Еліти Придністров’я не хочуть війни, але росія має іншу думку щодо цього

Історик та дипломат Олександр Левченко спеціально для " Телеграфа " розгорнуто розповів історію Придністров’я та перспективи його існування як сепаратистського регіону:

Придністров’я (Трансністрія) — сепаратистський регіон на лівому березі річки Дністер, який юридично належить Молдові (Республіка Молдова). Історично на початку нашої ери його заселяли перші слов'янські племена антів, пізніше тут жили слов'янські племена уличі і частково волохи. Уличі були завойовані другою Київською державою і таким чином ці території стали частиною Київської Русі. У першій половині XIII-го століття ці території були приєднані до Галицько-Волинського князівства, яке згодом отримало назву Руського королівства (територія нинішніх українських областей Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської). Після приходу монголів у 1240 році південна частина нинішнього Придністров’я входила до складу Золотої Орди. Трохи пізніше північна територія увійшла до складу Великого князівства Литовського, а після об’єднання країни з Польським королівством — до складу спільної держави Речі посполитою. За часів козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького (середина XVII ст.) вона була невід'ємною частиною цієї землі українського козацтва. Після падіння Польської держави та російської окупації її східних територій тут знову був осередок чорноморського та бузького українського козацтва. За рішенням Петербурга всі ці козацькі поселення були перенесені в район річки Кубань, що на Північному Кавказі. Потім Кримське ханство впало і Кубанська Орда, яка була союзником Криму, мусила залишити ці території та відійти до Османської імперії. Таким чином, кубанські козаки переважно мали українське походження, в тому числі вихідці з території сучасного Придністров’я. Географічно ця територія складається з північної частини (Каменка, Рибниця, Рашків) і південної частини (Тирасполь, Дубосари, Слободзея). Після знищення другої Київської держави монголо-татарами північна частина опинилася у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства. Південна частина Подністров’я входила до складу держави Золота Орда, згодом – до Кримського ханства, а ще пізніше – до складу Османської імперії. Наприкінці XVIII століття ці території були захоплені російською армією і увійшли до складу Російської імперії. З 1918 року ця територія входила до складу проголошеної Української Народної Республіки, а після перемоги більшовиків у громадянській війні увійшла до складу Радянської України. У 1924 році на цій території була утворена Молдавська автономна республіка у складі України, і це було політично вмотивовано, оскільки сама Молдова з 1918 року перебувала під контролем румунської армії та увійшла до складу цієї держави з центром у Бухаресті. У 1940 році більша частина цієї території була передана Молдові, яку Румунія повинна була повернути Радянському Союзу. У 1992 році в результаті конфлікту з офіційним Кишиневом регіон не захотів залишатися у складі незалежної Молдови і почав примусово відділятися, що призвело до військового конфлікту, в якому Москва рішуче підтримала сепаратистів. Їх також підтримала армія 14-ї армії, яка залишилася тут після розпаду Радянського Союзу і контролювалася Кремлем. Краєм стала лише проголошена, міжнародно невизнана Придністровська Молдавська Республіка з центром у місті Тирасполь. Румунська назва Трансністрії.

Скільки ще існуватиме цей ренегатський і підконтрольний Москві регіон? Там досі стоять частини колишньої 14-ї армії, є величезні запаси старої зброї ще радянських часів. Там базується центр російських спецслужб, які працюють проти інтересів Кишинева та Києва. Поки що Придністров'я є своєрідною небезпекою для удару в спину українській стороні в районі Одещини і набагато більшою небезпекою для удару по Кишиневу, оскільки існуюча молдовська армія дуже малочисельна, слабо оснащена і погано підготовлена. . Тож досі це точка замороженого конфлікту з 1992 року, який може потрясти будь-якої миті. З початку російської окупації Криму в березні 2014 року українська сторона припинила постачання зброї та ротацію військових з РФ до цього регіону. Сформований ще в 2006 році переговорний формат "5 плюс 2" (Придністров'я, Молдова, Україна, РФ, ОБСЄ, а також ЄС і США) зараз практично не працює. Кишинів і Тирасполь давно вичерпали ідеологічну, етнічну та політичну складову свого протистояння і не можуть нічого змінити самостійно без стороннього втручання. В принципі, останнім часом Кишинів і Тирасполь не докладали значних зусиль для розширення діалогу. На відміну від сепаратистських регіонів Грузії (Південної Осетії та Абхазії), Придністров'я не має спільних кордонів з Росією, що значно ускладнює постійний вирішальний вплив Кремля. Таким чином, Кишинів був не проти того, що остаточні рішення будуть прийняті пізніше. Найвпливовішою в Придністров'ї є фінансова група "Шериф", яка також контролює політичну ситуацію в регіоні, де дислокуються 1700 російських військових і 400 російських миротворців. Але через українську блокаду російські паспорти мають переважно представники місцевого населення, хоча більшість із них, ймовірно, також мають молдовські, румунські чи українські. Плюс 200 російських спецслужб, які там дислокуються.

Політична та економічна проросійська еліта Придністров'я в принципі не зацікавлена ​​в новому конфлікті з Кишиневом, а тим більше у використанні для нападу на Україну. Проте Москва в цьому дуже зацікавлена. Про це свідчать вилучені українською розвідкою російські документи, де чітко видно, як Кремль готував державний переворот у Молдові. В якийсь момент прокинувся від сну офіційний Кишинів, який почав рішуче діяти, щоб запобігти планам Москви привести до влади в Молдові проросійські сили за підтримки іноземних громадян, переважно з РФ, Білорусі, Сербії та Чорногорії, щоб повалити проєвропейські сили. Кишиневу довелося терміново заборонити в’їзд низці громадян із цих країн, призначити нового прем’єр-міністра (радника з питань захисту проєвропейського президента держави Майї Санду) і нарешті запровадити санкції проти лідерів і магнатів Придністров’я, які відіграти вирішальну роль у реалізації планів Кремля щодо насильницьких змін влади та вбивства ряду проєвропейських молдовських політиків. Офіційний Київ висловив готовність надати допомогу в разі потреби, щоб уникнути небезпечної ескалації ситуації в Молдові, яку готує російська сторона.