"Чоловіка списали без нічого – без зарплати, пенсії та без ноги", - як сім'я пораненого під Бахмутом бійця бореться з бюрократією

Дружина Вячеслава Щербини розповіла "Телеграфу", як складно пораненим бійцям зібрати необхідні документи для отримання інвалідності та протезування

Від літа стрічка соціальних мереж фуд-стиліста і фіналістки проєкту "Майстер-шеф" Віталії Іващенко – опис шляху, який проходить її родина через важке поранення чоловіка, що призвело до втрати ноги. Українка свідомо надає розголосу епопеї зі збором документів для отримання інвалідності та складнощами з протезуванням, щоб полегшити ці процеси для інших військових. Про найбезглуздіші помилки у довідках, виклики, пов’язані з ампутацією та ставленням суспільства до бійців, що втрачають кінцівки на полі бою, "Телеграф" дізнавався з перших вуст.

"Підрозділ Слави опинився в м’ясорубці"

Родина Віталії Іващенко та Вячеслава Щербини – одна з тих, хто не стала нехтувати прогнозами щодо можливого повномасштабного вторгнення. Пара заздалегідь до 24 лютого 2022 року була готова до найгіршого розвитку подій.

- Ще місяці за два до цієї дати, можливо, раніше, у нас була весь час заправлена автівка, в ній був запас води, серветок, якийсь перекус – тобто така "тривожна" машинка вийшла, – згадує Віталія торішні події. – І ми з чоловіком проговорили, що, як тільки все починається, він йде до військкомату, а я з дочкою Марфою (ми з нею на той час вже жили на дачі у Київській області) їду до друзів на захід України, а далі дивлюсь по ситуації. Наш план був такий, але як всі адекватні люди ми сподівались, що він нам не знадобиться. Та сталося інакше. А в мене ще 24 лютого день народження, я навіть напередодні амбіційно зробила крем, щоб намастити тортик. Всю ніч не спала, бо була впевнена: щось має статися. І коли почула вибухи, почали дрижати вікна, якщо чесно, подумала з полегшенням: "Дочекалась!" Та була дуже перелякана.

Віталія додає, що чоловік в ту ніч був у Києві, бо мав йти на роботу зранку, але замість того, як і обіцяв, попрямував до військкомату. Майже відразу він опинився на позиціях, захищаючи підступи до столиці.

- Свою частину домовленості я, на жаль, не змогла виконати. Сталося те, чого я не очікувала, нервова напруга і страх відобразились на тілі, я просто не могла ходити. Відповідно, не ризикнула сісти за кермо, – продовжує Віталія. – Зробила це вже 8 березня, коли бойові дії наблизились до місця, де ми мешкали. Дві ночі разом з дитиною ми провели у Карпатах, а потім перебрались до Польщі, як я собі думала, на два тижні. Але затримались за кордоном на три місяці. Слава тоді вже був на Донбасі, час від часу у нас була змога поговорити телефоном, але в якийсь момент зв'язок з ним зник. Я зрозуміла, трапилось щось нехороше, мені час повертатися. І знов мій організм дав збій, я не їла кілька днів, тільки пила воду, сил майже не було. Врятував мене тато, якого я попросила забрати нас до України, він привіз мені наш хліб, я з’їла шматочок, і мені полегшало.

Потім була довга дорога додому, бо на кордоні Віталія разом з дочкою провела шість діб. Поганий жарт з нею зіграла автівка, придбана в Польщі: тоді як раз скасовували пільговий режим розмитнення транспорту, що і затримало українку. Весь цей час вона не припиняла спроб дізнатися, що з її чоловіком.

- Коли ми стояли в тій черзі, мене набрав якийсь військовий, представився, почав говорити, але нічого не можна було розібрати. За кілька спроб таки змогли почути один одного, і він повідомив: "З вашим чоловіком все добре, я йому завіз "Снікерс". Я розревілась, – говорить Віталія. – Потім ще невістку заспокоїли на "гарячій" лінії 72-ї окремої механізованої бригади, де служив мій чоловік, що в його роті все нормально. Це вже потім ми дізнались, що підрозділ Слави опинився у м’ясорубці під Бахмутом, в якій вижили не всі хлопці. Але в той момент ця новина надала мені крила, я змогла дістатися України. І вже коли була вдома, отримала такий бажаний дзвінок від чоловіка. Перше, що він сказав: "Вибач, нам треба продавати машину, купувати "автомат", бо я більше не можу витискати зчеплення". Це він мені так повідомив, що лишився без ноги. Та я танцювала і співала від радості, як це не абсурдно звучить, бо головне, що він живий. Хотіла відразу "летіти" до нього у Дніпро, але він очікував на переведення до Києва, де ми згодом і зустрілись.

