Путін перестає бути страшним - навіщо Кремлю ракетні удари по Україні

Шеф-редактор видання OBOZREVATEL Орест Сохар розповів про те, чому Путін почав використовувати тактику масових ракетних ударів по Україні і яка є проблема всередині Кремля

Ракетні удари по Україні, особливо по Одеському порту, потрібні Кремлю для підтримання головного і останнього на сьогодні ліквідного активу Путіна – це страх.

Якийсь час не міг зрозуміти, для чого орки вдарили по Одеському порту наступного ж дня після підписання "зернової" угоди. Більшість публічних коментарів українських та світових політиків відповідей не давали.

– "Путін показав, що йому не можна довіряти". Це перший за частотою коментар, і сенсу в ньому небагато. Світ і раніше розумів, що кремлівський вождь і довіра – це такий самий оксюморон, як повія та цнота. Репутація – не той товар, на який Кремль збирається робити ставку найближчим часом. Найліквідніший на сьогодні російський експорт – це страх та шантаж.

– "Путін знайшов шпарину в "зерновій" угоді" – це другий за масовістю коментар щодо обстрілу району зернового терміналу Одеси. Але і цей меседж не відповідає на глобальне запитання: для чого? Раніше ж раш*сти не особливо пуляли в зерносховища, а тут раптом почали обстрілювати суміжні території.

Як на мене, відповідь криється у ключовому терміні "страх". Я вже писав раніше, що угода про вивезення зерна пішла не за московським планом. Кремль очікував виторгувати послаблення низки санкцій для РФ в обмін на морський коридор для українського зерна. Путінська челядь невтомно загинала пальці, перераховуючи, що хоче в обмін… Але президент Ердоган переграв Путіна, якому нічого не залишалося, як погодитися на принизливий – в розумінні блатної російської дипломатії – алгоритм розблокування українських портів, без жодного зиску для себе. Так би мовити, козир у рукаві перетворився на зайву карту на ігровому столі.

Такий фінал переговорів – ляпас для президента РФ і ще одна його політична поразка. Ми розуміємо, до чого це все призводить, якщо ще й згадати послаблення російських військ на полі бою: Путін поступово перестає бути страшним. Саме для нарощення градусу того страху наступного ж дня після стамбульської зернової угоди на Одесу летіли 4 ракети, 2 з яких досягли цілі. Тобто ці ракети – це не про довіру, не про слабкість стамбульської угоди, а сигнал світу, що Путін досі озброєний і несамовитий. Як тільки він перестане тероризувати Україну ракетами, газом – Європу і ядерною кнопкою – весь світ, до нього і ставлення буде відповідне: як до плюгавого параноїка, що захопив владу в морально і технологічно відсталій сировинній країні.

Але це лише половина історії про Одесу. Є ще одна частина. Путін чітко розуміє, хто винен у провалі його стратегії, через кого він, замість ставити ультиматуми, мусить домовлятися: це його найближчі маршали та генерали, котрі не забезпечили перемог першого місяця війни, не виконали поставлених завдань на сході та півдні України протягом усіх п'яти місяців війни. Накопичувальна система провини працює, і маршали поразок розуміють, що не можна вічно перекладати відповідальність на офірних цапів у вигляді генералів – керівників воєнних округів. Рано чи пізно самим придворним стратегам доведеться прихилити голову на цьому путінському вівтарі ненависті, і тому було б добре той час максимально відтермінувати у майбутнє.

Саме тому Путіна сьогодні годують фантомними перемогами, тобто здобутками, яким навряд чи судитиметься бути реалізованими, але які можна розпилити на внутрішньому інформаційному ринку. Зокрема кремлівські пропагандисти по всьому інформаційному периметру намагаються розігнати відомості про підготовку наступу на Одесу в 2023 році:

– відчистили від нафталіну колишнього українського депутата Ігоря Маркова, який нібито зібрав бригаду усілякої нечисті для "асвабаждєнія Адєсси",

– паралельно американське видання Foreign Policy повідомляє, що влада РФ готує великий наступ на Одесу…

За умов, коли для росіян спершу "щось пішло не так", а тепер "все іде не так", а тим часом в Україну надходить важке озброєння, здатне цілковито змінити хід війни, – за таких умов планувати "наступ на Одесу в 2023 році" оточення Путіна може лише у своїх фантазіях та у передачах пропагандиста Соловйова. Для чого це робиться – очевидно: щоб створити свіжу ілюзію перемоги, але перемоги… у майбутньому, колись… про яку так мріє господар Кремля – окупацію Росією південного сходу. Путін – такий самий адресат цієї вигаданої операції, як і більшість росіян, і йому згодовують ті всі очікувані операції, нові "трофеї" у вигляді територій, поклонів західних політиків, щоб розбавити сухі довідки про нові санкції та звіти розвідки про постачання чергової західної зброї для ЗСУ.