"Чоловіки ходили по воду, а ми молилися, щоб вони повернулись". Як переселенка з Маріуполя врятувала сонячного чоловіка

Щоб вижити в оточеному місті люди топили сніг та збирали дощову воду

"Не треба боятися робити добро", — запевняє переселенка з окупованого Маріуполя Галина Пилипенко. Ця фраза на перший погляд може видатись простою і банальною, однак у випадку з її родиною це далеко не просто слова.

У розпал атаки окупантів на приморське місто Галина з чоловіком і сином прийняли у своїй родині як рідного 65-річного Сашка – людину з синдромом Дауна, який, певно, є найстаршим українцем з цією генетичною патологією. Разом з Пилипенками він витримав пекельні тижні боїв за Маріуполь і врятувався. Історією родини жінка поділилася з "Телеграфом".

Терапія добром

Галина познайомилася с Сашею майже випадково, у той час, коли сама переживала не найкращий період у своєму житті.

"В 2016 році завод "Азовмаш", де я працювала, закрився і я втратила роботу, — пригадує жінка. – Ніякої іншої роботи знайти не могла: мені було 59 років і ніде мене не брали. У мене почалася серйозна депресія. Та одного разу сусідка сказала, що є людина, за якою потрібно доглядати: у нього померли батьки і він з синдромом Дауна. Спочатку я відмовилась, бо я ж нічого про це не знала, та сусідка все ж вмовила мене познайомитись з Сашею. Я прийшла, побачила, і серце моє здригнулося. Він протягнув до мене руки, посміхнувся і я зрозуміла, що людині потрібна підтримка, адже він один лишився в цьому світі. Я вирішила, що буду допомагати Сашку".

Спочатку Галина допомагала Сашкові по господарству і з хатніми справами. Та потім жінка помітила, що спілкування з сонячною людиною і для неї самої є своєрідною терапією від депресії.

"Саша виявився дуже світлою людиною. Він такий позитивний, сонячний, дарує людям стільки добра, що ця енергія є просто невичерпною. Він без маски, він справжній", — розказує Галина.

Тож маріупольчанка вирішила змінити на краще життя свого підопічного.

"Сашко полюбляв розмальовки. Він і зараз цим займається, це його хобі. Але я бачила, що йому сумно, йому потрібне спілкування з людьми", — пояснює Галина.

Жінка записала Сашка на заняття футболом і у місцевий клуб для людей з інвалідністю "Повір у себе", де сонячний чоловік знайшов багато друзів і отримав нові захоплення: займався танцями, брав участь у театральних постановках.

Втім, велика війна нещадно зламала мирне життя Галини та Сашка. Але не їхню дружбу.

"Ще напередодні великої війни, передивляючись новини, я відчувала, що буде щось погане. Я сказала чоловікові, що нам потрібно виїхати, та він запевняв, що ніякої війни не буде. А 24 лютого вже був обстріляний мікрорайон Східний, звуки війни наближались до Маріуполя. Та навіть після того ми сподівалися на диво і не чекали того, що трапилось. Це було схоже на страшний сон, здавалось, що ми прокинемось, і все буде так як і раніше: ну не може ж такого бути, щоб в XXI сторіччі сусідня країна раптом напала на іншу", — пригадує Галина Пилипенко.

Ситуація в Маріуполі ставала дедалі гіршою. В місті зникли зв'язок, газ, вода, електроенергія, а врятуватися можливості не було.

"В місті не було вже ні поліції, ні медичної допомоги, ні магазинів, ні місцевої влади. Ми знайшли старий радіоприймач і слухали новини. Влада розповідала, що будуть робити "зелений" коридор і масово вивозити мирних мешканців автобусами. Чоловік вийшов з дому першим з сумками, але потім повернувся і сказав, що ми нікуди не їдемо, бо ніякого "зеленого" коридору нема, а люди, котрі намагались самотужки виїхати на своїх автівках, були обстріляні. І ми зрозуміли – ми в облозі!" — розказує Галина.

У ситуації безвиході опинився і сонячний чоловік. Рідних у нього не було. Крім Галини, Сашка доглядала ще одна жінка.

"Та коли почалася війна, ця друга жінка одразу відмовилась від Сашка. Вона сказала, що не буде за ним доглядати. Тоді я сказала своєму чоловікові: "Здається, що Саша буде тепер з нами". Він подивився на мене і відповів: "Ну і яка в цьому проблема? Нехай буде з нами". І мені одразу стало легше на душі, що мені не довелося нічого доводити і вмовляти. Так ми і взяли Сашу у свою родину", — пояснює Галина.

А далі почалося виживання…

"Ми збирали дощову воду з водостоків. Потім випав сніг, вдарили морози, і ми збирали цей сніг і топили його. Чоловіки ходили під обстрілами до джерела, щоб набрати питної води. Коли це відбувалося, ми з Сашею ставали навколішки і молили бога, щоб чоловіки повернулися живими, бо від джерела можна було і не повернутися. Готували їжу на багатті. Та багаття треба було чимось палити. Одного разу навіть зайшли в ресторан, дістали звідти меблі, дорогі такі, з червоного дерева для розпалювання багаття. Так ми рятувалися", — розказує жінка.

