Дві години сидів у військкоматі. З приходом війни в очах чоловіків там багато що змінилося

Ніхто не кричав: "Просто дайте мені автомат — і я дійду до Новосибірська!" І, напевно, більшість чоловіків не хотіла там знаходитися. Але приреченості в очах точно не було

Дві години сидів у військкоматі і не міг зрозуміти, що не так. Що ріже око.

За роки у журналістиці я багато разів бував на урочистих відправках із обласного збірного пункту. Ну, знаєте: військове керівництво, урочисті промови, батюшки з кадилом, важливі дядьки з ОДА, показові виступи спецназу… І призовники. Майже завжди – з приреченістю в очах. Звичайні хлопці, які не хотіли там перебувати.

Сьогодні я бачив таких самих точно хлопців. Різного віку, по-різному одягнених, з рюкзаками та навіть валізами. Ні, бравурних промов тут не буде. Ніхто не кричав: "Просто дайте мені автомат — і я дійду до Новосибірська!" І, напевно, більшість чоловіків не хотіла там знаходитися. Але приреченості в очах точно не було. Замість нього спокійне розуміння. Треба, значить, треба.

PS. Батьківщина сказала, що найближчі кілька днів обійдеться без мене, а потім буде видно. Дякуємо всім, хто запропонував допомогу.