Військовий лікар Ілля Луців: "Люди вважають, що контрнаступ — це тиждень часу, і ми виграли"

Бойовий медик пояснив, якою ціною даються фронтові 100 тисяч

Попри явні успіхи, над нашою військово-медичною службою, як і над усією українською армією, що воює, нависає серйозна загроза — психологічне виснаження рятівників і самих бійців, які перебувають на "нулі" понад рік і яких не квапляться змінити їхні цивільні співвітчизники.

Та навіть після перемоги Україну чекає ще одне велике випробування: непроста взаємопритирання тих, хто воював, і тих, хто всю війну пробув в тилу. Буде велика кількість суїцидів і конфліктів, попереджає лікар у військовій формі.

Сьогоднішній співрозмовник "Телеграфу" — один із найдосвідченіших в країні бойових медиків Ілля Луців (в невоєнному житті — завідувач діагностичного відділення Бориспільської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування).

Він починав фронтовий шлях ще "далекого" 2015-го на рядових позиціях, а під час широкомасштабного вторгнення став начмедом штурмової бригади на найкривавішому напрямку — під Бахмутом.

Ніч, коли почалося пекло

— Яким було для вас 24 лютого 2022 року?

— Я знав, що буде велика війна. Правда, її початку чекав раніше — з кінця січня. А потім дуже вірив в число 22.02.22 — думав, що 22 лютого почнеться. За місяць до того я придбав потужну гвинтівку AR-15, а бронежилет і каска у мене були ще з 2015-го.

Мене було погоджено на посаду командира роти охорони. Рано-вранці в перший день військкомат був переповнений. Охочих воювати було вдосталь, і роту охорони ми сформували в той же день.

Не так все просто вийшло на "домашньому фронті". За два тижні до 24 лютого відправив дітей у Бучач Тернопільської області, звідки я родом. Думаю, все нормально, діти будуть там, у жінки була заправлена машина. І тут під вечір на 24-те вона мені каже: "У мене для тебе сюрприз. Вночі їдемо забирати дітей із залізничного вокзалу…" Я в шоці!

Я весь вже був у війні, з дружиною не дуже спілкувався, пояснити їй ситуацію не було коли. От вона й вирішила дітей із заходу України назад забрати — бо війни "нема"!

— Дуже вчасно!

— Теща мені потім зізналася, що в останній місяць перед війною взагалі думала, що я — психічно хворий і що мене треба лікувати: автомат і тисячу патронів купив, дітей відправив… О другій годині ночі діти були вдома в Борисполі… Всі вже лягли спати, четверта година ранку, я повивчав інтернет — нічого нема. За 5 хвилин 5-та ранку, у мене все-таки вийшло заснути, і о 5:05 пролунали перші вибухи — дуже гучні в районі аеропорту "Бориспіль". Дружина була в шоці, коли я сказав: сідайте в машину (благо, дитячі сумки були зібрані), у тебе пів години, щоб проскочити міст через Дніпро.

Вона першою потрапила на автозаправку, але виїхала з Києва лише на 4-й чи 5-й день, бо коли все було готово — стало зрозуміло, що Київ надовго зупиниться в пробці. Тому дружина з дітьми переховувалися в лікарняному підвалі, а я зайнявся формуванням роти охорони. Три перші доби війни не спав узагалі — а з урахуванням того, що в ніч на 24-те встиг поспати лише 10 хвилин, то й усі чотири доби. У перший день, сформувавши підрозділ, надвечір ми вже отримали автомати і зайняли ключові висоти по Борисполю — були найпершим створеним у місті підрозділом.

Згодом, коли ворог відійшов від столиці, хлопців з нашої роти почали забирати на схід. Так я потрапив у найкрутішу бригаду України — новостворений 5-й окремий штурмовий полк — і очолив там медичну службу.

Під кінець липня полк вже виїхав повністю під Торецьк, де ми організували стабілізаційний пункт, який на Бахмутському напрямку став одним з ключових. І оскільки наша медична служба заслужила репутацію однієї з найкращих у ЗСУ, то до нас бійців із середніми й тяжкими пораненнями почали возити всі дислоковані поруч бригади. Станом на березень у бригаді були одні з найменших втрат в Україні, хоча активно воювали десятий місяць на найважчому напрямку.

— Від чого це залежить?

— Від бойового досвіду насамперед. На перших бойових виїздах всім було страшно, а коли страшно, то і втрати зростають. А от коли боєць починає думати, а думає він тоді, коли вже не страшно — а не страшно стає тоді, коли він розуміє: так, я можу вмерти, але я з цим зробити нічого не можу. Тому мені треба якось змінити ставлення до цього всього — тоді ти ніби переходиш на новий рівень.

