Надія на диво: велика сім'я втекла з Донбасу від "русского міра" і просить врятувати худобу

Перебравшись на Полтавщину, родина з 16 осіб починає життя заново. Наразі її найбільша турбота — вивезти з прифронтової зони свою міні-ферму. Після кількаденних пошуків перевізник знайшовся і навіть узяв на себе половину вартості перевезення. Решту — 30 тисяч гривень — родина має десь знайти

Мій дзвінок застав Олену Кириченко на городі.

— Якраз саджаю кабачки. Може, ще виростуть. А нові сусіди все несуть і несуть посадковий матеріал: то картоплю, то розсаду, — чую в слухавці бадьорий голос.

Олена Кириченко людина у Сергіївці донедавна Гадяцького, а тепер Миргородського району нова. Але не випадкова.

— Перш ніж вивозити свою велику родину з-під обстрілів, я поцікавилась у Гугла, яка найуспішніша громада в Полтавській області, й він видав мені публікацію про Сергіївську ТГ, — розповідає моя співрозмовниця. — Зв’язалася зі спеціалістом Центру надання адміністративних послуг Іриною Гринь, і вона сказала, що в селі лишилася всього одна порожня хата з не засадженим городом, в яку можна заселитися. Ми зрозуміли, що ця хата чекала саме нас усі ці три місяці, доки йде війна.

А сімейка у Кириченків чималенька, шістнадцять людей: дідусь з бабусею, Тетяна Олександрівна та Валерій Федорович, їхні три доньки, найстарша з яких Олена, та син (він, щоправда, залишився вдома). І в кожного з них діти — загалом дев’ятеро. Найменшим по два рочки.

— Саме першого червня, у Міжнародний день захисту дітей, ми їх і врятували від наступу "руського міра", — у голосі Олени з’являються тривожні нотки. — Цього дня ми евакуювалися зі свого рідного села Маркове Костянтинівського району Донецької області до Сергіївки, проїхавши 650 кілометрів. Але у нас там лишилось 18 корів і два бики. За ними болить душа.

Готувалися перечекати війну в підвалі, тому почали вирізати телят

Серед найнеобхіднішого, що родина переселенців взяла з собою на нове місце, — мотоблок, поливальні шланги і доїльний апарат. Уже з цього можна зробити висновок, що перебиралися вони на Полтавщину всерйоз і надовго. І що сподівалися лише на свої руки.

— Ми жили з того, що переробляли молоко на сметану, сир м’який та твердий і торгували цим на ринку, — розповідає 42-річна Олена, поставивши на паузу посадку кабачків. — У Часовому Яру орендували невеликий кіоск, і батько щодня возив маму з товаром до міста на своїх стареньких "Жигулях"-комбі. У нас було багато постійних покупців. Досі, хто не знає про наш переїзд, дзвонять, щоб замовити молочну продукцію. Заодно розказують, що дорога до ринку вже замінована.

Олена, мати-одиночка (батько її 15-річного сина давно зник безвісти), працюючи помічником вихователя у дитсадку, тримала одну корову. Ії молодша сестра Анастасія, вдова з трьома малолітніми дітьми, вправлялася біля чотирьох та ще й біля бика. Найбільше ж стадо було у середньої сестри Олесі та її чоловіка, який має інвалідність по зору. Вони ж і переробляли молоко.

— Евакуацію ми відкладали до останнього, — продовжує Олена. — Зриватися з насидженого місця завжди складно, а тим паче в нашій ситуації. Куди було їхати з такою купою дітей і з такою купою худоби? Найдепресивнішим був березень. "Кому ми й де потрібні?" — питали самі себе. "Нікому й ніде" — самі собі ж відповідали. Тоді й вирішили, що перечекаємо війну в підвалі, якщо вже будуть сильно стріляти. Почали вирізати телят, робити тушківку — на випадок, якщо не зможемо готувати. Смажили й закручували в банки цибулю з морквою — щоб були овочі до м’яса. Запаслися борошном, макаронами, крупами, цукром… Між тим, як тільки дозволила погода, засадили городи. Сподівалися, якось обмине. А воно наближалося: розриви снарядів лягали все ближче. Географічне розташування Маркового дуже невигідне у військовий час, бо знаходиться приблизно в тридцяти кілометрах одразу від кількох важливих міст: Краматорська, Костянтинівки, Дружківки, Лимана, Бахмута. І якщо б їх зайняли окупанти, то наше село потрапило б у котел, вибратися з якого було б уже неможливо. Не хотілося опинитися в окупації. Ми ж народилися українцями і жити під пресом ворога не змогли б.