"Медрота військової частини створила нам найбільший головний біль"

Вже у шпиталі, згадує Віталія, постало питання, що робити далі. Крім лікування та відновлення чоловіка після поранення, було необхідно збирати документи, бо без них не можна було претендувати перш за все на протезування.

- Проблема в тому, що немає чіткого алгоритму дій, пораненим нікому казати, як все має бути, – підкреслює Віталія. – Після моїх постів у соціальних мережах, люди в директі питали, з чого ж починати, і мені знадобився час, щоб згадати. Бо в мене на цей час на руках вже 50 надважливих "папірців". А першим була довідка про обставини травми. Військовій частині знадобилось два місяці, щоб її зробити. І взагалі там створили нам найбільший головний біль, бо медрота не видала чоловіку направлення на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК). Чому так зробили? Думаю, їм просто це не вигідно, поранені нікому не потрібні, тож Славу списали з лав ЗСУ без нічого – без зарплати, пенсії та без ноги.

Через те, що чоловік Віталії перейшов таким чином у статус цивільного, родині знадобилось звертатись по різних питаннях до медичних закладів Київщини. І кожне відвідування поліклініки стало окремим видом "задоволення", бо боєць з ампутацією має очікувати прийому у загальній черзі, і найчастіше без можливості навіть присісти. На додачу ще може отримати осудливі зауваження з боку інших пацієнтів. І це все — у купі з непридатною для маломобільних людей інфраструктурою.

- Ми всі розуміємо, що на візку або на милицях пересуватися різними установами не дуже зручно, – говорить Віталія. – Тож ми зробили генеральну довіреність і максимально, де це можливо, я намагаюсь вирішувати все за чоловіка. І навіть при тому, що в мене був час все вивчати та розбиратися, жодний етап не обійшовся без проблем. То військово-лікарська комісія у висновку написала замість "потребує протезування" – "потребує відпустки", то вказала дивну дату отримання поранення моїм чоловіком – 20220 рік, тобто через 18 тис. років, весь час додають апостроф в його ім’я, хоча його там не має бути тощо. А в жовтні, коли ми оформили більшість документів, з’ясували: в них вказано звання "солдат", хоча у військовому квитку – "молодший сержант". І знов потрібно було їхати до частини, а вона розташована аж у Білій Церкві, і витрачати час на виправлення.

Не без бою, за словами Віталії, вдається розв'язувати й питання виплат, і так само лише за особистої присутності та завдяки наполегливості. Та головне випробування – це проходження МСЕК.

- Комісію Слава змушений проходити як цивільна особа, це довше і важче, ніж якби він залишався військовим, – зазначає Віталія. – Починаючи з того, що сімейний лікар не знав, як оформити направлення на МСЕК, закінчуючи тим, що ми пів року збирали всі необхідні документи та нам весь час відмовляли, бо то помилки знайшли, бо вимагали ще щось надати. І от 17 лютого засідання таки відбулось, але чоловіку дали II групу. Він не став принижуватися і щось з’ясовувати, але я не могла це так залишити, поцікавилась у голови комісії, чому ж все-таки не I група. На це вона сказала, що у них нібито немає на це повноважень, це питання центральної міської чи обласної МСЕК. А відповісти на питання, навіщо нам стільки часу морочили голову з документами, взагалі не змогла.

Віталія додає, що, попри втому і розчарування, здаватися не планує, заява на перегляд справи до МСЕК вже написана, попереду чергове очікування тривалістю 30 днів.

- Днями мала розмову зі Славою щодо того, як він себе почуває, а він відповів: "Лише зараз приходить усвідомлення, що це на все життя", – говорить Віталія. – Бо насправді багато речей вже не можна буде зробити, ми дуже багато завжди ходили пішки, чоловік на велосипеді об’їздив Цейлон, Непал, планували зробити таку подорож по Європі.