Те, що відправляють хлопців на навчання — це добре, але два дні боїв точно заміняють два тижні навчання. Тому, мабуть, і наші втрати зменшувалися, бо хлопці понабирали досвіду і знання.

Плюс — правильна організація медичної служби, яку у нас очолили люди з бойовим досвідом ще з 2014-2015 років та абсолютно самовідданим ставленням до обов’язків, як, наприклад, начальник евакуаційного відділення з позивним "Капля". Який працював в стабілізаційному пункті 24/7, іноді роблячи двогодинні перерви на відпочинок та душ, і через руки якого з грудня 2022 по кінець лютого цього року пройшов як мінімум кожен другий поранений в Бахмуті. Зараз на сайті президента висить петиція про присвоєння "Каплі" звання Героя України.

— Скільки, в середньому, з десяти поранених повертаються на фронт, а скільки повністю вибувають?

— Цю статистику озвучити можна буде після війни. Щоправда, є люди, яким хронічно не щастить. Були у нас такі, що по п'ять разів поранені.

— А які найчастіші поранення?

— Акубаротравма, чи по іншому — контузія. Це загальне ураження організму внаслідок раптового, різкого механічного впливу, часто — це контузія головного мозку, струс усіх частин тіла. Воно викликає і біль у тілі, і головний біль, блювоту, запаморочення. Але в першу чергу вражається мозок. Барабанні перетинки та весь організм уже далі. Це, наприклад, коли поруч розірвався снаряд.

— Самому близько до епіцентру розриву доводилося опинятися?

— Доводилося. Наприклад, під час битви за місто Майорськ по моїй машині було декілька прицільних пострілів з міномета, на щастя, мимо. Іншого разу проїхав блокпост, а туди ракета поцілила — вибуховою хвилею моїй машині аж задок підняло, частки секунди лише на передніх колесах їхати довелося. У Часовому Яру трохи не доїхав до будинку, коли по ньому прилетіло. Кругом уламки посипалися, але мене, видно, сам Бог уберіг. Потім прилетіли два "шахеди", вщент рознісши місце, де я спав і де в мене був типу "кабінет", але коли мене вже там не було. Згоріло геть усе…

100 тисяч чи "розкіш" спати в трусах удома

— Які зараз основні проблеми військової медицини? Що заважає максимально ефективно рятувати бійців на полі бою?

— Виснаження військових медиків. І нерозуміння цивільних медиків, що час змінювати тих колег, які вже відпрацювали на війні рік. Тому що робота 24/7 постійно дуже виснажує. Пам'ятаєте, скільки розмов було за зарплату в сто тисяч?

— До речі, як медикам платять наразі?

— Санінструкторам і тим, хто займається евакуацією, платять 100 тис. грн, штабним офіцерам — вже ні. До січня цього року у мене як начмеда була зарплата близько 125 тис. грн, однак з лютого — вже значно менше.

Взагалі, я чого порушив тему зарплати в 100 тисяч? Вона всім здається високою, але я казав своїм цивільним колегам: порахуйте, будь ласка, ви отримуєте зарплату до 20 тис. грн. За скільки це годин роботи? За 168 на місяць. А скільки годин виходить, якщо люди на фронті реально працюють 24/7 без жодних перебільшень! Тому що у будь-який момент тебе можуть зірвати, і ти маєш їхати, ти постійно в напрузі. Весь час, коли я був там, я спав одягнений і в штанах. Коли приїздив у відрядження до Києва двічі, заїжджав додому. Лише там я дозволяв собі розкіш спати в трусах.

— Якщо нашу нинішню військово-медичну службу із натовськими порівнювати — в плані ефективності порятунку поранених бійців, яка виходить картина?

— У нас показники кращі. Тому що у них до етапу, коли бійцю можуть зробити операцію, час довший. Навіть, якщо вертольотом транспортують, виходить довше — тому що у них більш серйозна допомога надається лише на госпітальному етапі. А в нас медики входять в склад бригади, що воює, тому у нас можуть проводити операцію ще до евакуації в госпіталь. Тобто доступність пораненого з "передка" до кваліфікованого лікаря ближча у нас.

— А якщо з ворогом порівняти? Час від часу доводиться чути, що їхній рівень військової медицини зовсім убогий…

— Десь під кінець 2022 року у них почало з’являтись щось по типу IFAK-аптечки. До того у них були лише індивідуальний перев’язувальний пакет (як у мене ще 2015 року), дезінфекційний розчин і стандартний джгут. Тепер у них з’явились правильні кровоспинні засоби, турнікети. Але, як доповідає наша розвідка та що ми бачимо з дронів, в основному вони своїх поранених залишають.

— Просто кидають на полі бою?

