Імена дітей — як пароль: дивовижна історія порятунку тяжкопораненого бійця з Одеси

Дружина викрала чоловіка з лікарні з-під носа озброєних російських окупантів

Історія військовослужбовця з Одеси Руслана Бєлінського здається неймовірною. На передовій отримав тяжке поранення в голову, вижити з яким було неможливо. Три дні стікав кров'ю в окопі без жодної медичної допомоги, провів кілька днів у сараї місцевих жителів, які потай забрали його до себе, а згодом потрапив у полон. Та дружина Людмила викрала його прямо з лікарні, де Руслан перебував під вартою окупантів.

А вже вдома у житті Руслана сталася ще одна подія, яку сім'я називає справжнім дивом — попри невтішні прогнози лікарів, боєць, ноги якого ще зовсім недавно не рухались, почав вставати й наново вчитися ходити.

"Після таких поранень не виживають, готуйтеся до похорону"

З початком повномасштабної війни з росією Бєлінський одразу пішов у військкомат. Мав повне право не йти на фронт, бо є батьком трьох дітей. Але пояснив рідним: якщо кожен так думатиме, нікому буде захищати країну. Весною 2022-го Руслан вже був на передовій — на Херсонському напрямку. Щодня намагався виходити на зв'язок із дружиною. Але 29 березня вже не телефонував. А за кілька днів Людмилу набрали його побратими: "Ваш чоловік — герой. Він загинув".

— Сказали, що невдовзі привезуть його тіло, — розповідає "Телеграфу" дружина Людмила Бєлінська. — Я не хотіла в це вірити, спитала: "Це точно він? Може, ви щось переплутали?" — "Точно. Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають". Сказали, що не мали можливості забрати тіло, тому поки Руслан залишається в окопі. Казали, що бачили, як у нього з рота йшла піна… Мені було сказано готуватися до похорону — мовляв, за два-три дні побратими спробують забрати його тіло.

Після такого дзвінка мені нічого не залишалося, як повірити… Це був страшний час для нашої родини. Для трьох наших доньок, які не могли зрозуміти, як це може бути, якщо тато обіцяв їм повернутися… Минали дні, але тіло Руслана не привозили, і ніхто з його побратимів більше не телефонував. Що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Може, це безглуздо, але я навіть зверталася до екстрасенса, яка сказала мені дивну фразу про те, що Руслан "серед мертвих, але живий". Я тоді не знала, як це зрозуміти. А тепер розумію, що саме в ці дні чоловік був між життям та смертю, — згадує дружина.

Сам Руслан пам'ятає ці дні уривками. Згадує сарай, у якому лежав і не міг поворухнутися. Незнайомі люди намагалися його годувати, але він міг тільки пити. То були звичайні цивільні із села Олександрівка за 20 км на північ від Херсона, які після боїв ходили окопами й ховали знайдених там загиблих українських військових. Там же натрапили на Руслана, який спливав кров'ю, але був живий.

— Вони почули мій хрип, — згадує Руслан. — Дістали мене і віднесли додому. Дуже ризикували, адже село було окуповане. Вони сховали мене в сараї, давали яйця і молоко…

Те, що відбувалося у той час з її чоловіком, Людмилі вдалося дізнатися набагато пізніше — коли вже після деокупації цього села вона змогла особисто поспілкуватися з місцевими жителями, які рятували Руслана. Сховавши чоловіка у сараї, вони переодягли його у свій одяг, а документи про те, що він — український військовослужбовець, закопали на городі. Вони сподівалися, що за кілька днів Руслану стане краще, але рана гноїлася, почався жар, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги чоловік не виживе. Транспорт тоді ходив лише у бік окупованого Херсона, тож Руслана посадили в автобус у цьому напрямку. Автобус зупинили окупанти — і так поранений військовий опинився у полоні.

Те, що Руслан може бути живий, Людмила дізналася від росіян, які зателефонували їй 6 квітня і повідомили, що чоловік поранений, але в полоні. Жінка зізнається: дуже хотіла в це повірити, хоч і розуміла, що то можуть бути шахраї. Більш переконливим для неї був дзвінок із лікарні 7 квітня. Лікар повідомив, що Руслана прооперували, і надіслав його фото.

— Це був він. Справді він, — зі сльозами згадує Людмила. — Виснажений, з перемотаною головою, але живий! Лікар сказав, що окупанти тримають його під вартою. Але я змогла знайти людей, які не побоялися приходити до нього в палату і приносити ліки, домашню їжу. Я надсилала їм гроші й казала, що йому треба принести.

