"Це було справжнє пекло": як 19-річна дівчина пережила ракетний удар по Краматорську, втрату ноги і шість операцій

Спортсменка і танцівниця Анастасія Шестопал розповіла подробиці порятунку та реабілітації

Один з найбільш звірячих і смертоносних терактів, скоєних рф за час повномасштабного вторгнення – ракетний удар по залізничному вокзалу в Краматорську 8 квітня 2022 – забрав життя 61 людини. Ще 121 – дістала поранення. Всі ці люди були на вокзалі, чекаючи евакуаційного потяга. Серед них була і 19-річна Настя Шестопал – студентка, спортсменка і танцівниця. Того дня Настя нарешті зважилася на евакуацію – хотіла поїхати до друзів до Дніпра. І навіть не підозрювала, що опиниться у самісінькому епіцентрі вибуху.

Уламки ракети зачепили стегнову артерію – у таких випадках люди часто вмирають від кровотечі за лічені години. Але Настя вижила. "Втратила ногу, але не втратила себе", – написала Настя у своєму Instagram, де після того, що сталося, почала вести блог і розповідати подробиці своєї реабілітації – фізичної та психологічної.

Історія Насті та її любов до життя знайшла відгук у серцях тисяч підписників.

Коли мама Насті, дізнавшись про теракт, прибігла до міської лікарні, вона побачила там страшну картину. Сотня поранених. Діти й дорослі з відірваними кінцівками. Забризкані кров'ю підлога та стіни. І медпрацівники, які розводили руками, і казали, що пацієнтки з прізвищем Шестопал у списках поранених нема.

– Але я встигла повідомити, що була поранена. І, отримавши таку відповідь у лікарні, мама вже не знала, що й думати, – розповідає "Телеграфу" Настя. – Потім виявилось, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером. У той момент мене вже оперували – це була перша операція, прокинувшись після якої я побачила, що обидві мої ноги на місці і сподівалася, що так буде і далі. Але, на жаль, сталося інакше.

Мить, коли стався ракетний удар, Настя добре пам'ятає.

– Моя психіка мене береже і деякі моменти – найстрашніші картини, які я там бачила – мені вдається не згадувати. Інакше я б, напевно, збожеволіла, – каже Настя. – Коли стався вибух, я сиділа на лавці біля вокзалу та читала книгу. Того дня нарешті зважилася виїхати у спокійніше місце. Ми з батьками мешкали у Дружківці Донецької області. Спочатку не хотіли їхати. Але потім практично всі мої друзі роз'їхалися, а в місті ставало дедалі небезпечніше. І я подумала про те, щоб поїхати до Дніпра до друзів. Того дня, 8 квітня, я не мала жодних поганих передчуттів. Навпаки, я була напрочуд спокійна. Домовилася з людиною, яка мала відвезти мене з Краматорська до Дніпра, що чекатиму його на вокзалі. Мамина подруга, яка підвезла мене до Краматорська, пропонувала посидіти ці кілька годин у неї на роботі, але я відмовилася…

Після першого вибуху зрозуміла, що лежу у калюжі крові. Люди довкола мене біжать, а я не можу встати. Потім другий вибух. Я бачу, що моя ліва нога неприродно зігнута. Я розумію: о якщо мені зараз ніхто не допоможе, я тут і помру… Закричала: "Допоможіть!" Але люди продовжували тікати і не звертали на мене уваги… Не знаю, скільки я там пролежала. Потім до мене підбіг рятувальник. Напевно, це був співробітник ДСНС. Він перетягнув мені ногу і сказав своєму колезі, що "тут дуже важка дівчинка". Я тим часом намагалася дотягнутися до телефону, що валявся в калюжі крові. Спромоглася його взяти, але далі руки мене зовсім не слухалися і я не могла нікому зателефонувати…. Коли вже двоє рятувальників взяли мене на руки і понесли, я найбільше боялася, що шматок моєї ноги зараз просто відпаде. А ще боялася дивитися по сторонах. Розуміла, що те, що я побачу, ніколи не зможу забути. Я була у самісінькому епіцентрі вибуху. Навколо загиблі люди, поранені діти… Це було справжнє пекло.

Настю спочатку занесли до будівлі вокзалу, а потім разом із іншими пораненими повезли до міської лікарні. За цей час дівчина встигла повідомити рідним, що жива – змогла відповісти на телефонний дзвінок чоловіка її сестри та сказати, що її везуть до лікарні.

– Мене впізнали по речах, – каже Настя. – Так мама дізналася, що я все ж таки була в лікарні. Коли вона запитала лікарів, чи ходитиму я, вони сказали: "Моліться, щоб вона вижила". Молилися всі наші рідні, друзі, знайомі… Після першої операції я впала в ко́му. Але потім прийшла до тями, і це дало всім надію на те, що я житиму. Лікарі з Краматорська намагалися врятувати ногу. Відправили до Павлограда, а вже звідти – до Дніпра. У дорозі у мене відкрилася кровотеча, і у Дніпрі була друга операція, після якої нога все ще була зі мною. Але в ніч після другої операції мені різко погіршало. Мене знову відвезли до операційної. Знов наркоз, прокинувшись після якого я побачила, що ноги вже нема.

Згадуючи свої емоції в той момент, Настя зізнається, що певною мірою була до цього готова.