Та чи не найбільше родина фермерів боялася бачити муки тварин. В один із днів у їхньому селі зник газ. Але це ще не було катастрофою: люди почали готувати на вулиці, установивши пічки-ракети. Так прожили три тижні. А тоді зникло світло. Немає світла — наноси не качають води, і немає можливості напоїти корів. Без води вони не виживуть. А що буде взимку з кормами? Бо ж фермер, якому селяни віддали земельні паї, цьогоріч не зміг засіяти всі свої площі. Тобто, не зможе розрахуватися з пайовиками зерном і сіном. Стадо довелося б вирізувати. Та вже й навесні було страшно вигонити його на пастівник із-за обстрілів.

Усе попереднє життя вмістили у вантажівку

Остаточне рішення визріло дуже швидко — буквально після однієї ночі, проведеної у підвалі. Вийшовши звідти зранку й побачивши неподалік вирву глибиною до восьми метрів, Олена прийняла рішення виїжджати з небезпечного місця якомога швидше. Та й холодне сире приміщення, зрозуміла, не кращий варіант для проживання, особливо для дітей.

— Якщо б раптом хтось підхопив запалення легенів, "швидка" до нас у село не приїхала б при нинішній ситуації, — зітхає Олена. — Тому я одразу зв’язалася з місцевою волонтерською групою "Все буде добре" і попросила нас вивезти. Там дуже гарні дівчатка працюють, Христина й Наталя. Вони знайшли для нас вантажівку й мікроавтобус, а також спонсорів, які заплатили за пальне. На збори у нас було два дні. Насамперед, віддали людям теличку, пороздавали курей, а корів відігнали до молодого фермера в сусіднє село, за три кілометри від нашого. У Діми в самого вісімнадцять корів, але він погодився взяти під нагляд ще стільки ж наших.

Родина виїжджала під обстрілами, втікаючи подалі від лінії розмежування.

— Полтавщина мене давно приваблювала. Тут Диканька, Великі Сорочинці, родинний маєток Гоголя…, — каже Олена. — І ми ще жодного разу не пошкодували, що вибрали цю місцину. Сергіївка — дуже гарне, мальовниче село. І тут дуже привітні люди. Уявляєте, ми приїхали майже опівночі, та, не зважаючи на такий пізній час, Артур, господар будинку, куди ми заселилися, організував сусідів, і вони допомагали нам розвантажувати наше збіжжя. Брали з собою наче небагато — з однієї хати пральну машину, з другої — холодильник, з третьої — телевізор, а на велику вантажівку всього назбиралося… Усе своє попереднє життя, можна сказати, вмістили в неї. На Донеччині у нас залишилося п’ять будинків. У моєму тільки ремонт зробили, тільки вікна великі пластмасові поставили… Хтозна, чи вціліє все те… Та, може, хоч на городі щось уродить, то люди зберуть. Ми завжди з усіма ділилися тим, що мали. А тепер аж соромно, коли хтось щось нам пропонує. І коли чуємо слово "біженці", не одразу доходить, що воно нас стосується.

Місцеві ж з першого дня взяли велику родину внутрішніх переселенців під свою опіку: почали зносити до хати, хто на що багатий. Громада виділила безплатно борошно, олію, цукор. Підвела газ і встановила електролічильник, бо хата п’ять років простоювала.

— Будинок хоч і великий, але на нашу кагалу малий, — бідкається Олена. — Та й до ладу його треба ще приводити. В першу чергу, піну задути в тріщини, що пішли по стінах. Але це не страшно — у нашій сім’ї всі чоловіки майстровиті. Гірше, що сарай тут розвалився, доведеться будувати заново, бо треба ж десь худобу тримати. Все одно ми вирішили купувати цю садибу. Господар погодився продати її на виплату. А потім підшукали ще одну. Вона дорожча, зате у кращому стані. Громада спеціально виділила нам мікроавтобус, щоб ми могли об’їздити село й вибрати собі житло, яке нам сподобається.

Та про що б не говорила Олена, її розмова все одно зводиться до покинутих на Донеччині корів.