Згодом біля будинку родини Пилипенків з’явились гармати, тож залишатися там вже було вкрай небезпечно. Сім’я перебралася до квартири Сашка.

"Там ми жили четверо в маленькому коридорі. Поклали матраци і спали на них у напівзігнутому стані. Та одного дня снаряд прилетів у магазин поруч, і з квартири повністю вирвало вікна з шибками. А на вулиці мінус 10 градусів. Ми вирішили, що перебувати у квартирі вже небезпечно і потрібно знову кудись бігти", — жаліється Галина.

Під обстрілами, що не вщухали не на мить, Пилипенки разом з Сашею повернулися до власного будинку, та і там їх чекала біда.

"Наша квартира вціліла, але також була без вікон. Ми зрозуміли, що врятуватися можемо тільки в підвалі. Спустилися туди, а там вже було 35 чоловік з нашого будинку. Чоловік знайшов будівельні піддони, винесли з квартири килими та ковдри, щоб грітися і так ми оселилися в підвалі, — розповідає Галина. – Сашко був увесь час з нами. Він в цей час мало говорив, але коли починалися обстріли, вимовляв одне слово – "війна". Він все розумів і як перелякане мишеня сидів біля мене. Коли вибухи були десь зовсім поруч, ми обіймалися четверо, прощались один з одним і плакали. Ми розуміли що треба втікати, та нам не було просто куди втікати.

Диво спасіння

Пилипенки і сонячний чоловік 18 діб провели у підвалі свого будинку. Одного разу смерть була зовсім поряд, коли після чергового обстрілу на верхніх поверхах почалася пожежа і чадний газ спустився у підвал. Та все ж родині вдалося врятуватись та евакуюватися.

"Трапилось диво, по іншому я це назвати не можу. Багато автівок у дворі були розбиті, та одного разу до підвалу прийшов сусід і сказав, що у нього залишилося дві дивом вцілілі автівки і на один автомобіль потрібен водій, тоді три людини можна евакуювати. А мій чоловік якраз мав водійське посвідчення, тому вважаю нам пощастило", — пригадує Галина.

Та мало було дістати авто. Потрібно ще було виїхати з міста, яке рашисти бомбили вдень і вночі.

"Ситуація була така: треба було їхати по проспекту Миру в Маріуполі. На одному боці вже були рашисти, а на іншому, де знаходилися ми — ЗСУ. І нам потрібно було переїхати з нашого боку на їхній. Ми ризикнули, адже іншого виходу не було", — розказує жінка.

По дорозі на Мангуш Сашка і Пилипенків чекало ще одне нервове випробування – рашистська фільтрація.

"На блокпосту чоловіки мали пройти так звану фільтрацію. Їх кудись заводили, знімали відбитки пальців, роздягали, дивились, чи є татуювання. Я взяла Сашка, підійшла до людини зі зброєю і запитала: "Цьому чоловіку також потрібно пройти фільтрацію"? А Сашко маленький, худий, змучений. Рашист подивився на нього і крізь зуби процідив: "Ні", — пригадує Галина.

Жінка зізнається, що емоції від переїзду на підконтрольну територію закарбуються у її пам’яті на все життя.

"Ми їхали в повній темряві без світла, бо вмикати його було не можна. Коли ми наблизились до Запоріжжя, то вночі побачили вогники. Це підсвічували наші українські поліцейські, вказуючи людям дорогу. Коли я побачила ці вогні, то видихнула з полегшенням і зрозуміла, що вже не страшно, що це вже Україна і нас ніхто не образить", — розповідає Галина.

Після місяців поневірянь містами України, проживання в дитячих садочках, на орендованих квартирах, родина Пилипенків і їхній підопічний зусиллями благодійників отримали будинок в Богуславі, за сотню кілометрів на Київщині. І хоча житло не ідеальне, однак є свій город.

На запитання звідки посеред хаосу і війни у жінки з’явилися сили та наснага взяти відповідальність за сонячного чоловіка, врятувавши його від неминучої смерті, Галина відповідає щиро.

"У нас люди не завжди добре ставляться до тих, хто різниться від них. А я розуміла, що потрібно Сашку допомагати. Я йому допомагаю і розумію, що цим самим я і себе лікую і мені легше стає на душі, адже Сашко дарує радість, тепло спілкування. Наприклад, вранці прокидаєшся, виходить зі своєї кімнати і каже: "Доброго ранку, це я". І так одразу гарно стає на душі. Він вміє підняти настрій, подарувати радість. Не треба боятися робити добро. Добро повертається, адже рятуючи інших, ти рятуєш і себе", — резюмувала Галина Пилипенко.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.