— Так. Двох їхніх поранених я сам перев’язував, надавав допомогу полоненим. Обгаджені, обпісяні…

— Як військові лікарі все це психологічно витримують?

— Все залежить від того, де і ким до цього була людина. Мені легше, бо в мене завжди життя складне і цікаве було: з 2005 року я працював на "швидкій", з 2011-го — у приймальному відділенні, потім два роки в COVID-відділенні, а там — справжній треш. Все це дуже важко сприймається, але це має хтось робити, тому ти це робиш. Війна для медиків невідкладних станів — це як і в цивільному житті, тільки з дуже високими ризиками. Коли ти набуваєш досвіду, коли вже не перший місяць там, то просто робиш свою роботу — з поправкою на те, що може щось статись. Але для тебе вже це просто робота.

До жовтня я щодня спав на іншій точці — у мене був скручений каримат зі спальником, в машину закинув, поїхав на нову точку, де бачив — кинув, заснув. Потім з’явилось приміщення після євроремонту, але без меблів. Лише грубий дерев’яний "стіл", складений з будівельних козлів. Буває сидиш, заповнюєш документацію по руху хворих, кількості бійців поранених, і тут починається обстріл — ти через вікно бачиш, що в різних місцях вибухає. Перші два місяці бігав у підвал і ховався, третій місяць спостерігав і відсовувався від вікна. На п’ятий місяць — просто дивився і ніяк не реагував. Бахкає, ну і що?! Це неправильно, але так працює наш перевтомлений мозок.

Вижити, але пожертвувати життям

— Велика проблема, про яку починають говорити — психологічні травми. Коли закінчиться війна і бійці повернуться додому, то в суспільстві, очевидно, різко зросте кількість конфліктів…

— Так, буде велика кількість суїцидів, конфліктів, буде велика проблема у країни. Ти приходиш з війни, родину тримаєш в голові одну — ту, з якою жив усе життя, а по факту твої рідні довгий час жили десь в іншому місці, змінювались, росли емоційно та фізично; ти тривалий час не бачив дітей, а діти ростуть швидко…

Станом на сьогодні ми маємо вже багато конфліктів. Приклад з життя: У Борисполі жіночка погано припаркувалась, військовий зробив їй зауваження, вона йому схамила, він сказав жартома: "Я зараз тобі повістку випишу". І вона давай скрізь по соцмережах розповідати, що ходять по місті у формі, краще б вони на схід їхали! А що було б, якби цей боєць був трохи під алкоголем, але після контузії? Ну, візьме й застрелить. І там була купа коментарів від містян: мовляв, які вони м*даки — по місту у формі ходять, а воювати не їдуть.

А по факту — цей військовий у перший день війни мобілізувався, брав участь в боях під Мощуном (село неподалік Бучі та Гостомеля, де тривали найжорстокіші бої за переправу через річку Ірпінь. — Ред.), під Плоским (село в Броварському районі, одній з крайніх точок просування російських окупантів на схід від Києва. — Ред.), на підступах до Борисполя, під Торецьком — там у нього було вкрай важке поранення, він пів року лікувався і приїхав дослужувати в РТЦК. Тобто людина все, що могла, віддала суспільству, а їй зараз роблять зауваження та відкрито хамлять.

Я взагалі вважаю, що судити поведінку людини у формі має лише людина у формі. Бо лише людина у формі знає, як інша людина у формі поводилась у тій чи іншій ситуації, наскільки він герой чи не герой. Тільки людина у формі буде розуміти, чому він зараз буха́є — тому, що він втратив цілий взвод своїх товаришів, їх розірвало на шматки, він ці шматки друзів збирав. Тому він зараз сидить і п’є, бо по-іншому не може. А тут йому хтось із цивільних щось указує.

Тому суспільство потрібно готувати до терпимості. Бо військових вчать що робити? Вбивати. І він максимально ефективний, коли у нього найперша реакція на якийсь незрозумілий звук — це постріл у той бік. Він ефективний воїн, бо він вижив. Тому що той, хто роздумував, він міг сюди і не повернутися.

До чого я веду — реабілітаційні центри, про які зараз всі говорять, — це все класно. Але якщо після перемоги у місто в сотню тисяч жителів буде повертатись по 100 бійців на день, а таке буде, то який реабілітаційний центр прийме таку величезну кількість?

Це має бути активна підготовка населення через ЗМІ, дуже активна. Треба лекції читати про ці речі, в телемарафоні розповідати. Людей конкретно потрібно готувати до того, як спілкуватись із військовими. Подібна практика, до речі, налагоджена в США. Людина має розуміти, що боєць, який повернувся, він все одно віддав своє життя. Хоч він і не помер, але він віддав війні рік чи два свого життя.