– Я розуміла, що це може статися, – каже Настя. – І була настільки змучена всіма цими операціями, що першою моєю думкою, коли побачила, що ноги немає, було: "Ну тепер хоча б зможу поспати, відпочити". Але, звісно, ніякого сну вже не було. Тому що дуже швидко прийшло усвідомлення того, що тепер усе по-іншому. Що мені 19, а я не маю ноги. Що займалася спортом, танцями, будувала стільки планів. А що тепер? У той момент я була в палаті сама, мама тільки їхала до Дніпра (мене перевозили на швидких разом з іншими пораненими, і для родичів у цих каретах місць не було), і мені було складно залишатися наодинці з цими думками…

Мама мене дуже підтримала. Про те, що ногу ампутували, вже знали всі, крім неї. Я зателефонувала їй, коли вона була в дорозі. Пам'ятаю, вона сказала мені: "Я скоро буду, не хвилюйся". "Мам, у мене нема ноги", – кажу. Була секундна пауза. "Нічого страшного, – мама дуже швидко себе опанувала. – Найголовніше, що ти жива". Її голос звучав упевнено. І я тоді подумала: "А це ж і справді головне – я жива…".

Далі був складний та болісний процес відновлення після операцій. Фантомний біль, який Настя досі іноді відчуває.

– Мені здавалося, що нога, якої вже не було, горить, – згадує Настя. – Крім того, сильно боліла культя. Я не могла вставати і навіть не могла нічого робити руками – вони німіли при спробі написати повідомлення в телефоні. Було важко відчувати свою слабкість і не розуміти, як довго триватиме цей стан. Дуже вимотували й операції – з ампутацією ноги вони не закінчились. Загалом їх було шість. Окрім рідних мене дуже підтримали військові, з якими я лежала в одній лікарні. Вони казали мені, що я справжній герой і з усім упораюсь. А я казала їм, що насправді герої – вони… За місяць, який я провела у шпиталі, ці люди стали мені рідними. І медперсонал також. Ніколи не забуду, як одна медсестра поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти – одразу починало паморочитися в голові. Але вона переконала мене, що я зможу не лише сісти, а й стояти. Допомогла мені це зробити, навчила тримати рівновагу, а потім і ходити на одній нозі.

Потім трапилася Німеччина і протез, з яким Настя змогла ходити вже на обох ногах. У Німеччині у Насті нікого не було – але завдяки допису в соцмережі, який про неї написала її подруга, з'явилися Міра та Мартін – подружжя з міста Ессен, яке запросило Настю до себе та знайшло для неї одну з найкращих лікарень Німеччини, де Настя змогла пройти протезування. Подробиці своєї реабілітації Настя показує у Instagram. Настя не приховує емоцій, ділиться з підписниками як успіхами, так і непростими моментами.

Цей допис Настя написала у грудні 2022 року:

"Останнім часом у мене приходить ретравматизація. Знаєте, коли в зовнішньому світі в мене зараз начебто не відбувається якихось подій, що ранять, але ці "ранящі" події, почуття живуть у твоїй голові. Ці почуття "накривають" несподівано і невчасно. І часом важко давати собі час проживати це знову.

Нещодавно мені захотілося знову переглянути відео, пов'язані з цим днем, коли я вмирала. І якимось, досі дивним для себе чином змогла вибрати життя. І мені продовжують снитися сни з тими подіями. У житті я вже спокійно говорю про це, тому що чим більше я говорю про це, тим більше я дозволяю собі проживати біль. Іноді біль – це просто біль. Але мій змусив мене пірнути на дно, там я знайшла себе і змогла пливти в своїй глибині".

– Освоїти навіть пробний протез, який важить близько восьми кілограмів, коли ти сама важиш 35, звикнути до спеціального корсету, який, здається, перетискає всі твої нутрощі – це нелегко, – каже Настя. – Це копітка щоденна робота. Але коли ти знаєш, навіщо тобі це потрібно, продовжуєш йти вперед. Спочатку робиш перші невпевнені кроки на милицях, потім пробуєш без милиць. Саме усвідомлення того, що ти знову стоїш на двох ногах, – це щастя.

Відео, як Настя впевнено йде на своїх двох ногах вулицями Парижа, куди приїхала на кілька днів, вражає. Її хода виглядає так, ніби ніякого протезу немає зовсім. Хоча Настя не намагається його приховувати. Вона носить сукні та сарафани. Веде активний спосіб життя – гуляє, зустрічається із друзями, подорожує. Почала займатися вокалом, про що мріяла ще до трагедії, але не наважувалась.

– Я просто живу, – каже Настя. – З ногою чи без неї, життя справді прекрасне. Те, що трапилося, дуже сильно мене змінило. Я іноді говорю, що там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилася інша – та, що вміє по-справжньому цінувати життя, близьких, друзів. Тепер я не хочу витрачати час на щось, що мені не цікаво – наприклад, здобувати нецікаву мені освіту або робити щось тільки тому, що "так потрібно". Серед моїх підписників у Instagram багато людей, які теж за різних обставин отримали травми, втратили кінцівки. Багато хто з них пише, що не знає, як жити далі. Напевно, я веду свій профіль насамперед для них. Показую, наскільки важливо не замикатися. Що не потрібно соромитися своїх сліз та емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, і це абсолютно нормально. А завтра – гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та відчувати себе прекрасною. І хто сказав, що якщо ти із протезом замість ноги, у цьому щось не так? Цей протез навіть може стати твоєю родзинкою.

"Я ніколи не зможу повернутися в минуле, адже я вже ніколи не буду тією людиною, якою мене знали раніше, на щастя чи на жаль, – написала нещодавно Настя у Instagram. – Нині все, що було раніше – цього більше немає. Я все будую з нуля… Продовжую будувати своє життя, найкраще життя. Усім хочу побажати залишатися поряд із "своїми" людьми, сім'єю. Жити наше життя просто зараз, не відкладати нічого не завтра. І звичайно, у мене зараз одне бажання, як у всіх українців. І воно здійсниться".