— Усі вони породи Української червоної степової. Молоко у них дуже смачне, аж солодке. Наразі майже всі тільні. Не уявляю, як їх можна вирізати, — голос жінки починає бриніти від сліз. — Але, мабуть, таки доведеться. Фермер Діма ледь не щодня дзвонить, просить вивезти бодай молодших. Старіших, каже, пустить під ніж. Тварини у зоні бойових дій нікому не потрібні, бо люди самі не знають, що з ними завтра буде. Усе за безцінь спродують. Продавши м'ясо однієї забитої корови, можна виторгувати хіба що три тисячі гривень. Жива корова коштує всього десять. А щоб у Сергіївці купити, треба тисяч двадцять-тридцять.

Керівництво Сергіївської громади усі ці дні активно шукало перевізників, які погодилися б забрати міні-ферми родини Кириченків з-під Краматорська. У громаді усіляко сприяють розвитку молочного тваринництва і будуть раді поповненню поголів’я. Досить сказати, що в селі ось уже кілька років діє молокопереробний цех, який приймає сировину від населення за ринковою ціною. Окрім того, власники сімейних міні-ферм отримують відчутні дотації на кожну корову, якщо їх п’ять і більше, компенсації за придбання доїльних апаратів та будівництво корівників. І ось у вівторок, 14 червня, спеціаліст Центру надання адміністративних послуг Ірина Гринь зателефонувала мені, щоб повідомити радісну новину:

— Всеукраїнська асоціація громад виділяє транспорт. Сказали, причіп буде двоповерховий, так що за один раз удасться забрати все стадо. Ми зв’язатися з Краматорською територіальною громадою, попросили їх підготувати довідку, що тварини належать родині Кириченків, і самі таку ж зробили, вказавши, що корови переміщуються до нашої громади. Домовилися також із власником великого сараю в Сергіївці, який пустує. Він запевнив, що на перших порах не братиме плати за оренду з переселенців. І сарай той так зручно розташований – на березі річки, всього у п’яти хвилинах ходьби від оселі наших нових мешканців. А Всеукраїнська асоціація громад взяла на себе половину витрат на перевезення – 30 тисяч гривень. Але ще стільки ж родина Кириченків мусить заплатити сама або знайти для цього спонсорів. Після покупки житла у них немає такої суми. Ви не знаєте, до кого звернутися?

Я пообіцяла вказати номер банківського рахунку Олени Кириченко в цій публікації в надії, що відгукнуться добрі люди й скинуться копійкою.

— Ми так мріємо бачити на тутешніх луках, де випасається багато корів, і своїх годувальниць! — усміхається власним бажанням Олена. — Щодня підхоплюємося о п’ятій ранку, бо це звичка, вироблена роками. О п’ятій ранку ми починали вже доїння. А тепер тато, позбавлений традиційної роботи, відправляється ні світ, ні зоря на річку з вудкою. Коли він уперше повернувся додому з уловом, ми на радощах наварили юшки, на яку запросили й нових сусідів. Потім стали сушити рибу. Не пропадемо! Сьогодні сестра уже стажується в кондитерському цеху, який громада збирається ось-ось відкрити. Я також кондитер, у мене була своя справа — пекла торти на замовлення. Можу й тут на цьому заробляти. У нашій сім’ї немає ледарів, ми завжди розраховували лише самі на себе. А якщо вдасться перевезти ще й нашу худобу, то повіримо ще в одне диво. Дива роблять люди — добрі й щирі – які навколо нас. Одні допомогли нам виїхати із зони бойових дій, інші прийняли нас з усією душею на новому місці. Треті без вагань погодились рятувати наше стадо. Четверті, сподіваюсь, проявлять благодійність. Та й природа подає нам гарні знаки. У невідому для нас дорогу ми вирушали під дощ. Під дощ і розвантажувались у Сергіївці. А ось бачу лелеку, який спустився на город…

Зв’язатися з Оленою Кириченко можна за номером телефону 099-269-08- 41. Номер її рахунку в Ощадбанку 5167 8032 2660 1560. Прийом коштів буде закритий, як тільки на нього надійде необхідна сума. Про це ми одразу повідомимо.

Матеріал підготовлений у рамках проекту "Модернізація системи соціальної підтримки населення України", який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку.