах. Купуємо все на донати, які надходять від моїх друзів, від колег-музикантів, від знайомих і від тих, кого я навіть не знаю особисто. Плюс співпрацюємо з благодійними фондами та однією громадською організацією. Їх поки що не називаю, всьому свій час.

Доставляти до Мелітополя медикаменти виходить не завжди швидко, бо доводиться чекати "своїх" водіїв. Ігор – один із таких.

— У мене був негативний досвід, коли "модні інстаграмні волонтери" брали коробки безкоштовно, а на місці вимагали з отримувача 800 гривень, – пояснює Ганна. – Було й таке, що медикаменти тримали тиждень у себе, не бажаючи віддавати людям на місці. Різні неприємні ситуації траплялися. А Ігор дуже надійна людина, він зробить усе можливе, щоб люди виїхали безпечно, а ліки потрапили до Мелітополя та швидко дійшли до адресатів. Крім нього в команді ще двоє людей – їздять тим самим напрямом і охоплюють Херсонську область. А вже на місці, у місті та в селах, у нас є люди, які розфасовують посилки та передають замовникам. Наразі доводиться постійно змінювати "точки" передачі, бо окупанти відстежують волонтерів.