УПЦ переходить у "сіру зону", але об’єднання церков в Україні реальне

Архімандрит Кирило (Говорун) пояснив, що не так із нинішнім статусом УПЦ і чому їй варто всерйоз замислитися про діалог із ПЦУ

Московський патріархат в Україні знав різних глав: ідейний українофоб Філарет, який спочатку відкидав саму ідею українства, поміркований русофіл Володимир, фундаменталіст Онуфрій. Однак, незважаючи на всі свої відмінності, всі вони закінчували одним — автокефалізмом. Україна робить зі своїми предстоятелями те саме, що вона робить зі своїми президентами — перетворює їх на переконаних українофілів.

Українофільство митрополита Онуфрія таке ж неорганічне, як і українство Філарета — в обох випадках воно продиктоване політичними обставинами, яких вони не бажали: незалежність України для Філарета та російсько-українська війна для Онуфрія. Через ці обставини вони пішли шляхом самопроголошення церковної незалежності. До речі, обидва, з погляду Константинополя та його союзників, — колишні митрополити Київські. Проте є з-поміж них і суттєві відмінності. Філарет завжди був і залишається переконаним конформістом, а Онуфрій переконаний нон-конформіст.

Напевно, через цю різницю кожен із них по-своєму реагував на політичні обставини. Філарет одразу до них пристосувався, а Онуфрій ігнорував їх до останнього. А саме — до 27 травня. До нього застосовується те, що американці жартома говорять про себе: спочатку ми зробимо всі можливі помилки, поки нарешті не зробимо правильно. Так, схоже, відбувається і з УПЦ.

Рішення, ухвалені 27 травня, мали бути прийняті ще 15 грудня 2018 року, коли відбувся установчий собор ПЦУ. У такому разі можна було б уникнути багатьох бід. Путін тоді навряд чи використав би церковне питання як нагоду для нападу на Україну. Та й для самої УПЦ було б усе простіше. Адже зараз УПЦ опинилася у набагато гіршому становищі, ніж у 2018 році. Рівень довіри до неї в суспільстві — нуль, багато хто відкрито її ненавидить, належним до неї весь час доводиться виправдовуватися в цьому тощо. До цього додався перехід УПЦ у канонічне чистилище, оскільки задекларований нею статус хоч і оголошений статусом кво, ніхто його визнавати не збирається.

Розшифрую. УПЦ не проголосила автокефалію, як і жодної іншої зміни свого статусу. Вона представила справу так, що лише підтвердила те, що й так мала. Але це натяжка. Мова йде про реальну зміну статусу: з одного невизначеного на інший невизначений. Який цей інший невизначений, судити поки що рано — до публікації поправок до статуту цієї церкви. Щоб новий статус цієї церкви був легітимізований, він має бути реципований іншими. Але цього навряд чи варто очікувати. Москва його точно не визнає. Інші церкви — теж навряд.

Яким буде вихід із цього канонічного чистилища? Він один — через діалог із ПЦУ. Обидві сторони — УПЦ та ПЦУ задекларували наміри щодо діалогу. Хоча зробили це в ультимативній формі, що передбачає таємне бажання, аби діалог навіть не починався. Але запит на нього є серед членів обох церков і ігнорувати цей запит не вдасться.

Хоча УПЦ переходить у сіру канонічну зону, це насправді створює нову можливість для об’єднання православних в Україні. Найбільш підходящим шляхом до цього об’єднання може стати об’єднавчий собор, про який я вже багато разів писав і говорив. Усередині і УПЦ, і ПЦУ будуть сили, які зроблять усе можливе, щоби такого собору не відбулося. Радикально проросійські єпископи УПЦ можуть знову ситуативно солідаризуватися з яструбами всередині ПЦУ, щоби зберегти свої структури влади як є. Збори 27 травня створили імпульс для подолання цього опору.