Іноді Руслану та Людмилі навіть вдавалося поговорити по мобільному. Жінка зізнається: коли чоловік уперше зателефонував, спочатку не впізнала його голос і попросила назвати імена їхніх дітей — як пароль. Руслан пройшов перевірку.

"Їхала на Херсонщину і мала для окупантів легенду"

Минуло кілька місяців і окупанти перестали ретельно пильнувати палату бійця. Лікар повідомив дружині, що у них відбулася ротація — і нових вартових Руслан, поранений і дуже слабкий після операцій (йому видалили частину кістки черепа), вже не цікавив. Тоді Людмила вирішила, що це її шанс урятувати чоловіка.

— Я розуміла, що іншої можливості його звідти вивезти може й не бути, — каже жінка. — Усім, хто знав, куди та з якою метою я їду, це здавалося абсолютним безумством — прориватися на окуповану територію та намагатися вивезти звідти пораненого полоненого. До того ж окупанти знали, що Руслан — український військовий. Хоча люди, які саджали його в автобус на Херсон, просили Руслана нікому не казати, хто він такий, чоловік був не в тому стані, щоб запам'ятати пораду. І коли окупанти стали його, ледве живого, допитувати, він сказав, що до війни працював у СБУ…

Я дізналася, що є люди, які їздять на окуповані території. Не кожен перевізник погодився б вивозити військовослужбовця, адже це величезний ризик. Але я знайшла таку людину. Дітям сказала, що їду по тата. Думаю, вони до кінця не розуміли, наскільки це небезпечно, тому просто з нетерпінням чекали, коли я привезу тата додому. А мої колеги, дізнавшись, куди й навіщо я їду, були практично впевнені, що бачать мене востаннє…

Людмила заїхала на окуповану Херсонщину з другої спроби. Для окупантів на блокпостах вона мала легенду про те, що їде до родичів. Вже в лікарні жінка побачила величезну кількість росіян зі зброєю. Виявилося, що туди напередодні привезли якогось їхнього пораненого начальника.

— Вони ходили по палатах й дивом не звернули на Руслана увагу, — каже Людмила. — Реалізувати мій план нізащо не вдалося б без допомоги лікарів, які виписали довідку, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Вони дуже ризикували, але тим самим врятували нас, бо потім я показувала цю довідку на блокпостах, і окупанти нас пропускали.

Людмила попередила чоловіка, що їде на Херсонщину, але на окупованій території зникла зі зв'язку. Дорога забрала більше часу, аніж планувалося, і Руслан понад добу не міг ні їсти, ні спати — чекав новин від дружини:

— Її дуже довго не було. Мені здавалося, цілу вічність. Я так хвилювався. Вже не знав, що й думати. І тут відчиняються двері — і я бачу її на порозі палати. Бачу і розумію, що не можу вимовити жодного слова — тільки плакати…

Людмила каже, що дорога назад була непростою. Та завдяки щасливому збігу обставин їм вдалося покинути окуповану територію.

— На першому блокпосту окупанти, переглянувши документи з лікарні, почали нас допитувати, — згадує Людмила. — Очевидно, вони мали багато запитань, але нас врятував раптовий обстріл їхніх позицій. Він змусив їх швидко пропустити нас і кудись їхати. Найдивовижніше те, що на наступному блокпосту, щойно окупанти взяли наші документи, ситуація повторилася: їм терміново знадобилося чомусь звільнити дорогу і нас пропустили. Вже на українському блокпосту я, плачучи від щастя, що чую українську мову, зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми скоро будемо вдома.

Вважав, що не зможе ходити, але вже робить перші кроки

Руслан Бєлінський опинився вдома якраз на свій день народження. Його він називає найщасливішим у своєму житті. Тоді Руслан ще не міг ворушити ногами й не був упевнений, чи будь-коли зможе. Але наполегливі заняття у реабілітаційному центрі дали приголомшливий результат — чутливість ніг повернулася, тож Руслан уже встає та самостійно робить кроки. І називає це ще одним дивом.

— Вся наша історія — це справді диво, — каже Людмила. — Я постійно кажу чоловікові, що він вижив тому, що йому є заради кого жити. І зараз є задля кого старатись з реабілітацією. Що він і робить — щодня, так наполегливо, долаючи біль і втому. Я так ним пишаюся.

— Попереду у нас довгий шлях, тривала реабілітація, але я не маю жодних сумнівів у тому, що Руслан впорається, — продовжує Людмила. — Ми вдвох із цим впораємося. Ніхто досі не може зрозуміти, як з такою тяжкою травмою він міг вижити в тому окопі, пролежавши там три дні без медичної допомоги. На що ми кажемо, що, напевно, це рідна земля не дала йому померти…