Все змінилось, так, але можна сісти та плакати, а можна рухатися вперед, шукати якийсь позитив. Наприклад, я йду, скаржусь, що ноги мерзнуть, а Слава мені: "Ха-ха, а в мене лише одна". Чи попереджаю, що поруч собака, може вкусити, а він: "Хай кусає, за ліву".

"У мороз масло у протезі гусне, тож ми мріємо про якісне коліно"

Ще одне випробування для військових, які втратили на війні кінцівку, протезування. Як постійно наголошує Віталія, воно в Україні безплатне, але є нюанси.

- Ми заглибились в це питання – читали сайти, спілкувались з фахівцями, людьми, що мають протези, – і виявилось, що ця галузь не така вже й розвинена, як про це розповідають, – підкреслює Віталія. – Так, тебе забезпечують протезом, але він не дає можливості піднятися по сходах, зробити крок назад, його не можна в жодному разі мочити. Колінний вузол, встановлений Славі за державною програмою, один з кращих, але все ж таки не достатньо повороткий. Наприклад, щоб чоловіку взутися, протез треба зняти. У мороз масло в ньому гусне, відповідно, втрачається функціональність. Тож ми мріємо про якісне коліно Genium X3. Так, це дуже дорого, але такий протез дає більшу свободу руху, ми поставили собі таку ціль і до неї йдемо. Одну машину вже продали, люди нам також допомагають, за що я всім дуже вдячна, тож впевнена, у нас все вийде!

Розповідаючи про досвід власної родини Віталія додає, що не тільки бюрократія змушує її відчувати відчай, але й загальна ситуація зі сприйняттям у суспільстві людей з інвалідністю. І це як постійні порушення їхніх прав, так і відсутність емпатії.

- Коли йдемо з чоловіком по вулиці та він без протеза, то перехожі роздивляються, можуть тицяти пальцем, зробити великі очі, – говорить Віталія. – Цю надмірну цікавість ще якось можна пробачити дітям, але коли так роблять дорослі мужики, то це жесть! Ще можуть обходити стороною, ніби це щось заразне і якщо ти пройдеш поруч, то в тебе нога всохне. При цьому люди не розуміють, що треба поступитися місцем у метро, пропустити у черзі людину, яка не має кінцівок, бо їй елементарно важко довго стояти. А ця нескінченна історія з паркуванням на місцях для інвалідів?! Я вожу з собою наліпки та залишаю їх на лобовому склі, може так людина усвідомить, що зайві кілька метрів для когось мають значення.

Віталія додає, що вона спочатку сумнівалась, чи варто виносити власну історію на загал, а зараз дійшла висновку, що це робити потрібно. Бо, з одного боку, через її медійність у минулому та активність у соцмережах, вже є певна реакція відомств, які відповідають за справи інвалідів. Наприклад, з нею виходили на зв'язок з Міністерства охорони здоров’я і намагались розібратися в ситуації. З другого боку, родини інших військових, що опинились в подібній ситуації, бачать, що треба боротися.

- У мене був пост про те, що нам самим треба, і вчити цьому дітей, звикати до людей, які втратили кінцівки, чи мають обличчя і тіла, понівечені осколками, бо їх через війну буде ставити все більше, – зазначила Віталія. – Він отримав 11 тисяч репостів, його цитували в ЗМІ, але цього мало. Всі хлопці та дівчата, хто з якихось причин опинився на візку чи пересувається на милицях, мають самі робити так, щоб їх частіше бачили. Бо тільки так можна розірвати це замкнене коло, змусити відповідальних осіб робити пандуси, доступний транспорт тощо. Як це не боляче чути, але ніхто нікому не потрібний, треба самим докладати зусиль, щоб змінити ситуацію. От і мій чоловік мене сварить за мою активність, а я йому пояснюю: це треба робити для інших бійців, не для себе. І для мене план максимум — домогтися, щоб ця процедура встановлення інвалідності через МСЕК стала максимально доступною і прозорою. Бо наразі мені страшенно соромно перед хлопцями, які захищають нас на фронті та просто не уявляють, що на них чекатиме, якщо вони будуть скалічені війною!

Раніше "Телеграф" розповідав про бійця ЗСУ з Вірменії, який втратив на фронті обидві ноги. Після важкого поранення мешканець Чернігівщини Татул Оганян отримав протези, навчився на них ходити та каже, що майже повністю повернувся до повноцінного життя.