У боях за Україну загинули обоє братів зі Львівщини. Батьки кажуть: "Для кого тепер жити?"

У селі Завадівка Самбірського району провели в останню путь 26-річного Михайла Сакаля

На Львівщині батьки втратили на війні обох синів. 21 жовтня у селі Завадівка Самбірського району провели в останню путь 26-річного Михайла Сакаля – військовослужбовця ЗСУ, командира міномета. Михайло загинув під час виконання бойового завдання на Луганщині, де потужно просуваються ЗСУ. Три роки тому загинув старший брат Михайла Іван – морський піхотинець, якому на той час було 24 роки.

"Коли вісім років тому розпочалася війна на Донбасі, брати добровільно пішли служити"

Долі братів дуже схожі. Обидва пішли на війну добровольцями ще 2014 року. Обидва воювали на передовій. Обидва збиралися одружитися.

- В Івана вже все було готове до весілля, на нього чекала наречена, — розповідає Олег Павлик, староста села Завадівка та двоюрідний дядько братів. — І Міша незадовго до своєї загибелі сказав мамі, що з'явилася дівчина, з якою він хоче пов'язати своє життя. У родині більше не лишилося дітей. Іван був на рік старший за Михайла.

Коли вісім років тому розпочалася війна на Донбасі, брати добровільно пішли служити. Іван служив у бригаді морської піхоти, підписав контракт. Його загибель стала великою трагедією для всієї родини. Михайло, відслуживши, звільнився та спробував повернутися до мирного життя – закінчив технікум, опанував професію барбера. Мав багато планів, але, коли почалося повномасштабне вторгнення, він вже наступного дня стояв під дверима військкомату. Попри бойовий досвід, у військкоматі його брати відмовилися – через те, що у сім'ї вже загинув один син. Але Мішу це не зупинило, і він поїхав до Львова, де записався до лав тероборони. Батьки просили його цього не робити. Мама навіть сховала його військовий квиток. Але Міша сказав: "Якщо не віддасте, я скажу, що втратив його, і мені видадуть новий". Він не зміг би сидіти вдома, коли в країні триває повномасштабна війна.

Не зміг довго сидіти й у львівській теробороні. Рвався на передову. Навіть просив мене допомогти, щоб його швидше туди відправили. Я пообіцяв, що спробую, але сам не зробив цього – у мене перед очима стояли його батьки, які вже втратили одного сина. Але невдовзі тероборону почали відправляти на передок, і Міша опинився там без моєї допомоги.

Ми з ним зустрічалися, коли він уже був у Слов'янську на Донеччині. Мали побачитися і 14 жовтня, за день до його загибелі. Я був неподалік місця, де він знаходився, і хотів привезти йому передачу з нашого волонтерського центру. Там були пироги та подарунки до Дня захисника України. Ми сподівалися, що зможемо трохи посидіти, побалакати. Міша обіцяв скинути мені свою локацію, але в останній момент написав, що зустрітися не зможемо — він мав виконати бойове завдання. Домовилися найближчим часом обов'язково побачитись… Так ця передача в мене й залишилася.

Наступного дня зателефонував військовий комісар і повідомив: 99 відсотків ймовірності, що Міша загинув. Рідним попросив не говорити – залишався ще один відсоток, що він вижив. На тому завданні було п'ятеро хлопців. Четверо загинули, один отримав важкі поранення. Надвечір стало достеменно відомо, що Міша серед загиблих. По селу вже пішли чутки, але батьки ще нічого не знали. Мама Миші працює в магазині, і вона не могла зрозуміти, чому донька її співробітниці, читаючи якісь повідомлення, так гірко плаче… До того, що Міша не виходив на зв'язок щодня, батьки вже звикли – і чекали від нього звістки хоча б раз на три дні. Але замість повідомлення від сина прийшли військові. Я був серед них, і це був один із найскладніших моментів у моєму житті. Першому ми сказали батькові. Потім прийшла мама. Вона тільки запитала мене: "Навіщо мені тепер жити? Для кого?"

"Міша хотів помститися за брата"

Коли у 2019 році загинув старший брат Іван Сакаль, його проводжали в останню путь усім районом. Люди зустрічали труну з тілом героя, стоячи навколішки. Свій останній бій командир взводу розвідки 137-го Батальйону морської піхоти Іван Сакаль прийняв 1 травня 2019 року неподалік села Миколаївка Волноваського району Донецької області. Вночі ворожа група диверсантів намагалася подолати смугу забезпечення навпроти українських позицій. Українські військовослужбовці відкрили вогонь. Їм на допомогу прийшла резервна група Івана Сакаля. Відступаючи, противник почав обстрілювати українських військовослужбовців із великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Івана привезли до шпиталю з важким пораненням. Він впав у кому і за п'ять днів помер.

"Вані було 24 роки. Один із яких ми прослужили та прожили разом, – згадував у Facebook військовий, голова фонду "Повернись живим" Тарас Чмут. – У морську піхоту він прийшов з комендатури ВМС у 2015 році. А на війні він з 14-го… Ми познайомилися зимою 15-го на перших курсах з британцями для морпіхів. А через пару місяців я потрапив у його взвод — він вже був головним сержантом.

Ваня був справжнім розвідником — спокійним, стриманим, розумним, займався кросфітом і не раз брав участь у "Звитязі ВМС". Він ніколи не прогинався перед командуванням і ніколи не вислужувався. Не прагнув ані нагород, ані посад чи звань. На нього завжди можна було покластися і довіряти йому. Своїм прикладом завжди був зразком для особового складу (і не лише для матросів, а й для багатьох офіцерів).

В голові десятки історій та спогадів… Я радий що ми, як планували ще в АТО, встигли сходити в Карпати влітку і чудово зимою облазили Київ… Я набрав його першого числа, перекинулися парою слів, Ваня сказав, що зайнятий (готувалися до виходу) і зідзвонимося пізніше — а наступного ранку він отримав смертельне поранення в бою…"

"Три роки тому загинув Іван Сакаль, – пише у Facebook подруга родини Сакаль Марія Шумська-Барвінок. — Тоді ми познайомилися з його рідним братом. Дуже здружилися і стали як рідні. Мішо Сакаль, ти був частиною нашої сім'ї. А у неділю приєднався до брата. Тепер немає вас двох… І я не знаю як це прийняти, як це пережити і взагалі, як з цим жити далі. Малий Сакаль… Місько… Ти лишався одним у мами… За вас двох… А тепер?"

– Міша хотів помститися за брата, – каже Олег Павлик. — Вони з Ванею були дуже близькі. Разом росли, навчалися в одній школі. Іван завжди був дуже серйозним, відповідальним. Справжній старший брат. А Міша – душа компанії. Хлопець із чудовим почуттям гумору, ніколи не ліз за словом у кишеню. Навіть коли вже був на передовій, у розмові з батьками все жартував. Волонтерам, котрі не раз питали, чим можна допомогти, завжди відповідав, що в нього все є і нічого не потрібно. А потім з'ясовувалося, що екіпірування і багато іншого він купував за свої гроші. Від допомоги волонтерів відмовлявся, щоб вони могли допомогти комусь ще. Виїжджаючи до Львова, Мишко запевняв маму, що залишиться у теробороні тут, на Львівщині. Але я чомусь навіть не здивувався, коли він попросив мене допомогти йому потрапити на передову.