Чи буде гірше? Буде так гірко, що ми взвиємо. Чи буде перемога? Без сумнівів

Волонтер та засновниця однойменного фонду Діана Макарова дала низку відповідей на найчастіші запитання, пов'язані з війною, котрі отримує від українців

Є ряд питань, які переді мною ставлять в приваті та в розмовах. Давайте відповім, аби вже двічі не вставати. І потім буду просто кидати лінк в розмові.

Можна?

- Чи буде ще гірше?

Буде.

Буде так гірко, що ми взвиємо. Якщо лишаться ще сили вити.

- Чи варто нам боятись мобілізації в Росії?

Варто.

Орда повзе і вмирає, але це орда. Їх тьма. І перед тим як вмерти, вони роблять постріли.

- Чи варто нам сподіватись на бунт на Росії?

Не варто.

Російський бунт без смислу і помилування. Помилування до самих себе у першу чергу. Так і підуть хороводами вмирати, але перед смертю все ж постріляють.

- А от же горді даги злякались йти на війноньку?

Заламають.

Горді там чи не горді, а спротив народу працює лише тоді, коли він не припиняється на сторіччя. Наш не припинявся, тому ми такі й сильні. А Кавказ підім'яли. Ну ой.

- А ядерний удар?..

Танцюйте від того, що він буде.

Військові, з якими ми спілкуємось, вже майже всі не сумніваються. Тому, звичайно, готуватись варто. А якщо не буде — виллєте ту заготовану воду, та й по всьому

(насправді ні, ніхто вже ніколи не стане виливати запас води, навіть після остаточної перемоги, вже вчені)

- То ми приречені?

Тю на вас.

Приречені ми були наприкінці лютого 2022 року, та й то викрутились, ще й ворогу надавали. А зараз…

Повірте людині, яка щойно з фронтів і загалом регулярно ходить фронтами — армія нинішня й армія сім місяців тому — це просто зовсім різні армії. Нині в очах наших військових світиться перемога. До речі, дві. Дві ключові перемоги у війні, де ми начебто були приреченими. А армія, яка вже скуштувала смак перемоги — о, це неймовірна армія.

До речі, чи чули ви, як стріляють Хаймарси, Цезарі і Сокири?

Ми чуємо це постійно, коли в рейсах. Уперше ледь не обд*лались було трохи несподівано. Почуйте нашими вухами, побачте нашими очима, бо фото, ясна річ, не буде.

Слухайте, я сама не терплю переможні реляції на порожньому місці, але бувають такі моменти, коли перемога є перемогою. Ні слова більше.

Хаймарс є Хаймарс, а Цезар — Цезар. І що тут говорити.

Трьома сокирами там вже нікого не здивуєш. Хіба непоняточка — та чому ж їх тягають за стволи? А раптом відірвуться?

(жарт)

Але коли ведуть такого слоника за хобот — це дуже, дуже зворушливо. Відчуйте нашою душею.

- А забезпечення?

Починають видавати тепле. Закінчать видавати хіба під Новий рік. Хр*ново.

Буржуйок, схоже, так і не буде. Ще гірше.

Днями я похвалила Міноборони, і є за що. Одуплились вони дуже швидко. Набагато скоріше, ніж в 2014-му році. А тоді і масштаби були легші. Але "одуплились і почали забезпечувати" і "встигли забезпечити всіх вчасно" — це дуже різні речі.

Міноборони не встигає.

- А люди допомагають? Кажуть, що допомога народу армії зменшується.

Допомога народу армії зменшується з кожною нашою ключовою перемогою. Це зафіксований факт. Це парадокс, бо, здавалося б, як можна не розуміти, що:

- наступ дається ще дорожче, ніж оборона, пораховано, десь в чотири рази дорожче

- з деокупацією однієї області війна аж ніяк не закінчується, хіба переходить у ще жорсткішу фазу. Бачили, на що здатен пацюк, загнаний в кут? Отож

- А ви не жалкуєте, що голосували за Зеленського? Можливо, Порошенко був би в такій ситуації кращим?

Я не голосувала за Зеленського.

Я не голосувала за Порошенко.

Я ні за кого не голосувала.

Я просто тоді не встигла взяти відкріпне, знову ж гасала фронтами, не до того було. АЛЕ!

Але я добре пам'ятаю, як захлинувся наш наступ після поразок і зашуршали Мінські. 2014-2015

Але я добре пам'ятаю, як палали військові склади. Почали у 2014 році (та навіть ще раніше) І припинили вони раптово вибухати і горіти рівно у 2019 році. Забути це неможливо. І неможливо НЕ розуміти, як нам не вистачало згорілого БК у 2022 році, коли почався повномасштабний наступ.

Але я надто добре знаю, як злякалась наша тодішня українська влада тодішньої Росії.

- А от дороги… Чи не краще було б…

Дороги почали ремонтувати з фронтової зони. Ви не уявляєте, яким це стало помічним у військовій роботі, наскільки менше почали ламатись військові авто.

Хороші дороги врятували життя не одному й не сотні важкопоранених у повномасштабній фазі війни.

Дороги зробили можливим швидке і якісне перекидання колон техніки.

Дороги врятували колони біженців. Дали їм найможливішу швидкість, хіба стояли в пробках, але то вже таке.

Та я взагалі не розумію, ЯК МОЖНА СТАВИТИ ПИТАННЯ — АБО ДОРОГИ, АБО ОЗБРОЄННЯ.

І дороги. І озброєння.

Ні те, ні друге толком не встигли, а щось не змогли, щось не захотіли. Ок, вдома поговоримо, після перемоги розберемось.

- А перемога буде?

Безсумнівно.

- От ви тоді нарешті відпочинете.

Хіба спочину. А це різні терміни.

Я навряд чи побачу перемогу. Мені 60 років. Можливо, мої діти.

- Та блін, що ж знову так депресивно???

Смайл…

- А де ваші реквізити?

А ось…

Джерело: Фейсбук-сторінка Діани Макарової.