Я, приміром, повертаюсь до себе у лікарню, перша реакція колег — боже, ти наш янгол-охоронець! Ти наш синочок, ти наш герой! Для мене подібна реакція очікувана, а для інших — не зовсім. Я ж 2015 року вже раз повертався. Минає буквально п'ять хвилин, і ти вже стоїш "за бортом" — люди спілкуються на свої теми між собою, і тебе просто не бачать. Це нормально, бо вони жили без тебе весь цей час, але хто цього не розуміє і про це не задумується, для нього це буде стрес. І він буде агресувати на цих людей, бо я повернувся, я ваш герой! Давайте далі зі мною! А у людей своє життя.

Тому подібні моменти потрібно обговорювати. Більше будемо обговорювати — легше буде проходити процес відновлення суспільства.

Що підіймає настрій в армії

— Ми поки ще не знаємо, коли війна закінчиться, але наскільки відчувається втома серед бійців?

— Я часто спілкуюсь зі своїм бойовим побратимом, письменником Сергієм Гридіним, який воює на півдні. Він каже, що значно простіше було в 2015 році, бо ти знав, що скоро буде нова хвиля мобілізації, нам на зміну прийдуть нові люди. Зараз такого розуміння нема. Я розумію, що перемога — це не один наш контрнаступ тепер, а кілька надважких контрнаступів. Але людям забили голови, що перемога вже завтра. І чимало цивільних, які раніше дуже багато допомагали волонтерам, зараз вже не так допомагають і лише чекають на результати контрнаступу. Люди вважають, що контрнаступ — це тиждень часу, і ми виграли. І ніхто не рахує, скільки десятків тисяч життів це забере. Я вважаю, що в результаті контрнаступу смертей буде більше, аніж до цього часу.

Зараз Верховна Рада ухвалила рішення про відпустки військовим — це нібито трохи "відпускає" людей, але це мало що міняє. Моя особиста думка: потрібна ротація за принципом пів року — рік відвоював, далі — 2-3 місяці по домівках. А паралельно готуємо нову зміну. Зараз наші хлопці, хоч і виснажені, тримаються, але коли будуть повертатись додому, це виснаження дасться взнаки: прийшов додому, а жінка покинула, діти не знають, хто це. Тобто так не можна, щоб одні постійно були там, а інші — постійно тут. Не має хтось віддавати все, а інші — лише казати, що вони донатять. Спочатку це працювало, але тепер це вже не працює; коли бійці надто довго там. Все помінялось. Був класний ролик — батько приїжджає додому, донька біжить йому назустріч, він обіймає її і цілує. Насправді, буває інакше. Батько приїжджає, а дитина йому: типу, хто ти??

Коли дітки маленькі, а батька нема по пів року, то вони не будуть так реагувати, як на відеороликах.

Я зараз намагаюся виловлювати в соцмережах конфлікти, де починають хамити військовослужбовцям — щоб по можливості це залагоджувати. Тобто доносити до колективного розуму, що так робити не варто.

Хтось каже: якщо Іван із сусіднього парадного буха́в усе життя і тепер там, на фронті, буха́є, то чого я повинен його поважати? Тоді я пояснюю: якщо він пішов на передок, то навіть, якби він там у "хлам" нетверезий сидів, все одно це на користь обороноздатності. Бо збоку повністю адекватні Тарас і Остап знищують ворога, а ворожий безпілотник летить — і шанси на виживання у Тараса і Остапа збільшуються в 2 рази за рахунок Івана. Звучить цинічно, але такі реалії.

Боюся, якщо не проводити контрдій, то "антиЗСУшні" настрої будуть наростати, і у хлопців на передку від цього точно ентузіазму не збільшиться. Бо коли ти безперервно там, то читати таку дурню — це не просто важко, це просто "розносить".

Ще одна тривожна тенденція останнього часу: російськомовні активно почали повертатись до питання російської мови. Мовляв, "не трогайте нас, нам так удобно, какая разница?!" Була хвиля українізації, але все повертається назад і всі досягнення стираються.

— З давніх-давен козаки тримались не лише завдяки шаблі, а й завдяки оптимізму. Які смішні ситуації з фронтового життя пригадуються?

— Вони там були постійно, але щось конкретне не запам’яталось. Без гумору там ніяк, щоправда, він там частіше чорний. Зате те, що підіймає настрій в армії — це їжа. Було все: ананаси, банани, полуниця, соки прямого віджиму, ковбаса, шоколад — доставляла держава. І справді ситуація з постачанням в багатьох сферах покращилась, але це не означає, що можна в тилу забувати про війну, кожен мусить продовжувати донатити і готувати себе до фронту, бо ворог ще сильний і перемогти його можна, тільки коли кожен буде викладатись на повну і буде готовий до захисту рідного дому!